Коло поранених душ

0
151

У Євгена Миколайовича Блінова на цій війні на Донбасі убили молодшого сина Владька. Мобілізували здорового, а привезли понівечене тіло, закутане в целофан. Домовину і місце на кладовищі безкоштовно виділив мер міста Мерефа, армія дала оркестр і почесний караул, який тричі вистрілив, коли домовину опускали в яму. А батькам тепер жити з болем до кінця їхнього земного життя…
Євгена Миколайовича, котрий тримав портрет сина на акції «Родинне коло», куди харківські волонтери-психологи запросили родини тих, чиї сини, чоловіки, батьки загинули на українсько-російській війні, важко було не помітити. Звісно, горе тиснуло на його плечі, але він, сивий і кремезний, з усіх сил йому опирався. Аякже, чоловікові, та ще й колишньому десантникові, який у сімдесяті пройшов війну в Єгипті, негоже виказувати на людях свій біль. Он дружину Тетяну Іванівну смерть сина зігнула в три погибелі, а він долає біду за себе і за неї. Бо сина вже не повернеш, а треба допомагати невістці ставити на ноги дванадцятилітнього онука.
Тоді, за життя, Владислав тримав ятку на Барабашівському ринку, що годувала родину. Звідти його й покликали до військкомату нібито для того, аби звірити документи. Додому він уже не повернувся: разом з іншими посадили в автобус і повезли до Башкирівки, на базу 92-ї ОМБр. Саме такі чоловіки потрібні на війні: зріст понад 180 сантиметрів, широкоплечий, а головне — строкову службу чотирнадцять років тому проходив у десантно-штурмовому батальйоні… Словом, син Євгена Миколайовича не був добровольцем, але й не сховався, коли отримав повістку.
Хлопці з бригади, коли приїздили на сороковий день пом’янути Владька, розповідали, яким мужнім воїном і справжнім товаришем був старший сержант Блінов. А скільки життів він урятував, коли навчив їх будувати надійні бліндажі. Батько зізнався, що це він розповідав Владиславу, як правильно, у кілька накатів, будувати фортифікаційні споруди. Сам опанував цю науку колись в Єгипті. Проте військова премудрість, передана синові, не врятувала того від радіокерованої міни, яка вибухнула під мостом на околиці міста Щастя. Владислав разом із майором Середою, снайпером та рядовим їхнього підрозділу саме поверталися із розвідки на червоній «дев’ятці».
Увечері в новинах показали те, що залишилося після вибуху, — шматки бетону та понівечений автомобіль. Назвали усіх чотирьох загиблих… Коли Євген Миколайович почув ім’я сина, то ледве втримався на ногах.
— Онук тепер на мені, — розповідає згорьований дідусь. — Зараз пенсію вибиваю. Не собі — дитині, а мене футболять з одного кабінету в інший.
Усе, що родина отримала від держави, — це синова зарплата за три місяці на передовій, — аж… по 1400 гривень за кожен, та ще 500 на похорон.
З пенсією для онука — проблема, бо шлюб Владислава не був офіційно зареєстрований, хоча з дружиною вони жили у мирі й злагоді. Коли син приїздив у відпустку, батько просив його піти в РАГС, та той віджартовувався, мовляв, найголовніший документ — ось він, гасає по двору, тобто онук. Однак, як з’ясувалося, цього «документа» держава не визнає. Навіть путівку до табору відпочинку хлопцю, який утратив на війні батька, оплатили волонтери.
За словами психолога Вікторії Мельман, проект «Родинне коло», що має на меті надання психологічної, юридичної, соціальної підтримки родинам загиблих, діє на Харківщині вже рік.
— Такі люди почуваються кинутими державою напризволяще. Для нас важливо, аби вони не були самотні, знаходили сили жити далі, — каже Вікторія. — Ті, хто втратив найрідніших, дуже чутливі до проявів несправедливості. І вони конче потребують підтримки.
Психолог-волонтер Світлана Хасая пригадує, який вибух емоцій, обурення серед родин загиблих викликав факт відміни безкоштовного проїзду для них на транспорті. І справа тут не стільки у грошах, скільки в ставленні держави до них. Обіцяли багато — пільги, виділення землі для воїнів АТО, а де воно?
Особливого болю завдає байдуже, черстве ставлення оточуючих до тих, хто втратив найдорожчих їм людей.
— Якось під час надання консультації я запитала дружину загиблого в АТО, як до неї ставляться сусіди, — згадує Світлана. — І знаєте, що відповіла жінка? «Слава Богу, що не осуджують». Уявляєте?! Люди вдячні не за те, що їхніх близьких шанують як героїв, а що не осуджують, що ті воювали й віддали своє життя за Батьківщину…
Леонід ЛОГВИНЕНКО,
Харківська область