Повернувся служити Україні

0
265

У панотця Миколи біла борода, як у святого Миколая, і козацьке запорозьке прізвище Кривоніс. Він полишив спокійне і сите життя в одній із найблагополучніших країн світу й перебрався до слобожанського села Височинівка.

Козацького роду

— Мої син і онук досліджували наш родовід і докопалися, що походимо з династії легендарного Максима Кривоноса, який був полковником у війську Богдана Хмельницького,— пишається своїм корінням священик.

Є версія, що легендарний Максим Кривонос — шотландець. Найманство в ті часи було дуже поширене, чоловік воював там, де платили гроші. Згодом доля привела його в Україну. Заявившись на Запорожжі, Кривоніс прийняв православ’я, вивчив українську мову. Це було обов’язковим, аби тебе прилучили до козаків. Спочатку через те, що татарин держаком списа перебив йому носа, чоловік звався Перебийніс. А коли ніс зрісся криво, став Кривоніс. Його воїни були нещадні до ворогів, король Речі Посполитої навіть просив Хмельницького вгамувати свого полковника. Гетьман же відповідав, що князь Ярема Вишневецький, хоча й аристократ, але нічим не милостивіший…

Нащадок славного козацького командира панотець Микола людина чемна і добра, хоча і буває войовничою. Він народився у Мурафі на Слобожанщині. Це давнє козацьке поселення, де й сьогодні вулиці називають сотнями.

У Німеччині, а потім Америці Микола Кривоніс опинився п’ятирічним хлопцем. У війну німці вивезли чи не півсела на чужину. До речі, перед війною їхню родину розкуркулили й вислали на Алтай. Багатіями вони не були: батько працював на млині, мозолями заробив на хату із залізним дахом. Повернулися вони в Мурафу під час війни. Малий Миколка мало що з того життя запам’ятав: хіба що як у небі гули німецькі літаки, а вони ховалися в льоху від бомб.

…Ще панотець пригадує Мюнхен 1945 року й американського генерала, який зліз із білого коня, почистив апельсин і пригостив ним хлопця. Потім Микола довідався, що то був командувач американських військ Джордж Паттонн. Згодом цей генерал врятує життя багатьом українцям, не давши представникам радянського командування забрати їх із табору біженців до СРСР.

Сталося диво

За словами отця Миколи, влітку 1977 року сталося диво. Його син-пластун перебував у скаутському таборі, а він вирішив провідати хлопця. Почав ремонтувати намети пластунів і, натомившись, заснув. Уві сні до нього з’явився Ісус Христос, запитав: «Чого ти лежиш? Іди до семінарії — я тебе кличу…»

Через кілька днів Микола Кривоніс поїхав вчитися на священика у канадський Вінніпег. До того він працював інженером у відомій компанії «Ксерокс», непогано заробляв. Добре, що роботодавці пішли йому назустріч і дозволили працювати, коли у семінарії були канікули. Це рятувало сімейний бюджет. За п’ять років архієпископ Української церкви в Америці Андрій Кущак висвятив Миколу Кривоноса у священики.

— Я служив у таких місцях, що рука до ручки церковних дверей примерзала, — згадує отець Микола. — Це був закуток Канади. Температура на вулиці іноді опускалась до мінус 50.

Дружина йому допомагала. Корінна американка, вона вивчила українську, вміла не лише читати, а й писати нею. А як вона співала наших пісень! Щоб так співати, треба любити Україну. Жінка ніколи її не бачила, але зачерпнула тієї любові в середовищі українських мігрантів, які не просто сумували за Україною, а й не шкодували грошей на храми.

— Скільки тоді церков ми набудували! — ностальгійно зітхає отець Микола. — Натомість емігранти, які почали з’являтися в Америці років із 20 тому, за доларами світу білого не бачать.

На берегах Мжі

Переїхали на Слобожанщину Микола Кривоніс вирішив тоді, коли зрозумів, що в Америці його нічого не тримає: батьки, дружина, молодша сестра померли, у синів своє життя. Водночас не давало спокою бажання служити Україні. Так і опинився панотець на берегах річки Мжа у селі Височинівка.

Спершу о. Микола правив службу в гаражі, який пристосували під храм. Потім купив хату із землею і облаштував її для служіння. Власним коштом збудував церкву в Мурафі, купив у Змієві земельну ділянку і приміщення, яке також реконструювали у будинок Божий. Усе це майно зареєстрував на церковну громаду.

Люди розповідають, що панотець грошей за відправи не бере, хіба що хтось добровільно покладе дещицю у скриньку. За що ж він будує? Має непогану пенсію, яку заробив, працюючи на «Ксероксі». А ще відкладав на окремий пенсійний рахунок у банку. Через це і не відмовляється від американського громадянства, аби ту пенсію не втратити.

Я познайомився з отцем Миколою, коли він привіз стоматологічне обладнання для сиротинця в Богодухові, придбане за власні гроші й від продажу писанок. Пам’ятаю, як тоді священик УПЦ Московського патріархату прибіг у кабінет директора закладу і вимагав відмовитися від подарунка представника «американської» церкви.

Сьогодні Миколі Кривоносу 82, але він і не думає про відпочинок. Ось навесні хочуть залити фундамент під дерев’яний храм, який споруджуватимуть у селі. Панотець заготував листи до підприємців і мешканців села, аби вони також пожертвували, скільки можуть, на добру справу. Каже, що йому під силу профінансувати будівництво церкви і самому, але якщо кожен вкладеться у справу, то більше цінуватиме зроблене. А найбільша його мрія, щоб Православна церква України набула статусу патріархату. Бо тоді, каже, возз’єднаються українські церкви не лише в Україні, а й за кордоном.

Леонід ЛОГВИНЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here