Рік обережного оптимізму

0
70

В перші дні нового року зазвичай прийнято підбивати підсумки. В політиці це правило — аж ніяк не виняток. Скоріше, навпаки: від політичних підсумків так чи інакше залежить майбутнє навіть тих, хто цією політикою принципово не хоче цікавитися…

2019-й добіг кінця, а це означає, що саме сьогодні буде аж нітрохи незайвим спробувати окреслити його політичні результати. Хоч би там як, а рік Свині став для України доволі бурхливим саме на політичні події. Власне, як ми й прогнозували рівно рік тому, в останньому числі попереднього, «Собачого» року.

З огляду на розвиток політичних подій у нашій державі головні висновки доводиться робити, зважаючи на дві настільки ж важливі, наскільки й драматичні виборні кампанії — президентську та парламентську.
Саме вони привнесли у наше життя чимало змін. Саме вони й дотепер залишаються найважливішими політичними подіями 2019-го.
Саме від них відштовхуватиметься вітчизняний політикум уже за кілька днів, після початку нового календарного року. І саме вони ляжуть в основу більшості політичних прогнозів, що їх так завзято уже за кілька днів почнуть роздавати політологи.
Але це буде трішечки згодом. А зараз — пропонуємо усе ж таки ще раз поглянути на пройдені рубежі…

Президентські вибори та їхні наслідки
Фактично уже із січня президентська кампанія в Україні велася на повних парах. Тому рівно три місяці, що відділяли початок 2019-го від дня проведення першого туру президентських перегонів (31 березня), позначилися саме боротьбою за прихильність електорату. Котрий цього разу вперто і до останнього приховував власні вподобання. Вочевидь, розмірковуючи над поданими «політичними стравами».
Цікаво, що досі в Україні й не було можливості так явно «змести» всі попередні політичні напрацювання, як у 2019-му. Вочевидь, саме отримання цієї можливості нині й зумовило ті результати, що маємо сьогодні.
Наскільки чергове застосування формули «до основанья, а затєм…» виявилося правильним — питання інше.
Важливіше, що попри всі нюанси цьогорічний дискурс політичної боротьби вперше (!!!) з моменту здобуття Незалежності змістився від застарілого поділу на проукраїнське та проросійське до поділу на старе та нове. Відтак суспільний вирок старим політичним елітам зробив неминучим оновлення цих еліт.
А ще — на президентських виборах-2019 російський агресор фактично зазнав поразки. Він не зміг суттєво вплинути на результати, а його кандидати не змогли утворити єдину політичну команду, в результаті чого навіть не потрапили до другого туру. Після виборів Кремль явно почувався розгубленим.
Звісно, негативів після президентських перегонів в Україні також не бракує. Насамперед наприкінці квітня, під час та після другого туру, в суспільстві спостерігалася катастрофічна криза довіри. 73% за нового Президента — це, звісно, вражаюча цифра.
