ПОСМЕРТНИЙ СПОМИН ПРО РАЇСУ КОХНО

0
317

З глибоким смутком і почуття скорботи хочемо сповістити всіх рідних, друзів і
знайомих про смерть всім дорогої матері й бабуні РАЇСИ КОХНО.
Раїсa Кохно упокоїлася 4 січня 2020 року в місті Bradenton, Florida,
USA.
Залишила в смутку сина Тараса з дружиною Даною, онуків Марка, Адріана, Улану,
сестру Лесю Івашко з донькою Ніною та її синів Марка і Матвія з родинами, брата
чоловіка Тараса Кохна з дружиною Лідою та їхніх дітей Юрія, Наталку і
Марту.
Похована на цвинтарі Церкви – Пам’ятник Святого Андрія Первозванного – Bound
Brook, New Jersey, USA.

Раїса Кохно народилася 17 червня 1934 року у місті Замості (Польща) в родині Івана і Ніни Турчиняк. Батьки Раїси були трудолюбиві й побожні люди. За час побуту в Польщі, приклавши багато старань і праці, спромоглися придбати велику посілість – вважалися багатими людьми. Будучи чулими до людських потреб, підтримували Церкву й допомагали хворим і знедоленим.
Незалежно від матеріальних достатків, родина Турчиняків не втішалася
повноцінним побутом перебування в Польщі. Будучи в національній меншості
країни, відчувала утиск і пониження з боку правлячих урядових структур і місцевих
правителів. Але, не зважаючи на перешкоди і переслідування, зберегли своє
релігійне і національне вірування.

