Дорога Незалежність

0
86

Дискусія про те, якою ціною нам дісталася Незалежність, набила оскомину.

 Дискусія про те, якою ціною ми захищаємо Незалежність від російської агресії, — справа майбутнього. Важливою сьогодні видається дискусія про те, якою ціною нам ось уже майже тридцять років щодня дається Незалежність.

Погляньмо на Україну з висоти сучасної нам історії. З 1991 року країна постійно експериментує над собою в пошуках оптимальної моделі управління. Одна війна, дві революції, шість хвиль радикальних безпрецедентних реформ, проголошуваних кожним новим президентом, і водночас шість спроб стерти минуле, звинувативши в усьому попередників.

На вершині державного управління побували лідери комуністичної партії, червоні директори, романтики-патріоти, криміналітет і бізнесмени. Тепер до цієї ніші дійшли представники креативної індустрії. Здається, з соціяльних груп, більш-менш здатних до управління, при владі не побували лише інтелігенти, військові та хлібороби. Щоправда, можливо, вони вже просто використали (змарнували) свої шанси під час спроби унезалежнити Україну в 1917—1921 роках.

За 28 років Незалежности Україна не створила економічного дива. Не побудувала сильних політичних, державних, громадянських та фінансово-економічних інституцій. Не знайшла збалансованого рішення для життєво важливого питання ідентичностей людей, які є її громадянами.

Хвилі реформ та чергових “повних перезавантажень” майже розвалили материк бюрократичного апарату держави, створивши при цьому поодинокі острівці ефективности, які ледь витримують шторми реальности. Держслужба як система кульгає на обидві ноги.

Зрештою, і це найстрашніше, ми втрачаємо найголовніші ознаки будь-якої держави — населення і територію. Останньої поменшало через незаконну окупацію іншою державою, чому ми не змогли запобігти, але принаймні змогли не загинути під зовнішнім ударом. А ось людей ми втрачаємо з кількох причин одночасно: смертність, міграція і та ж таки окупація.

Хоч як дивно, але на цьому буремному тлі ми все одно рухаємося вперед. Про це свідчить низка економічних макропоказників, обережна еволюція політичної системи, лихоманкова, але жива демократія та соціологія. Неприпустимо повільно й невимовно болісно, але рухаємося. Країна, держава і громадяни все ж таки змінюються.

Проблема в тому, що занадто часто для простого й очевидного кроку вперед або для того, щоб не зробити кроку назад, нам потрібні, не більше не менше, революція, війна, соціяльне потрясіння або надзусилля групи фанатиків, яким пощастило опинитися у правильному місці у правильний час і з правильним обсягом повноважень. Усе в нас із надривом. Усе в нас дорогою ціною.

В Україні люблять стежити за неспішним підкоренням Україною нових вершин у списку “Ведення бізнесу”. Зараз ми на 71-му місці. Це (без іронії) серйозний прогрес, досягнутий надзусиллями реформаторів, докладеними після Революції Гідности та початку війни з Росією. Коли питання стало руба — змінися або помри — хоч якісь зміни таки розпочалися.

До безумовно авторитарної, агресивної і, на думку деяких співвітчизників, занадто консервативної Росії нам залишилося рівно… 40 позицій. Росія у списку перебуває на 31-му місці. Вона просто це зробила. Без подвигів і жертв, устигаючи при цьому не свої землі втрачати, а загарбувати території сусідніх держав і шалено розвиваючи армію та мережі підтримки у світі.

В Індексі сприйняття корупції Китай (87-ме місце) відірвався від України (120-те) приблизно на таку ж відстань — 33 сходинки. Тобто корупція в обох країнах є вагомим економічним фактором. Але при цьому навіть на тлі певного сповільнення власної економіки Китай спокійно, без потрясінь нарощує м’язи світової наддержави, а ми ходимо антикорупційними колами із власноруч викарбуваним на лобі брендом світової ваги “Корумпована держава”.

Трансакційні витрати — одне з ключових понять економіки. Це, власне, ціна питання — скільки компанія має витратити на збирання інформації, її аналіз, проведення переговорів, укладання контракту, його виконання, на контроль його виконання і захист від можливих посягань. На рівні функціонування держави все працює так само — що нижчі трансакційні витрати держави та ефективніша система управління нею, то більше держава заробляє, а отже може спрямувати на реалізацію своїх амбіцій усередині країни і в зовнішньому світі.

В Україні трансакційні витрати зашкалювали всі роки Незалежности. Якщо ми найближчими роками не знизимо трансакційних витрат на ключових напрямах, на нас чекає ослаблення держави до критично низького рівня. Ні, це не буде неспроможна держава, сумнозвісна failed state, яку розривають на частини і яка не має сил навіть на те, щоб мати якісь інші амбіції, окрім як вижити у будь-якій, навіть підпорядкованій волі інших гравців формі. Це буде сіра квола держава, що пишається своїми амбіціями, але не має ані людських, ані фінансових, ані технологічних ресурсів та спроможности їх реалізувати.

Три ключові запитання, які потребують негайної відповіді, щоб досягнути цього зниження витрат: “Які наші червоні лінії? Де ми беремо безпеку? Де ми заробляємо?”

