Післявиборчі роздуми

0
173

Поки Центральна виборча комісія продовжує підбивати підсумки парламентських виборів від 21 липня, новообрані депутати від пропрезидентської партії відправилися на тижневі курси, організовані Київською школою економіки.
На публіку такий «майстер-клас» іменують не інакше як спробою навчити недосвідчених політиків-початківців орієнтуватися в законотворчих процесах, з якими їм доведеться стикнутися уже невдовзі.

Навчання — золото?
Як зазначав ще перед початком таких курсів почесний голова Київської школи економіки Тимофій Милованов, інтенсив включатиме в себе такий перелік: політична стратегія; публічна політика; макроекономіка та бюджетний процес; секторальність (мікрорегуляція, децентралізація, безпека та оборона, освіта, цифровізація тощо); законодавча рамка (нормопроектування, регламент, уряд); soft-skills та стратегічні комунікації.
Як ґрунтовно розкрити кожну з цих тем (особливо третю, четверту та п’яту) упродовж настільки нетривалого часового проміжку — категорично незрозуміло. Зрештою, люди роками працюють на державній службі, щоби дорости до високого рівня компетенції і зрозуміти, як працює державна машина…
А тут пропонується упродовж тижня вкласти всі ці постулати в голови тих, хто навіть не завжди має вищу освіту. Звісно, усе це гарно звучить, усі задоволені співпрацею, є що сказати, коли згадають про новоспечених депутатів без досвіду роботи. Але ефективність такого інтенсиву навряд чи буде високою.
Власне, подібний підхід цілком вкладається в канву попередньої передвиборної кампанії, де основна увага також приділялася не суті, а лише красивій «обгортці».
Такий стан справ справедливо непокоїть дуже багатьох. Приміром, з огляду на те, що серед новообраних «слуг» та їхніх кураторів поки що спостерігається виключно ейфорія і бажання рухатися далі в бік повної узурпації влади.
Взагалі, слухаючи заяви тих чи інших президентських спікерів, доходиш висновку, що в них значно більше азарту в тому, щоб покарати своїх безпосередніх попередників, ніж тих, хто стріляв на Майдані та розв’язав війну на Донбасі в 2014-му.

Фактори поразки
Утім, поствиборну ситуацію слід усе ж таки сприймати не як трагедію, а насамперед як необхідний урок, негативний досвід, який має отримати українське суспільство на шляху свого політичного дорослішання.
Адже десятиліттями існував і стрімко набував популярності міф про те, що проблема країни в законсервованості політичного класу, який сформувався переважно в 1990-х і відтоді лише потроху набирав до свого складу новачків, не пропускаючи «нових облич».
Необхідність формування коаліцій наводилась як виправдання, що тій чи іншій владній команді чи черговому «месії» або «супергосподарнику» хтось чи щось заважає здійснити диво.
Тим часом у суспільстві наростало очікування швидких і легких кроків для вирішення складних і задавнених проблем. Це створювало дедалі живильніший для популізму електоральний ґрунт, який і призвів до безпрецедентного тріумфу Володимира Зеленського та його напіввіртуальної партії.
Далека від державного управління та розуміння політичних процесів людина стала Президентом із результатом 73%, а його політична сила здобула однопартійну більшість у майже 60% реального складу депутатського корпусу (без урахування 26 вакантних мажоритарних місць від окупованих Росією територій).
Тепер суспільство чекає відкриття, що значення має не «докорінне оновлення влади» саме по собі. Залишається сподіватися, що коли не більшість, то бодай значна частина громадян зробить із цього правильні висновки і надалі відповідальніше підходитиме до вибору.
Тріумф партії «Слуга народу» на виборах став можливим завдяки масштабному спотворенню електоральних настроїв українців. Воно є наслідком як запрограмованої надзвичайно низької явки (через оголошення виборів на кінець липня), так і розпорошення голосів численними опонентами.
У результаті президентська політична сила здобула монобільшість завдяки підтримці лише… п’ятої частини внесених до списків виборців.
Річ у тім, що під час голосування за партійні списки було, по суті, втрачено понад два мільйони, або 14,1%, усіх відданих на виборах голосів проукраїнського електорату, які отримали політичні проекти, що набрали від 0,6% до 4%. Це — більше, ніж сукупно здобули «Європейська солідарність» і «Голос».
Найбільшими, скажемо так, «утилізаторами» голосів стали «Сила і честь» Ігоря Смешка, Радикальна партія Олега Ляшка, «Українська стратегія» Володимира Гройсмана, «Свобода», «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка та «Самопоміч» Андрія Садового.
Якби ці голоси не були «спалені», партія «Слуга народу» у новій Верховній Раді отримала б за пропорційною системою лише 105 із 225, а не 124 місця, як зараз. Скоротилася б також чисельність ОПЗЖ Бойка — Медведчука: вона б мала 32 депутати замість нинішніх 37.
Звісно, для цього треба було завчасно блокуватись або, в крайньому разі, знятися з перегонів тим політичним силам, які за результатами всіх соціологічних опитувань не мали жодних шансів пройти до парламенту. Це позбавило б «Слугу народу» впевненої монобільшості й змусило би блокуватися з іншими партіями, а відтак залишило б більше можливостей для збереження внутрішньопарламентської системи стримувань та противаг.

