Про критичне мислення або Як перетворити віртуальну більшість у Раді на реальну

0
162

Не знаю, як де, але в столиці це були унікальні в сенсі пасивності претендентів на депутатські місця вибори. Пасивності і партій, які змагалися між собою в багатомандатному загальнодержавному окрузі, й кандидатів-мажоритарників, які билися за 13 київських мандатів. Утім, дехто з останніх був відчутно активнішим за своїх конкурентів, але їм це не допомогло: всі вони з тріском програли представникам «Зе!-команди», навіть якщо ті не провели жодної зустрічі з виборцями. А разом із тим ніколи ще в новітній українській історії електорат (навіть потенційний електорат «Слуги народу») не був іще таким пасивним, ніколи ще на виборчі дільниці не приходило менше половини громадян, що мають право голосу.

Утім, воно й не дивно. За моїми спостереженнями, до агітаційних наметів тих чи інших партій і кандидатів майже ніхто не підходив, а самі агітатори — так само, майже всі — виявляли байдужість і пасивність. Іншими словами, програмами кандидатів-мажоритарників і партій столичні виборці не надто цікавилися, відтак за одних (тих, кого чинна влада прагне суцільно «люструвати», тобто викинути геть із політики, незважаючи на виборців і на реальні дії цих потенційних «люстрованих») голосували на основі колишніх уподобань, за інших — тобто за представників суто віртуальних «Слуги народу» і «Голосу», не має значення, за списки чи за мажоритарників, — на підставі іміджу (теж значною мірою віртуального) їхніх лідерів.

Схоже, наявність наперед відомого переможця виборів значною мірою демобілізувала політичну активність, навіть серед тих, хто змагався за «призові місця». Чи літня пора, сезон відпусток і студентських канікул, вплинули на те, що ані переможці, ані переважна більшість переможених не билися за відсотки, за мобілізацію потенційно свого виборця? Поки що важко сказати принаймні тут є предмет для роздумів. Як і в тому, що агітатори «Свободи» в тих столичних партійних наметах, повз які я проходив, між собою з якогось дива розмовляли російською мовою…

А разом із тим неабияку активність, і не лише в соціальних мережах, виявляли «борці проти порохоботів», до яких зазвичай записували усіх, хто користується українською мовою та критикує «Слугу народу». Де логіка? Адже, за моїми спостереженнями, чимало критиків «Слуги» були водночас і не менш жорсткими критиками політики колишнього президента. Та чи ночувала логіка в головах «борців проти порохоботів»? Чи їм досить вважати себе носіями «абсолютної істини» і користуватися «вишуканими» термінами, як-от: «Парашоботы, не тужьтесь, обосретесь!», «Зачем перед старыми свиньями, котрые своим плебейством засрали страну и мечтают о СССР бисер метать, свиньям больше и ненадо))» тощо (я навів найбільш «цензурні» вислови з соціальних мереж)… А мого колегу на одному з київських базарів молода продавчиня гучно називала порохоботом: «Подивіться! Он порохобот іде!». І все тому, що він мав нахабство минулого разу з нею не погодитися, коли вона гучно на всі заставки лаяла колишню владу та вихваляла чинну…

Можливо, втім, що це надто суб’єктивне враження, проте, з іншого боку, 30-річний син іншого мого знайомого називав порохоботами й Ігоря Лосєва, і Віталія Портникова, й Оксану Забужко, а всіх, хто старший за 50 років — «совками», незалежно від їхніх політичних поглядів. А тому дозволю собі висловити припущення, що «зелена хвиля», піднята на президентських виборах, продовжує заливати мізки багатьох наших співвітчизників молодого віку, нівелюючи їхню здатність до критичного мислення. А вона знадобиться — і чи не передусім щирим прихильниками «Зе!-команди» та самим членам цієї команди, яка насправді (і це ще одне суб’єктивне враження від виборів) зовсім не є цілісною командою, надто різні, нерідко протилежні судження висловлювали кандидати в депутати від «Слуги народу». З цим треба буде щось робити, чи не так, інакше віртуальна більшість цієї партії у Верховній Раді так і залишиться суто віртуальною.

Але загалом вибори ці в підсумку мали й позитиви. Принаймні є однозначна більшість у Верховній Раді. Тобто є відповідальні за політичний й економічний розвиток Україні. Теоретично нова влада здатна працювати як чіткий механізм. Але для цього потрібна, крім усього іншого, й ефективна опозиція. Дехто з коментаторів пише, що дискусії в парламенті тепер будуть лише між різними групами «Слуги народу». Але ж у 1990—1991 роках, іще за існування «групи-239» і комуністичної влади, дискусії в Раді просто-таки буяли! А для, щоб з опозицією рахувалися, треба напрацьовувати і подавати конструктивні пропозиції та вміти використовувати як регламент, так і тиск з боку громадських організацій і «вулиці». А ще — вміти працювати з масмедіа. Питання в тому, чи здатні показати бійцівські якості представники демократичної опозиції (використаємо цей термін за всієї його умовності), чи ні. І в тому, чи здатна віртуальна партія «Слуга народу» спиратися не на 22% від усього числа виборців, які за неї проголосували, а на активну більшість суспільства, на тих, хто прагне реальних позитивних змін, а не чергових намагань задовольнити інтереси олігархів, тепер — іншої їхньої групи.

Чи, може, однією з причин такої низької активності виборців і ще більш низької активності агітаторів (принаймні в столиці) було те, що люди вважали — відбувається лише процес заміни одних олігархів на інших?

Сергій Грабовський

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here