На жаль, в Україні немає червоних ліній у політиці. У будь-який момент будь-що може стати предметом торгу, війни та “договорняка”. Це занурює країну у війну всіх проти всіх, спричиняє стрибки в різні боки і дає простір для рішень та політик, що помітно чи непомітно руйнують інститути держави, ослаблюють наші позиції у світі й стримують розвиток країни. Домовленість політичних еліт про червоні лінії істотно знизить трансакційні витрати незалежної України. Важко, неприємно, але це потрібно для виживання не лише держави, а й самих еліт суб’єктів, а не об’єктів гри.

Однією з таких червоних ліній повинна бути незворотність інтеграції України до Європейського Союзу й НАТО. Безумовно, можуть існувати відмінності у поглядах на тактику досягнення цих цілей, але їх зміна означатиме чергове метання України в міжнародній політиці та посилення внутрішньої напруги в суспільстві. А якщо історія України чогось нас і вчить, то це тому, що кожне нове метання та підвищення напруги обходяться набагато дорожче, ніж попередні.

Наша жорстка (воєнна) безпека затиснута в лещата квадрата: США, Росія, Туреччина, ЄС. Грамотне балансування в цьому квадраті — питання нашого існування як держави. Однак не менш важливою є й м’яка (політична, гуманітарна, соціяльна, економічна) безпека України. Тут особливо виділяються проблеми ідентичности та трудової міграції.

2014—2019 роки під тиском російської агресії стали періодом форсованого розвитку української ідентичности з правим консервативним ухилом. Це був дуже важливий період, однак, і це варто визнати, він поглинув занадто багато внутрішніх ресурсів. Гуманітарні трансакційні витрати цієї політики сильно вдарили по соціяльному капіталу країни. Соцопитування, а також те, що на виборах президента та парламенту абсолютна більшість громадян підтримала політичну силу, яка уособлює іншу, ліберальнішу модель української ідентичности, показує, що реальність складніша за уявлення про неї.

Країні потрібна така модель ідентичности, яка під спільним каркасом “Український” враховуватиме її внутрішню різність і наявність мільйонів українців за кордоном, які вирішать стати громадянами інших країн, а також зменшуватиме тертя в суспільстві та з сусідами.

Це шлях до зниження трансакційних витрат, для якого нині відчинені двері. Однак шлях уперед точно не полягає в перегляді вже встановлених законодавством правил. Такий відкіт коштуватиме країні так само дорого, як і спроба подальшого цілеспрямованого поглиблення та розширення консервативної моделі. Правила встановлено. Їх потрібно доповнити новими можливостями і вчитися цивілізовано домовлятися про рішення, а не створювати нові проблеми.

За низкою індикаторів світова економіка стоїть на порозі чергової кризи. У ширшому сенсі планета занурюється в загальну кризу, і економіка є лише одним з її сегментів. На перший погляд, нині не найкращий час для заробляння грошей. Тут би не втратити. Однак будь-яка криза — це не лише нові ризики, а й нові можливості укладати союзи і контракти.

Україна вже перебуває в надскладній розтяжці між США як політичним і безпековим союзником і Китаєм як бізнес-партнером. Дві країни, які вже гостро протистоять одна одній, і надалі домінуватимуть у світі (можливо, за участи Індії, якщо вона показуватиме стабільні темпи зростання й нарощуватиме м’язи саме як світова потуга). Вони однаково важливі для української економіки. І ведення правильної гри між ними стає надважливим завданням.

Не менш важливі ще два вектори. По-перше, це подальша ефективна імплементація Угоди про асоціяцію України з Євросоюзом — якір нашої економіки та ідентичности в Європі. По-друге, це нарощування торгівлі з новим “золотим” регіоном світу — з країнами Азії.

Повернутися на Схід не відвертаючись від Заходу — трюк цілком реалістичний. Були б мізки й м’язи.

Окрім класичної торгівлі товарами, у центрі конфлікту, що розгортається у світі на наших очах, будуть три теми: штучний інтелект, роботи й космос. Країна, яка не зможе захопити хоч маленької, але своєї частки на цих ринках, залишиться на узбіччі історії — формально незалежною, але бідною і підпорядкованою політичній волі та технологіям інших. Україна має серйозний потенціял в усіх трьох сферах, але за 28 років ми чули забагато слів про наш нечуваний потенціял і замало прикладів його успішної реалізації.

Україна повинна навчитися заробляти у сфері високих технологій, бо саме вони дозволять знижувати трансакційні витрати економіки і створювати високу додану вартість держави у світі. Зрештою, у нашому столітті код Незалежности є значною мірою комп’ютерним кодом. 

Здатність ключових українських гравців домовитися про червоні лінії і дотримуватися цієї домовлености, грамотне балансування у питанні жорсткої безпеки, більш відкритий підхід до питання ідентичности та захоплення своєї частки світового ринку високих технологій — це шлях до побудови сучасної ефективної держави, про яку ми від покоління до покоління мріяли і здобули нарешті 1991 року. Держави, що матиме не лише амбіції, а й здатність їх реалізовувати, і в якій буденна реформа не потребуватиме подвигу.

Незалежність є свободою, а отже найвищою цінністю. Якщо нам дорога наша Незалежність, ми маємо зробити так, щоб вона щодня не обходилася нам занадто дорого. Людські, економічні та емоційні ресурси нашої країни не є невичерпними. Все це не справа кількох рішень. Це справа щоденної кропіткої роботи. І тому нині Україні потрібна політика зухвалого здорового глузду — це пароль доступу до розвитку її Незалежности. 

Дмитро Кулеба,

постійний представник України при Раді Європи

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here