Акторка і поетка Наталія Морозова-Шимада: Кордонів для творчості не існує

0
45

Наталія — актриса театру і кіно. Народилася у Львові. Успішно закінчила філологічний факультет Львівського держуніверситету, згодом Харківський інститут мистецтв імені Івана Котляревського. Свого часу підкорювала сцени київських театрів і… доїхала до Країни Східного Сонця. 

Нині Наталія Морозова-Шимада живе й працює в Японії. Її кредо: в житті і на сцені грати чесно, відкрито і натхненно. На дозвіллі пише вірші, любить танцювати, подорожувати, смачно готувати. Та головне для неї — сцена. 

Не так давно в київській Бібліотеці імені Ошера Шварцмана відбувся творчий вечір акторки і поетки «За маршрутом: Київ—Токіо—Київ». Наталія розповіла про своє творче становлення, про поезію-нерозлучницю і життя в Японії.

Львів і Харків

— Пані Наталю, ваше життя не назвеш нудним. Усе почалося з любові до?.. 

— Так, нудно й сумно мені ніколи не було. Своє життя я вимальовую й вибудовую сама. Я втілюю в життя свої мрії, заро­джені в юності. І все те краще, що заклали батьки й вчителі, реалізовую. Своїм натхненником вважаю народного артиста України Євгена Лисенка, керівника нашого акторського курсу Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського. 

Старшокласницею я закінчила музичну школу і грала у шкільному драматичному гуртку Львова. Вже тоді відчула свою любов до театру, кіно, зрозуміла, що своє життя маю присвятити сцені. Це у мене від бабусі по маминій лінії. 

Утім після закінчення школи перемогла любов до літератури й мови. Я почала вивчати філологію. Там відкрила для себе науку «лінгвістику». Однак одночасно з навчанням в університеті відвідувала театральну студію при Театрі імені Леся Курбаса. Вже згодом був Харківський інститут мистецтв, а по закінченні — робота в київському Театрі на Липках, «Візаві». 

Кожна мрія, як добре вино, має «настоятися». А якщо ще й ангел-охоронець поруч — мрії здійснюються. Мріяла створити свій театр — створила і назвала «Течія».

«В Японії наш театр зіграв уже сім вистав»

— Уперше нас доля звела у столичному Будинку актора, завдячуючи народній артистці України Раїсі Недашківській. Вона тоді представила вас: «Це наше світило, ви ще почуєте про неї». І тут же запитала: «Ви вже подивилися її Шевченкову «Княжну»?

— Так, Раїса Степанівна справедливо зауважила, що все тримається на талантах і на жіночих тендітних плечах. Так, зі своїми однодумцями я створила моновиставу «Княжна». На сцені глядач бачить одразу кілька образів — жіночих і не тільки, — завдяки перевтіленням. Обидві поеми Кобзаря — «Княжна» та «Відьма», які покладено в основу моноспектаклю, тематично доповнюють одна одну, розкривають на прикладах жіночих доль.

— Пані Наталіє, вам вдалося «Княжну» довезти до Токійської мерії. Як сприйняли Кобзаря в Японії?

— Для початку були репетиції й підготовка в Києві, вибір основного русла спектаклю, ретельний підбір костюмів. Токіо — не випадково. Насамперед Японія — це високої культури країна, а ще — звідти мій чоловік-японець. Він підтримує мене насамперед і всі мої добрі справи. Не був осторонь і міністр культури України (на той час) Євген Нищук, який подав документи до МЗС про сприяння у поїздці. Добрими словами і з вдячністю згадую завжди перекладачку Оксану Піскунову, яка родом із Горлівки, а вже багато років живе в Токіо й належить до середовища токійського культурно-наукового бомонду. Саме завдяки Оксані перед виставою на березі Тихого океану мені влаштували фотосесію в образі Княжни.

— І японці відчули слово Шевченка?

— Як сказав після перегляду вистави професор філології та театрознавець (до речі, і спеціаліст з україністики) Ічіро Іто, його насамперед захопило естетичне вирішення вистави. Дієвість слова, поєднана з пластикою, де кожен жест має значення. Він навіть провів аналогію між моїми рухами та рухами акторів славнозвісного і поширеного в Японії стилю театру Но. 

Для японців цікавим був і розподіл простору дії: гуляння Князя і замкнута кімната Княжни… Перекладач Кен Мацумото у рецензії на виставу написав про злиття воєдино моїх героїнь і музики, яке зачаровувало й наштовхувало на думку, що театр — це храм, навіть одна з форм сучасних релігій. 

Ну і, безперечно, зачаровувала японців геніальна поетика Шевченкового слова. Адже всі люди у різних куточках земної кулі подібні у своїх родинних та психологічних переживаннях: любові, зради, віри, відчаю, милосердя, вірності — ці поняття важливі для японської спільноти. Японці співчували моїм героїням, як і зараз увесь світ співчуває Україні через події на сході. 

В Японії наш театр зіграв уже сім вистав. І всі щиро сприйняті глядачами. У цій країні лише слов’ян живе до сорока тисяч, серед них кілька тисяч українців. Наші вистави відвідували не лише представники діаспори, а переважно японці. Для них природною є участь Всесвіту у людських долях, що так притаманно поезіям Шевченка.

Моновистава «Княжна»

— Будь ласка, ще розкажіть про моновиставу «Княжна». Чия ідея, хто допомагав втілювати її?

