ЯК ТІ ДВА ЛЕБЕДІ

0
96

Нещодавно на річку поза моїм будинком прилетіло двоє чарівних лебедів. Плавали вдвох за очеретом, спали посеред річки, притулившись одне до одного. Кілька днів їх можна було бачити з вікна, але раптом один із них зник. Інший лебідь ще кілька днів кружляв над річкою, сподіваючись знайти свою половинку, але марно. Невдовзі він також зник…
Мені колись розповідали: якщо лебідь втрачає свою подругу, то вже більше ніколи не шукатиме собі іншої пари, житиме сам, та недовго…
Ця сумна історія нагадала мені ще одну, яка сталася не з лебедями, а з людьми.
Олег та Ірина знали одне одного ще зі школи, навчалися в паралельних класах. У 10 класі вони зрозуміли, що закохалися. Почали зустрічатися.
Всі їм заздрили. Пара виглядала такою щасливою, здавалося, що вони ніколи не сваряться, і у них не буває жодних проблем.
Вони планували після закінчення школи отримати освіту, одружитися, народити дітей та бути найщасливішим подружжям в усьому світі.
Обрали вузи для подальшого навчання, але залишилися у рідному місті. Ірина та Олег навчалися у різних закладах, та бачилися щодня.
Як добре їм було! Щодня зустрічалися після навчання, гуляли в парку, біля річки, ходили з друзями на дискотеки, веселилися… Олег був дуже веселим хлопцем, завжди жартував, розповідав смішні історії.
Батьки знали про їхні стосунки, проти не були. Навіть почали товаришувати сім’ями і планували, яким буде весілля.
Ось і закінчили другий курс вузів, успішно здали екзамени і вже планували, що робитимуть влітку.
– Спочатку поїдемо до мене в село, – сказала Ірина. – Я вже давно не була у бабусі. Коли ще була маленькою, приїздила на літо, а тепер взагалі не буваю. Вона вже дуже старенька, хтозна, чи доживе до наступного року – хворіє.
– А в моє село поїдемо на Івана Купала, запросимо друзів і відпочинемо кілька днів. Там вже давно ніхто не мешкає: бабуся і дідусь давно померли, тож хата порожня. А вже потім можна буде поїхати на море і добре відпочити.
– Я вже не можу дочекатися, – нетерпляче сказала Ірина. – Я так хочу насолодитися морем, сонцем… і тобою! Я так тебе кохаю! І хочу бути разом завжди.
– Люба, я теж тебе дуже кохаю. Я думаю, що ми зможемо одружитися вже цієї осені. Батьки сказали, що вже зібрали досить грошей. Тож незабаром будемо жити вдвох і більше ніколи не розлучатимемося ні на хвильку…
– Так, це буде справді чудово!
Побували в Ірини в селі, відвідали бабусю, котра жила сама, бо дідусь уже давно помер. Важко старенькій на самоті, навіть нікому взимку дров принести, то й ходить сама по кілька разів за ними, носячи по два поліна. Добре, хоч Олег був працьовитим та добрим хлопцем, допоміг бабусі. Нарубав дров, полагодив усе необхідне. Ірина ж допомагала по господарству. Хоч поприбирала у хаті, бо бабуся вже не мала сил. Олегові подобалося спостерігати за тим, як працювала його Іринка. «От поталанило мені! – думав. – Бо зараз такі дівчата, що навіть віника в руках не вміють тримати. А Іринка працьовита, добра, лагідна й така тендітна…»
Вечорами закохані любили прогулюватися до озера, сидіти на березі та вдивлятися у зоряне небо, спостерігати за місяцем, який постійно ховався за хмарки, та просто обіймати одне одного і ніжно цілувати.
Минуло два тижні, й вони зібралися їхати додому. Бабуся щиро подякувала онуці та її нареченому  (який їй, до речі, дуже сподобався не тому, що працював багато, а тому, що «очі в нього людські, добрі та чуйні…») за те, що не забули стареньку і відвідали, може, востаннє.
