Український сором

0
103

Про те, як Україна зустрічала співвітчизників з Уханя.

Мені дуже соромно. Навіть після стількох прожитих років і при такій професії, яка, здавалося б, давно вже мала розвіяти всі ілюзії та виробити стійкий імунітет до різних проявів не найкращих людських якостей. Але останніми днями мене мучить пекучий сором — і за свою державу, і за своїх співвітчизників. Те, як Україна евакуювала та прийняла своїх громадян з Уханя, особисто для мене — національна ганьба.

Мене зовсім не здивували чергові прояви безпорадності та імпотенції влади, її неспроможність швидко прийняти чіткі рішення та провести негайну евакуацію своїх громадян із охопленого епідемією китайського регіону, — як це давно зробили інші держави. Черговий провал комунікації з суспільством, відсутність чітких повідомлень про конкретні заходи щодо запобігання та боротьби з можливою епідемією китайського коронавірусу в Україні мене теж абсолютно не здивували.

Мене жахливо обурювало, як уряд у цілому та Мінздоров’я зокрема, організовували евакуацію та підготовку до прийняття на карантин українців з Уханя, до останнього не знаючи, де та як їх розмістити. Мені було неймовірно шкода цих людей, які застрягли в чужій країні за умов надзвичайної ситуації, сидять на валізах та з дня у день чують лише обіцянки, що й за ними теж ось-ось прилетить літак і забере їх на Батьківщину. Мене до сліз зворушив вчинок юної українки Анастасії Зінченко, яка відмовилася летіти додому без друга, хоча цей друг був “всього лиш” собакою.

Тому мене реально вразило, як мої співгромадяни в різних регіонах країни — і на Заході, і на Сході, і поруч, під Києвом, приготувалися зустрічати співвітчизників, які потрапили в лихо. Дивлячись на цей шабаш мракобісся та печерних інстинктів, хочеться просто крикнути на всю країну: “Люди, ви ж є лю-дь-ми!”.

Влаштовувати бурхливі мітинги, перекривати траси, чергувати ночами, рити траншеї, — щоб не впустити людей, які вже й так настраждалися? Причому не до себе додому, не до власної хати, а до установи, що охороняється Нацгвардією та поліцією. І не на лікування, а лише на карантин. Не чумних, холерних або прокажених, а людей, котрі пройшли кілька медичних кордонів, які не виявили у них найменших ознак будь-яких інфекційних захворювань. Вам не соромно, що цих людей від натовпу, який збожеволів, змушені охороняти БТРи?

Ви зносите шини? Серйозно? Зараз, коли ми згадуємо найтрагічніші дні Майдану, коли шануємо Небесну сотню? Ну, як, скажіть, як в одному суспільстві можуть народжуватися такі різні люди? Ті, хто шість років тому з дерев’яними щитами йшов під кулі снайперів, назустріч реальній небезпеці, відстоюючи право на свободу та гідність для всієї нації; і ті, хто сьогодні цілими селами, не переймаючись роздумами на тему гуманізму та загальнолюдських цінностей, блокують дороги та вимагають оселити одноплемінників, що повернулися з Китаю, у чорнобильській зоні або на острові Зміїний?

Де та нація, якою я так захоплювалася шість років тому? Адже тоді багато хто з нас, реально ризикуючи життям і свободою, проводили дні та ночі на майданах країни; вивозили та ховали у себе вдома поранених; давали прихисток іногороднім протестувальникам, пускаючи до власного дому незнайомих людей; доправляли на Майдан продукти, ліки, дрова й навіть складові “коктейлю Молотова”. А сьогодні ні в чому не повинних співвітчизників, які повернулися з Уханя, змушені охороняти Нацгвардія та спецназ, щоб (як уже побоюються в Мережі) не спалили санаторію, де їх розмістили…

Це дуже сороміцька історія. І для влади, безпорадної в захисті своїх громадян; і для нас, журналістів, багато з яких, прагнучи “хайпанути на темі”, роздули в суспільстві істерію навколо коронавірусу; і для народу, численні представники якого яскраво продемонстрували відсутність не тільки критичного мислення, а й гуманізму та милосердя.

Тетяна Силіна

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here