Про що мовчить Небесна Сотня?

0
193

20 лютого – чергова пам’ятна дата у календарі героїчно-трагічних подій Революції Гідності. Це був найкривавіший день Майдану, в який обірвалося життя 48 його захисни­ків (ще 80 людей отримали вогнепальні поранення). А наступного, 2015 року, 20 лютого стало офіційною датою вшанування усіх, хто був серцем Революції Гідності, але кому не судилося її пережити.

День Героїв Небесної Сотні — для всіх один, але для кожного різ­ний. Для когось — це привід попіаритися на крові, виголосити по­казушно-пафосні промови, припудривши шаром награного патрі­отизму свою парадно-вихідну маску. Хтось цього дня тремтячими руками прикладе до губ чи роками зболілого серця фотографію рід­ної людини, а потім піде на могилку і, зціпивши зуби, ковтатиме не­виліковний біль утрати. Оплакуватиме свого Героя мовчки, без сліз, бо їх уже не залишилося.

Для когось пам’ять про Небесну Сотню вимірюється лише днем у календарі. Для когось вона «за замовчуванням» — не прив’язана до дат, траурних стрічок на державних стягах чи полум’я поми­нальної свічки у кутку телеекрана.

Якби обличчя на портретах і пам’ятних стелах ожили, які слова ми, живі, почули б із розкутих од ві­чного сну вуст Героїв Небесної Сотні? Про що спитали б Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Роман Сеник, Устим Голоднюк, Віктор Чмілен­ко, Богдан Сольчаник, Андрій Дигдалович, Володимир Кульчицький, Роман Гурик?.. Чого було б більше в їхніх очах? Упевненості, що їхні жертви не були марними? Чи смутку і розчарування через те, що піс­ля Революції Гідності гідність для багатьох українців так і не стала без­умовною цінністю, яка не продається і не купується, яку не можна сьо­годні прихопити, а завтра разом зі совістю залишити вдома?

Можемо до безконечності шукати і призначати винних, кивати та те, що омита кров’ю Героїв Революція Гідності не зробила гіднішими вла­ду чи навіть сусіда. Це легше і простіше, ніж зізнатися (хай навіть са­мому собі), що за те, якою стала чи не стала країна після Майдану, від­повідає кожен із нас. Чим довше заколисували себе міфом про те, що освячена жертовністю Небесної Сотні влада (як перша постмайданна, так і всі прийдешні) приречена бути ледь не святою, тим більше вла­ді дозволяли.

Ми попускали такі речі попередній владі. А тепер плюємо у нинішню…

То, може, досить на криве дзеркало нарікати? Може, час усвідо­мити, що ключова причина наших бід — у нашій короткій пам’яті? За­буваючи і невиправдано пробачаючи минулі гріхи, так і залишати­мемося лише глядачами, які волають із залу одвічне «хто винен і що робити?». Не задля цього ВОНИ тримають для нас небо. Не задля цього ВОНИ Небесною Сотнею стали…

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here