В кінці 1939 року, коли діти наближалися до шкільного віку, переїхали до міста Грубешева, щоб дати можливість дітям
відвідувати українську школу. Під час німецької окупації відчули полегшення від
бувшого пануючого режиму, але ненадовго. Прийшла нова влада, ще більше
жорстока і брутальна. Пробудилась людність західних земель України, не могла
більш терпіти терор і поневолення. Масово вливалися в лави Української
Повстанської Армії (УПА) й активну боротьбу проти окупантів. То була боротьба за
творення української незалежної держави. Тяжка була оплата за такі поривання.
За найменшу провину, смерть якогось німецького солдата німці палили ціле
село й розстрілювали десятки невинних людей.
В такій напруженій атмосфері жила і виростала шестилітня Раїса Турчиняк.
Застрашене дитинство – безпорадна й беззахисна, в змаганні за життя. В цій
безпросвітній стихії не думали про хмари й громи літа, про негоди холодної осені,
про морози непривітної зими. А хмари виринали вже. Як зажди – з півночі і
сходу. Невблаганно, скритно.
Хмари нової навали, що сунулася на загладу й поневолення світу. Усього світу. І в
такій перспективі, в роздумах непроглядної реальності, опинився беззахисний
люд. А громи бушували так близько. Німецькі війська відступали по лінії цілого
фронту, а за ними сунулась совєтська навала.
Родина Турчиняків в поспіху покинула свою чудову оселю і в 1944 році виїхала в
Словаччину. В Словаччині боялися пояснити причину своєї появи через негативне
ставлення населення супроти німецької окупації й великої симпатії до совєтів,
яких вони сприймали за визволителів від німецького ярма і терору. Словацьке
населення ставилось до біженців з недовірою. Лишатися там
було небезпечно. Тому на початку квітня 1945 року родина Турчинюків найняли
тягарове авто й таємно, серед ночі, виїхали до міста Берхстенгаден, Німеччина.
Там, по закінченню війни, допомогова інтернаціональна організація біженцям,
приділила родину Турчиняків з іншими біженцями в казарми бувших німецьких
солдат, даючи притулок, харчування, одяг та необхідні мінімальні потреби. В
таборі біженців Раїса продожувала навчатися в місцевій школі аж до часу виїзду в
Америку.
В жовтні місяці 1949 року родина Турчиняків прибула до США в місто Міннеаполіс.
Спочатку Раїса працювала на фабриці шиття одягу, а згодом вчилася в середній
школі міста Міннеаполіс. По закінченню середньої освіти та короткотривалої праці,
в 1955 році одружилась з Валентином Кохном. Чин шлюбного таїнства відбувся в
катедрі Святої Покрови міста Чикаго. В 1958 році народився син  Тарас. Батьки
любили його і прикладали багато старань і посвяти виховати його гідною людиною –
чесним, чутливим до упосліджених, недужих та привити йому любов до рідної
мови, Батьківщини і свого народу. Тарас, крім здобуття академічного ступеня
доктора медицини, вчився в Гарвардському університеті на факультеті
українознавства та німецької мови в університеті міста Трір, Німеччина.
У всій діяльності свого чоловіка Валентина Раїса Кохно підтримувала його морально,
на ділі й всебічно. Допомагала йому у всіх його задумах, поділяла його
переконання й світогляд, особливо в національному й церковному питанні.
Усвідомлені сімейного стану життя, громадська активність, взаємини з близькими
людьми, співучасть в спільних задумах та зацікавлення набули іншого змісту. В
духовному житті відчутною потребою стала Церква та, пов’язана з нею, етнічнотрадиційна діяльність у збереженні рідної мови, звичаїв й культурних надбань
нашого талановитого народу. Необхідно було відкрити церкву поза містом Чикаго.
З’явились ініціатори такого задуму, пов’язались з мешканцями приміських околиць;
і миттю рознеслася вістка про відкриття церкви поза містом. В самому місті
Чикаго, на той час існувало чотири українські православні церкви на відстані не
більше як три кілометри одна від одної.
В місті Downers Grove в рентованій каплиці відкрилась Українська Автокефальна
Православна Церква святого Андрія Первозванного. Перша Служба Божа
відбулася в день покровителя – Святого Андрія в 1970 році. Відгук церковного
проводу міста Чикаго був несприятливий – така подія була осуджена розколом
церкви.
Початки були тяжкі й непохвальні. Співанки відбувалися по приватних хатах.
Пікніки на посілості братів Кохнів. На фундаторів, серед яких від самого початку
були родини Валентина і Тараса Кохно, припав відповідальний і непосильний уділ
праці. Але недарма при Божій помочі зусилля й посвяти парафіян
протягом майже півстоліття відданої праці парафія святого Андрія Первозванного
стала духовним і культурним центром приміських околиць у місті Bloomingdale,
Illinois, USA. А сучасний катедральний собор Святого Андрія Первозванного став
центром Вікаріату Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Говорячи за фундаторів, то була невелика когорта людей-однодумців, ідеї
продовження і збереження незалежної Української православної церкви в
діаспорі, згуртованих в тісну спільноту, родину. Їхня ідея стала
наріжним каменем основ у збереженні національного змісту церкви, на базі
української мови в Богослужінні, рідних звичаїв, традицій, історичної тяглости та
правдивого Статуту.
Найтяжчий період праці в розбудові Ццеркви були початкові роки в місті Downers
Grove. Фактично почали без нічого: без церковного облачення й утварі, без нот,
Євангелії, натомість відчували великий спротив і знеславленя. Та маленька група засновників церкви була рада кожній прибулій душі, приймала у своє товариство й гостила їх по приватних хатах. Через велику за розміром посілість братів Кохнів і власного озера, майже кожної неділі, після Служби Божої, їхали до
Кохнів на розваги й відпочинок. На відпочинок і розваги не мали часу лише Раїса і
Ліда Кохно. Вони готували різні страви, смажили м’ясиво, bar-be-cue й
обслуговували гостей. Валентин і Тарас приводили оселю до відповідного стану,
розважали гостей і частували напоями. Гості ділилися цікавими пригодами,
анекдотами, дехто ловив рибу, інші грали в карти, футбол, веселилися і, як
звичайно, співали пісні.
В 1989 році Валентин і Раїса продали свою посілість в Downers Grove і преїхали в
North Port, Florida, де проживав їхній син Тарас. Там з першого дня, Валентин і
Раїса відчули сприятливий настрій і доброзичливе оточення громади, існуючого
енергійного і добре організованого Українського осередку.
Діяльність осередку була спрямована у збереженні національних цінностей,
допомоги бідним і сиротам, тісним зв’язком з рідним краєм та підтримку в
розбудові незалежної Української держави. В час, коли муж Раїси – Валентин
Кохно був діючим головою Українського православного братства ім. митрополита
Василя Липківського, обоє вони підтримували добродійні
установи в Україні – працею, фінансово й духовно. Праця голови братства
Валентина Кохна протягом тридцяти років, починаючи від 1980 року аж до дня
його смерті, 25 травня 2010 року, вимагала багато часу й енергії.
Будучи сином розстріляного на засланні протоієрея УАПЦ Микити Кохна,
уболівав за очорнення і невизнання найбільш світлої доби в житті нашої рідної
Церкви, її розквіту та жорстокого нищення безбожною Москвою Української
Автокефальної Православної Церкви 1921 року під проводом митрополита Василя
Липківського.
Особливо тяжко пережив за поневолений стан Української Православної Церкви на всіх теренах землі поза межами України.
Валентин не тільки уболівав за долю рідної Церкви й Батьківщини. Він діяв, писав і
боровся проти неправди, зради і ошуканства. У всіх цих рішучих заходах, його
дружина Раїса була вірна співучасниця й свідома правовірності спільних прагнень.

