Матвійко отримав орден «За мужність» за батька

0
200

Навіть найбільш незворушні серця розчулювалися і пускали сльозину від побаченого у селі Острожець Млинівського району на Рівненщині. Там вручали орден «За мужність» третього ступеня, який своїм Указом Президент України Петро Порошенко присвоїв місцевому жителю Максиму Ляшуку, загиблому під Іловайськом при виконанні патріотичного обов’язку по захисту України. Безпосередню місію нагородження здійснював начальник УМВС у Волинській області Петро Шпига, а безпосередніми отримувачами нагороди стали батько та син загиблого героя. Якраз півторарічний Матвійко першим взяв до рук орден, затим несподівано для всіх під супровід мами попрямував до плаката з портретом батька. Пильно подивився йому в очі, зніяковів, не розуміючи, чому тато мовчить. А далі простягнув руру до татового чола, доторкнувся і, вочевидь, не отримавши зустрічної, такої звичної досі теплоти, почав плакати. А з ним і вся громада, що зібралася на мітинг-реквієм з нагоди вшанування світлої пам’яті про Максима Ляшука.
Ця неординарна і водночас символічна подія, як і загалом сам захід, відбулися біля Острожецької школи, де навчався і працював Максим Ляшук і на фасаді якої вже встановлена меморіальна дошка в пам’ять про нього.
 Вручивши нагороду, полковник Петро Шпига, зокрема, зазначив, що малолітній Матвійко у своєму патріотизмі обіцяє бути достойним свого батька. Заодно подякував батькам Максима за те, що виховали мужнього воїна, котрий поїхав на Схід України в складі спецпідрозділу «Світязь». Загалом у складі «Світязю» було 40 чоловік. Семеро з них загинуло, в їх числі – й 26-річний Максим.
 Яким був герой із Острожця в житті, побуті, на передовій, у ставлення до рідних, близьких, до своїх вихованців, яким постав у вічності – про це на мітингу-реквіємі говорили десятки виступаючих.  Зокрема, Максим пройшов шлях від професійного бійця роти патрульної служби міліції особливого призначення до шкільного вчителя, оскільки   отримав травму в підрозділі УБОЗ «Сокіл» і проходив довготривалу реабілітацію. По суті, заново навчався говорити, писати, ходити. Аби їздити на велосипеді, навіть прив’язував ногу до педалі. Зрештою, став у життєвий стрій, хоч підірване здоров’я не дозволяло повноцінно виконувати службові обов’язки. Тому після служби в міліції обрав вчительську працю, прищеплюючи дітям любов до природи, до туризму.  Коли ж постало питання про захист української цілісності, Максим як доброволець одним із перших поповнив лави «Світязю». Він заново одягнув міліцейську форму. Вдруге і, на жаль, востаннє…
 Як заступник командира взводу із позивним «Яр» він проявив себе сміливим і вмілим воїном, за що заслужив глибоку шану та повагу в побратимів. Будучи в найгарячішій точці сумнозвісного Іловайського котла, його підрозділ до останнього патрона тримав оборону і не відступив ні на крок. Водночас, витримавши справжнє смертоносне пекло в Іловайську, Максимові, на жаль, не вдалося вижити у «зеленому коридорі», коли колоною українські військовики покидали місце кривавої битви. Прикриваючи друзів, він сам потрапив під підступний град вогню, вийти з якого живим було намарне. Максима спершу поховали як безіменного героя у Запоріжжі. Пізніше вдалося ідентифікувати його тіло, після чого полеглого бійця перепоховали на батьківщині, у селі Острожець, де у нього залишилася рідня: батьки, дружина, син.
Євген ЦИМБАЛЮК
Фото автора