Переможці з 10–15%
У мажоритарних округах спотворення електоральних настроїв проявилося навіть рельєфніше, в результаті чого політсила Володимира Зеленського здобула ще більше місць — майже дві третини (130 зі 199), загально отримавши лише 31% голосів (4,6 мільйона), відданих за мажоритарників. За явки на рівні 50% для цього виявилося достатньо підтримки 15,6% громадян, які мали право голосу.
У багатьох округах кандидатам від «Слуги народу», щоб потрапити до парламенту, достатньо було отримати 15–25% голосів, що за явки в 49% еквівалентно 8–12% внесених до списків виборців. Наприклад, Володимир Тимофійчук, який пройшов до ВР в окрузі № 89 Івано-Франківщини, здобув заледве 11,9 тисячі голосів зі 143,3 тисячі, внесених до списків виборців.
Це стало можливим завдяки конкуренції висуванців від «Свободи», «Громадянської позиції», «Батьківщини», «Європейської солідарності» та навіть «УДАРу» Віталія Кличка, які взяли від трьох до десяти тисяч голосів кожен.
На Львівщині схожий результат здобули два кандидати від «Слуги народу», які потрапили до парламенту: Юрій Камельчук (12,2 тисячі зі 141,9 тисячі, внесених до реєстру виборців) та Орест Саламаха (15,5 тисячі зі 168,8 тисячі). Михайло Лаба на Закарпатті пройшов до ВР завдяки 19,6 тисячі голосів зі 162,4 тисячі внесених до списків виборців.
Загалом таких прикладів вистачає в кожному регіоні. Навіть у столиці кандидатці від «Слуги народу» Анні Пуртовій вистачило 18,1 тисячі голосів зі 174,8 тисячі. Тобто фактично вона отримала заледве більше 10% підтримки зареєстрованих в окрузі виборців. Але відповідно до норм законодавства цього цілком достатньо, щоб обійти таких досвідчених політиків, як Роман Безсмертний та Леонід Ємець.
По суті, цей конкретний результат було забезпечено масштабним розтягуванням голосів між трійкою орієнтованих на проукраїнський електорат кандидатів: двома вже згаданими та висуванцем від «Європейської солідарності» Михайлом Терентьєвим. Кожен із них у підсумку отримав по 9–13 тисяч голосів, що в сумі набагато більше, ніж у переможниці — «слуги народу».

Несправедливий розподіл
Нарешті, не можна оминути увагою й те, що мажоритарна складова вже не вперше забезпечує крен у бік щонайменше байдужих до українських інтересів політиків ще й через очевидну міжрегіональну непропорційність у розподілі округів.
Наприклад, у Львівській та Донецькій областях їх по 12, тоді як населення першої становить 2,5 мільйона, а підконтрольної Україні частини Донеччини — лише 1,85 мільйона. На Харківщині, населення якої приблизно таке саме, як і на Львівщині (2,65 мільйона), мажоритарних округів теж на два більше — 14.
На Луганщині зараз залишилося шість округів, а мешканців на підконтрольній Україні території лише 700 тисяч. Для порівняння — у Волинській, Тернопільській чи Рівненській областях споконвіку (а точніше — від 1998 року) є лише по п’ять округів, а жителів 1—1,1 мільйона.
В Івано-Франківській області, де мешкає майже 1,4 мільйона, сім округів. При цьому на Запоріжжі з 1,7 мільйона — округів аж дев’ять. На Дніпропетровщині 17 мажоритарних округів і 3,2 мільйона населення. Тоді як у Києві з його трьома мільйонами мешканців округів лише 13 (та й то тільки віднедавна, за часів Януковича була дюжина). В останньому випадку це навіть менше, ніж на Харківщині з її 2,65 мільйона…
* * *
Зумовленість тріумфу «Слуги народу» саме розпорошенням опонентів, помноженим на низьку явку виборців, є водночас і ключем до розуміння ахіллесової п’яти нового владного конгломерату.
Діапазон між 30% (5,7 мільйона) голосів у першому турі президентських виборів та 43% (6,3 мільйона) за рахунок значно нижчої явки на дострокових парламентських — це і є електоральний максимум політичної сили Володимира Зеленського та його особисто.
Надалі в міру розчарування через невиконання ним та його командою явно завищених та відірваних від життя очікувань підтримка «слуг народу» тільки падатиме. Питання лише в тому, чи його опоненти зроблять висновки до місцевих виборів, які на Банковій, вочевидь, намагатимуться також прискорити.
Блокування між собою явно непрохідних політичних сил та узгодження найрейтинговіших кандидатів у мажоритарних округах якщо й не від усіх гравців (що навряд чи можливо), які орієнтуються на проукраїнського виборця, то принаймні від найменш антагоністичних, здатне забезпечити більш об’єктивний результат «Слуги народу» на місцевих перегонах в абсолютній більшості регіонів.
Поки ж у Верховній Раді реальної противаги однопартійній більшості не буде. У найкращому разі сил опозиції вистачить на те, щоб не дати фракції Зеленського можливості здобути конституційну більшість. У решті питань «ЄС», «Голос», «Батьківщина» та ОПЗЖ, а також роздроблені самовисуванці занадто різні й нечисленні, щоб протидіяти «Слузі народу».
Проте, хоч як це парадоксально, загрози «цементування» нової влади також дещо перебільшені. Спосіб здобуття тріумфу на виборах сам по собі створює передумови для падіння рейтингу.
Швидкість цього процесу залежатиме як від помилок самої влади, так і від здатності політичних опонентів робити висновки з попередньої нищівної поразки або появи нової альтернативи. Але це вже — тема для інших роздумів.

Ярослав ГАЛАТА

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here