Поза працею і невідкладних життєвих потреб Валентин і Раїса присвятили майже
увесь свій вільний час Церкві, упослідженим і служінню своєму народові.
З певністю можна сказати, що все своє фінансове збереження, гроші за продану
посілість і частину своєї пенсії відвезли в Україну. Від часу незалежності вони
відвідали Україну двадцять два рази. Валентин і Раїса протягом всього часу
Незалежності України допомагали в розбудові храму УПЦ Київського Патріархату в місті
Городище на Черкащині та підтримували її матеріально й фінансово. На
деяких храмах їхніми коштами були споруджені бані і хрести. Не відмовили
жодного прохання невідомим і відомим їм людям і священнослужителям. Купували
їм ризи, хрести, а декому телевізор, холодильник та висилали гроші на ліки й
складні операції.
Заходами Валентина й Раїси було видано багато книжок в Україні, а серед них
«Перший і Другий Всеукраїнський Собор УАПЦ 1921 року» та інші праці сучасних
церковних істориків в Україні. Валентин і Раїса є фундаторами окремої кімнати
історичних експонатів, документів і книжок про життя й діяльність нашої рідної
УАПЦ при Центральному державному музею зарубіжної україніки в Києві.
Серед багатьох добродійних організацій в Україні й Америці, яким вони приходили
з допомогою, була також поважна фінансова допомога Київському Патріархату і
сиротам в Україні.
В приватному житті Раїса Кохно була доброю мамою, любила свого сина Тараса і
онуків Марка. Адріана й Улану. Раділа їхніми успіхами й переживала невдачам.
Допомагала їм у всьому по своєму умінні й можливості. Дбала за них і свого мужа
Валентина, без жодних егоїстичних почувань і вимог. По своїй вдачі була тепла й
відгукувалась до потреб бідних і упосліджених. Любила Церкву. Любила людей, не
вбачала у них зла й нікого не осудила.
Після смерті свого мужа Валентина, по своїй фізичній спроможності, Раїса Кохно
продовжувала звичну діяльність. Відривали свій пенсійний гріш, а головне,
дякуючи сину – лікарю Тарасові за постійну щедру фінансову підтримку, була
в змозі надалі помагати бідним, сиротам й знедоленим. Посилала в Україну
важливу літературу і цінні історичні матеріали для музеїв та наукових
установ.
Вічна Тобі пам’ять, нехай Господь оселить душу Твою в пристіннях Царства
Небесного, де всі праведники спочивають.
Тарас Кохно

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here