— Вибір матеріалу й ідея — мої. Задум втілювала з режисером Миколою Яремківим, учнем відомого у світі режисера Романа Віктюка, та хореографом Театру імені Івана Франка Сергієм Швидким. Це вже друга з ними робота. Першою було «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка, де я зіграла головну роль Ганни. Той спектакль, як і «Княжну», створив Театр лірики і драми «Течія», який почав  діяти у 2006 році.

— Ви створили власний театр?

— Так, мені вдалося в Києві створити власний театр, про який мріяла. Першим проєктом стали дві вистави — «Не можу уявити, що буде завтра» Теннесі Уїльямса та «Тоірева кочіра» японського драматурга Бецуяку Мінору. А вже знаковою виставою стало «Украдене щастя». У 2010 році зареєструвала свій театр як громадську організацію, адже це дає набагато більше свободи в самій побудові творчого процесу.

«Консуматор — так екзотично називалася моя посада»

— Пані Наталіє, ви часто завдячуєте чоловіку-японцю. Як і де познайомилися?

— Любов здатна творити чудеса. Менеджер корпорації —ippo— Steel Такеши Хірата вперше приїхав до Києва у 2003 році. Його знайомство з українською культурою відбулося в Театрі на Подолі, де на сцені того вечора грала я. А вже у 2006 році під егідою «Дні української культури в Японії» ми тиждень представляли Україну в Японії. 

До того ми познайомилися в Японії. Свого часу, коли успішно пішли справи на театральному поприщі, а зарплати значно відставали, а то й зовсім затримувалися, я вирішила поїхати кудись і підзаробити грошенят на квартиру в столиці. Звісно, можна було знайти «коханця» і жити як за кам’яною стіною, але це не моя стезя. 

Якось подруга сказала, що є можливість поїхати до Японії, де за півроку реально можна заробити на квартиру. Звісно, були страхи і сумніви. І все ж відважилася. У країну, де сходить сонце, приїхала сімнадцять років тому. Приїхала лише задля того, щоб працювати. Ні про які романи навіть думок не було. 

Працювала не шкодуючи сил: мала один вихідний на місяць. Про запізнення чи невихід на роботу японці навіть уяви не мають. До того ж ти не маєш права мати втомлений вигляд. Робота полягала в тому, що потрібно було вміло підтримати розмову з відвідувачами бізнес-бару, своєчасно налити чай, привітно усміхнутися. Тобто акторський талант знадобився і тут. Консуматор — так екзотично називалася моя посада. Заходив до цього бару і Такеши Шимада. Словом, познайомилися за чашкою чаю…

— Але ж трапився випадок, який розвів вас на певний час і ви могли вже не зустрітися…

— Мабуть. Але доля сильніша від нас. Коли вперше Такеши сказав «Я люблю тебе!» — я не повірила йому. Хоча в глибоких очах побачила зосередженість і серйозність. Номер телефону йому того вечора залишила. Але так сталося, що я терміново змінила роботу й, відповідно, адресу. Коли Такеши зателефонував, зв’язок був не зовсім добрим і він не зовсім точно розчув нову адресу. Майже чотири години під дощем закоханий чоловік розшукував мою нову адресу. Коли ступив на поріг, зрозуміла — це моя доля.

— Коли закінчилася ваша віза, що вирішили робити? 

— Всі рішення приймав Такеши. Він так і сказав: «Моя батьківщина там, де кохана». Він розумів, що я не зможу розлучитися зі сценою, спектаклями, кіно. Я писала вірші рідною мовою, друкувала їх у різних виданнях. І він залишив свою престижну посаду, розпочав нову справу й поїхав зі мною в Україну.

— Підтримуєте зв’язки з українцями в Японії?

— Так, тут є японсько-українська діаспора «Краяни». Саме з ними брала участь у міжнародному проекті-конкурсі «Тарас Шевченко єднає народи», який очолює народна артистка України Галина Яблонська. Завжди відвідую майстер-класи з різноманітних технік, які відбуваються при Посольстві України в Японії. В одній з японських газет нещодавно вийшла моя стаття про Фукусіму. 

В Японії люблять працелюбних. Японці прекрасно сприймають побажання — якомога більше трудитися. Якось я поверталася з ринку й помітила невеличкий храм. Підійшла до нього і кинула у скриньку монетку. Цей ритуал щоденно практикують тисячі японців. Кидаючи монетку, вони загадують бажання і зі спеціального дерев’яного циліндра виймають варіант тлумачення свого майбутнього. Мені дісталася записка зі словами: «У вас усе вийде, якщо будете працювати». Це типове побажання для японця. 

У цій країні всі звикли працювати й прагнути досконалості. Наприклад, подарований мені букет був ретельно упакований. Кожен корінець квітів загорнутий, а при ньому пакетик спеціальної суміші, яку потрібно додати до води, щоб квіти довше збереглися. 

— Тривалий час ви жили на дві країни: Україна — Японія. Нині живете в Японії?

— Так сталося, долею Всевишнього, у нашій родині з’явився син. І на сьогодні — це найважливіша сторінка мого життя. Аби виховувати його, потрібні тато й мама поряд. Поки для проживання обрали Японію. А ось кордонів для творчості не існує. В цьому вже встигла переконатися. Життя насичене й активне. Звісно, більше часу й уваги приділяю родині, вихованню сина. У перервах знаходжу час для творчості: пишу вірші, есе і враження про Японію.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here