Досі в Україні, ще з часів першого волевиявлення, котре відбувалося в далекому 1991-му разом із підтвердженням Акта про Незалежність, лідером був Леонід Кравчук із 61% підтримки. Але в тім-то й річ, що решта 25%, котрі цього разу проголосували за Петра Порошенка, це здебільшого — найактивніший електорат, котрий у підсумку і творить історію.
У своїй більшості саме ці люди в 2013–2014-х виходили на майдани і першими протистояли російській агресії. Тоді їхнього прикладу було достатньо, щоб запалити решту відверто проєвропейськими ідеалами.
Зараз відсоток тих, хто залишається єврооптимістом, на жаль, зменшився. Звідси й нотки розчарування, котрі, ще раз наголосимо, завдяки появі серед кандидатів такої фігури, як Володимир Зеленський, не були спрямовані на пошуки проросійської альтернативи, а лише на возвеличення чогось «інакшого» тому, що було досі.
Власне, все сказане вище йшло у фарватері того, що на виборах ключовими факторами при голосуванні були інтуїція, емоції та інстинкт замість тверезого мислення.
По суті, більшість громадян відмовилася від раціонального вибору. Одні, можливо, відмовилися від стовідсотково критичної оцінки того, що відбувалося в державі впродовж останніх п’яти років. Але інші, що набагато тривожніше, — від того, щоб раціонально оцінювати кандидатів.
До речі, це повною мірою стосується не тільки, так би мовити, рядових виборців. Самі кандидати цього разу ще більше грішили взаємними звинуваченнями на адресу один одного. Причому також у нетиповій досі манері.
Навряд чи можна посперечатися з тим, що Володимир Зеленський під’юджував свого попередника за «компетентність» у деяких питаннях. При цьому з моменту перемоги самого Зеленського минуло вже дуже багато часу, а сам він поки що так і не став достатньо компетентним в оцінці державних та політичних процесів.
І ще один не надто гарний висновок із цьогорічної президентської кампанії, зроблений уже, так би мовити, крізь призму пройденого часу. Тоді, у січні-березні, а особливо у квітні 2019-го, замість того, щоб обговорювати рецепти протидії наявним перед державою загрозам, виборчий порядок денний скотився до маніпулювання цими самими загрозами.
Замість того щоб пропонувати гідну альтернативу майбутнього з планом реформ та боротьби з корупцією, ми побачили хибне нагнітання якогось політичного «армагедону» у разі перемоги опонента.
На превеликий жаль, це триває й досі. Причому, хоч як дивно, не стільки з боку кандидата, що програв, — він визнає свою поразку і помилки, яких припустився, — скільки від теперішньої влади.
Схоже, що боротьба з Петром Порошенком і К° стає для Володимира Зеленського якоюсь ідеєю фікс. Таке враження, що в уяві його соратників попередня влада наробила значно більше злочинів, ніж режим Віктора Януковича, з фундаторами якого нині запросто консультуються і обговорюють важливі державні стратегії. І ось цей нюанс уже не може не тривожити…