Повернувшись до міста, одразу ж скликали друзів, оголосили про весілля, яке незабаром відбудеться, і почали планувати поїздку до Олегового села на свято Івана Купала.
– Ото буде гуляння! – радіючи, казав Олег.
У селі дівчата узялися готувати вечерю, хлопці збирали дрова для багаття.
– Увечері ми розпалимо величезне багаття і будемо через нього стрибати. Так, як колись робили на це свято! А дівчата сплетуть вінки і пустять їх на воду! – кричали хлопці.
Вийшли на галявину, купалися, веселилися, жартували, засмагали. Трохи випили.
Дівчата пустили вінки на воду, всі попливли в різні боки, а Іринин потонув. Дівчата її заспокоювали, мовляв, не хвилюйся, це нічого страшного не означає, він, напевно, потононув тому, що Іра вже знайшла своє кохання, і коханий зараз поруч із нею.
Вечоріло. Один із хлопців грав на гітарі, дівчата тихо підспівували.
– Ну що? Гайда стрибати через вогнище! – покликав хтось із парубків.
Олег з Іриною просто сиділи, обійнявшись, і тихо розмовляли про майбутнє весілля. Вони були щасливі.
– Я стрибну кілька разів і повернуся, добре? – запитав Олег.
– Звісно, любий, але будь обережний.
Хлопці довго стрибали, видно, сподобалася їм давня забавка. Зупинилися, щоб передихнути. Аж раптом зірвався вітер, й іскри з вогнища почали розлітатися навкруги. Олег відчув, що його щось пече. То іскорка підпалила йому одяг, і він почав горіти. Всі злякалися, коли побачили, що на Олегові щось горить. Ірина почала кричати, кинулася до нього і намагалася загасити полум’я, яке ставало все більшим. Хтось із хлопців крикнув:
– Стрибай у воду!
І він стрибнув… Олег вмів плавати, але цього разу з ним щось сталося, мабуть, його схопила судома. Він пішов під воду. Вражена Ірина стояла на березі, поки хлопці намагалися витягнути Олега з води, але вони були напідпитку, і їм це не вдавалося. Ірина не витримала і сама стрибнула у воду, почала пірнати, але було вже занадто темно. Дуже темно, та й плавала вона погано.
– Є! – вигукнув хтось.
– Де він, де? Швидше, Господи, швидше витягніть його, благаю, швидше! – молилася Ірина.
Хлопця витягнули з води, викликали «швидку», але всі знають, що це означає – викликати «швидку допомогу» в село. Ірина, котра вчилася на медсестру, намагалася допомогти. Однак тіло хлопця потроху холонуло…
Всіх охопила паніка, Ірина втратила свідомість і не приходила до тями аж до вечора наступного дня. Коли розплющила очі, побачила, що знаходиться у лікарняній палаті. Біля неї сиділа заплакана мама.
– Його врятували? Мамо, скажи… Благаю, скажи, що його врятували…
На похорон прийшло багато людей, всі плакали.
Гроші, які збирали на їхнє весілля, витратили на поховання.
Підійшовши востаннє до Олега, вона стиснула його руку, поцілувала і прошепотіла:
– Я була твоєю і тільки твоєю залишуся… Я кохаю тебе і кохатиму завжди… Прощавай…
Минуло багато часу.
Нині Ірині 35 років. Вона закінчила вуз, знайшла роботу (але не за спеціальністю – боялася не врятувати ще когось). Почала жити знову…
Вона не вийшла заміж, не одягнула свою весільну сукню, про яку так мріяла…
Усміхається рідко, тільки тоді, коли згадує щасливі часи, проведені з коханим. Щодня розповідає йому всі новини, все, що з нею трапилося, і постійно нагадує, як вона його кохає…
Його немає тут, на землі, поруч із нею, але він завжди у її душі, у її пам’яті, у її серці. Вона ніколи не забуде його, вона завжди пам’ятатиме і кохатиме його.
«Як лебеді…» – кажуть про них люди.
Оксана МЕРЕЖКО