«Живу на Тайвані, а так манить бабусине село за тисячі кілометрів!»

0
31

Про життя на острові у Тихому океані — Тайвані.

На острові у Тихому океані опинилися дві представниці сім’ї Голунців з Вінниччини. Світлана ЗАРЕЦЬКА у третьому поколінні та її донька Єлизавета у четвертому нині проживають на Тайвані. Вони досі пожинають плоди тоталітаризму радянської епохи. Навіть за тисячі кілометрів від отчої землі. Їхня доля — яскравий приклад того, як сталінський режим знищив міцну українську родину.

Світлана Зарецька працює викладачем одного з Тайванських університетів. Має заповітну мрію — побувати на Вінниччині. Торік готувалася до поїздки в Україну — спочатку у Дніпро на наукову конференцію, звідти — до Ладижина. Поруч із цим містом є село Побірка, звідки їхнє родове коріння. Жодного разу ще не ходила стежками своїх предків. І торік не вдалося. Науковцю відмовили в участі у конференції.

— Думаю, що це через війну, — розповіла пані Світлана в листі журналісту. — Певно, тому, що за документами я росіянка за національністю, хоча в мені тече українська кров. І по маминій, і по батьковій лінії ми — українці! Хіба моя вина в тому, що одних предків зіслали в Сибір, а інші покинули рідне село, рятуючись від Голодомору?

Зі Світланою Зарецькою познайомив Петро Войт із Ладижина. Активіст, поет, учасник літературної студії, пан Петро звернув увагу у Фейсбуці, що жінка з далекого острова у Тихому океані шукає родичів із села Побірка. «Це ж моє рідне село!» — подумав він. Одразу написав незнайомці. Розповів, що серед тих, кого вона згадувала, є його друзі, знайомі. Допоміг налагодити контакти. З деким Зарецька уже листується, обмінюється інформацією.

У Побірці народилася і проживала її бабуся по маминій лінії, бабусині батьки теж із цього села. Вона написала, що має велике бажання побувати у Побірці. І ці рядки неможливо читати без хвилювання.

Які красиві у них вишиванки!

— У мене одна дитина, донька, — повідомила Зарецька. — У старшої сестри дітей нема. Дуже хочеться, щоб моя Єлизавета знала історію своїх далеких предків. У молодості ми мало уваги приділяємо дереву свого роду. Тепер чіпляюся за кожен факт, про який вдається дізнатися. Шукаю і пишу про всіх рідних, про кого вдається що-небудь дізнатися. Дякую землякам моєї бабусі, які допомагають мені в цьому.

Світлана згадує про свою троюрідну племінницю Світлану Галій з роду Голунців. Від неї отримала чимало спогадів про родове коріння. Заповнила деякі пробіли у біографіях рідних. Пише, що із задоволенням читає розповіді про село поета Петра Войта. Незважаючи на те, що той пише українською, просить надсилати свої твори. Знайомить з ними доньку.

Підписалася на групу «Побірка» у Фейсбуці і з неї дізнається про те, чим нині живуть односельці її рідні. Пише, що щаслива тим, що бабуся бережно зберігала сімейні фото. Нині для неї ці світлини — справжня розкіш: на них її далекі предки переважно вбрані у національний одяг. «Які ж красиві у них вишиванки!» — не стримує захвату співрозмовниця.

Прадіда — до Сибіру, бабуся — на Кавказ

Під час Голодомору у 1930-ті роки бабуся Зарецької — Олександра Голунець — залишила село з надією врятуватися від голодної смерті. Доля закинула її далеко від рідної домівки. Жінка опинилася на Кавказі. Там народила доньку Катерину. Після заміжжя у Катерини на світ з’явилися дві доньки. Одна з яких — Світлана Зарецька, 1969 року народження.

— Бабуся багато розповідала про свою рідню, про село, — пише пані Світлана. — Почуте у дитинстві пам’ятаю досі. Мого прадіда Корнія Голунця, по маминій лінії, розкуркулили і зіслали до Сибіру. Разом зі старшим сином Павлом. Так він і помер далеко від рідного дому. Син одружився в Сибірі. Але через багато років повернувся в село. Сталося це після смерті його дружини. У Побірці Павло знайшов вічний спочинок… Обидва мої дідусі також українці. Одного звали Павло Пацюк, він з Полтавщини. Другий — Анатолій Зарецький, родом із Новограда-Волинського Житомирської області. Від нього залишилася автобіографія. Документ для мене — на вагу золота. З нього дізналася, що батьки дідуся народилися в місті Ізяслав Хмельницької області. Знайшла групу з такою назвою у Фейсбуці. На жаль, нині у місті вже немає людей з цим прізвищем.

За словами співрозмовниці, вона теж би дуже хотіла побувати в Ізяславі. Відвідати там старе єврейське кладовище. Її прабабуся, мати дідуся, за національністю — єврейка. Її дівоче прізвище — Гроссу. У групі їй написали, що всі Гроссу лежать на єврейському цвинтарі.

— Відколи працюю над створенням родового дерева, постійно живу думками про моїх далеких предків, про їхню батьківщину, — пише Світлана Зарецька. — Ніби магнітом, манить українська земля, кличуть до себе ті далекі місця, де я ніколи не бувала. Це поклик крові. Іншого пояснення не знаходжу.

Зарецька не приховує у листах, що засуджує політику Росії щодо до нашої держави. Так само, як і колишні дії тоталітарного комуністичного режиму. Одних Голунців знищив засланням, іншим — скалічив долі Голодомором. Тепер і вона з дочкою потерпають — не можуть побувати на землі предків.

Знищив режим

Світлана за фахом — російський лінгвіст. Навчалася в університеті у Владикавказі, аспірантуру закінчувала у Москві, потім поїхала на навчання на Тайвань. Там залишилася працювати. Вийшла заміж за корейця. У них народилася донька. А якби їхні предки залишилися у своєму селі, українська родина збереглася б і розрослася на рідній землі.

— Маємо яскравий приклад знищення тоталітарним режимом української родини, — каже Петро Войт. — Прадіда Корнія зі старшим сином сталіністи зіслали до Сибіру, його донька Олександра змушена була рятуватися від Голодомору на Кавказі. Її внучка Світлана стала росіянкою, бо народилася у Владикавказі, а тепер не може навіть навідатися на землю предків.

Як наша область, але…

Територія острова Тайвань, де багато років проживає Світлана Зарецька, не набагато більша від Вінницької області — 36,1 тис. кв. км (Вінницька область має 26,4 тис. кв. км). За кількістю населення різниця разюча: на Вінниччині — 1,6 мільйона жителів, на Тайвані — 23 мільйони.

Усе решта — економіка, інфраструктура і тощо — не йде у жодне порівняння. У двох містах Тайваню прокладено метрополітен, дороги на острові кращі, ніж у Німеччині. Донедавна у столиці був найвищий у світі хмарочос — заввишки у 509 метрів. І це, звичайно, не всі досягнення країни, що має одні з кращих економік світу і рівнів життя людей. А територія — трохи більша від території Вінниччини…

Віктор СКРИПНИК

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here