Дострокові парламентські вибори
Власне, сам факт достроковості виборів до ВР також став наслідком перемоги Володимира Зеленського 21 квітня. Ще й досі легітимність цього волевиявлення у багатьох викликає сумніви. Але з позиції майже піврічного люфту, що минув відтоді, можна зробити висновки, що парламентська більшість VIII скликання свідомо пішла на дострокові вибори.
Адже у травні 2019-го було відверто незрозуміло: навіщо було призначати інавгурацію новообраного Глави держави на 20 травня? Ще кілька днів — і Володимир Зеленський не отримав би навіть мізерних формальних підстав для розпуску попереднього складу ВР.
Вочевидь, тодішнє парламентське керівництво розуміло, що новообраний гарант усе одно піде на цей крок і намагатиметься легітимізувати його через Конституційний Суд.
Тим самим Андрій Парубій і більшість, можливо, де в чому вберегли Володимира Зеленського від необдуманих і сумнівних із погляду законодавства кроків.
А по-друге, чому б не припустити, що тодішня більшість свідомо дала можливість Зеленському сформувати монобільшість? Саме задля того, щоб і її високий рейтинг протримався зовсім недовго. Зрештою, станом від серпня і до сьогодні у нової влади є всі (наголошуємо — ВСІ!!!) важелі для реалізації накиданих у суспільство упродовж двох виборчих кампаній обіцянок.
Але з їхнім упровадженням у життя, м’яко кажучи, дуже багато чого не складається. В результаті — цілком можливо, що й наступні вибори (як президентські, так і парламентські) також будуть достроковими, тільки уже без надій на перемогу «слуг».
Якщо припустити, що попередня парламентська більшість свідомо віддала перемогу своїм опонентам, то це сталося ще й тому, що цими самими опонентами були не «ОПЗЖ» Медведчука чи навіть «Опозиційний блок» Ахметова. Так звана Зе-команда попри власне дилетантство у багатьох питаннях ні тоді, ні тим паче тепер не справляє враження антиукраїнської сили.
Звичайно, це не означає, що таке дилетантство не несе потенційних загроз державності. Фактично вся чинна влада є відверто експериментальною і це аж ніяк не вселяє оптимізму, особливо в умовах російської збройної агресії.
Спочатку команда Зеленського працювала як виборчо-технічний штаб. А сам новообраний Глава держави, за влучним висловом одного колеги-журналіста, був «президентом-соціологією». Себто робив виключно те, що популярно і бажано у суспільстві. В його кроках було і залишається дуже багато фрагментарних дій, котрі спираються на принцип, популярний у наших агресивних сусідів — «на авось!».
Також Володимир Зеленський значно успішніший у, так би мовити, вмонтуванні себе в систему, аніж у її докорінному подоланні. І це при тому, що його 73% виборців, пригадується, передусім бажали саме змін усталених правил гри в державному будівництві. На тому, що ці мрії апріорі були утопічними, нині не акцентуватимемо уваги…
Просто проконстатуємо: чимало посад, у тому числі урядових, нині, як і дотепер, займають лобісти. А Президент, вочевидь, перебуває в інформаційно-політичній «капсулі» власного оточення. І ця «капсула» — значно потужніша, ніж у його попередника, котрий власноруч втручався майже у всі тонкощі.
Що ж до оточення Володимира Зеленського, то воно відповідно до висновків провідних політологів поділене на кілька груп. Та й «святая святих» — пропрезидентська парламентська фракція також цим грішить. До того ж вона час від часу потопає то в корупційному-поліграфному, то в сексуальному, то в пранкерному скандалах…
* * *
І все ж таки у перші дні 2020 року якось негоже обходитися без позитивних нюансів. Тим паче що деякі дії нової влади усе ж таки заслуговують якщо й не на загальний «одобрямс», то, принаймні, на помірковану підтримку.
Передусім це стосується запиту на досягнення миру на Донбасі. Події, що передували зустрічі у так званому «нормандському форматі», — вельми суперечливі, про що ми неодноразово писали.
Але серед них, нагадаємо, був і обмін найбільш відомих полонених у вересні. До позитивів можна віднести й те, що Володимир Зеленський виключив найбільш проросійського на сьогодні політика Віктора Медведчука з будь-яких переговорних процесів і позбавив його «ексклюзивних» прав по Донбасу.
Ну а вже після зустрічі в Парижі також попри всі нюанси загальна риторика навіть із боку опонентів зводиться до того, що, принаймні, окреслені «червоні лінії» новообраний Президент, на щастя, не переступив.
Звісно, йому в цьому неабияк допомогли й велелюдні акції протесту, що прокотились українськими містами напередодні переговорів у Парижі. І це — ще одне підтвердження того, що на думку громадянського суспільства треба зважати.
Найактивніша громадськість, як ніхто, вміє не тільки критикувати, але й визнавати гідну поведінку опонентів. Що фактично й було продемонстровано 10 грудня, після закінчення перемовин у так званому «нормандському форматі», коли мітингарі, що ночували під Президентським Офісом, спокійно розійшлися.
Правда, цього не сталось іншого разу — під час акцій протесту проти запровадження в Україні продажу земельних угідь. Тут влада продемонструвала вже зовсім нетолерантну поведінку по відношенню до інакомислячих.
Але тема, пов’язана з ринком землі, вочевидь, буде найпершою, котра перекочує у 2020-й політичний рік. Відтак ми ще матимемо можливість її вдосталь обговорити.
А поки що — давайте просто потиснемо один одному руки, усміхнемося найменшій удачі. Політичній чи ні — яка різниця! Ми ж — справжній Український народ, котрому до снаги переборювати будь-які труднощі та негаразди. Пам’ятаймо про це щодня і все у нас буде добре!

Ярослав ГАЛАТА

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here