СЬОГОДНІ ХРИСТИЯНИ ВІДЗНАЧАЮТЬ ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ

0
186
img

Після Воскресіння Господь наш Ісус Христос ще сорок днів перебував на землі. Він мав зійти на небеса відразу, але залишився, щоб переконати всіх в істинності Свого Воскресіння.

Святим апостолам Він «…являв Себе живим із багатьма вірними доказами, впродовж сорока днів являючись їм і говорячи про Царство Боже» (Діян. 1, 3).

Христос возноситься на небо з гори Єлеонської, де так часто проводив ночі в молитві, де зрадив Його Іуда, звідки починався Його голгофський шлях. Христос возноситься на небо, де належить Йому бути, і де Він повинен приготувати місце для нас: «…Я йду приготувати місце вам» (Ін. 14, 2).

Як у Старому Завіті первосвященик входив у святая святих, щоб просити за людей перед Богом, так і Христос возноситься на небо, «…щоб заступатися за них» (Євр. 7, 25). Уже самої Його присутності на небі достатньо для нас, тому що Той, Хто освятив і підніс у Його Особі людську природу, покриє милістю і тих, заради кого Христос прийняв людське єство. Отже, «Хто зійшов, Той же і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все» (Єф. 4, 10).

Христос був піднесений на небо Своєю божественною силою. Хмара, що приховала Його від очей апостольських, була не засобом перенесення, а почестю Божества, як і слава Бога Ізраїлева у вигляді хмари наповняла скинію. «І покрила хмара скинію зібрання, і слава Господня наповнила скинію» (Вих. 40, 34). Місце Його після Вознесіння – місце «вище за всі небеса».

Чому ж апостоли після Вознесіння, розлучившись із Христом, повертаються до Єрусалима без смутку, з радістю?

Вони запам’ятали насамперед обіцянку Христову: «Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь» (Мф. 28, 20). Він, Всюдисущий і Всенаповнюючий, завжди з нами Своїм Божественним і людським єством: у світі, в Церкві, в Євхаристії, у житті, в душі.

Вознесіння Христове зміцнює нашу віру, яка й полягає в тому, щоб вірити в невидиме. Великою заслугою апостолів було те, що вони через видиме людство Ісуса Христа увірували в Його Божество. Але ще більша заслуга тих, котрі вірують у Нього, не бачивши: «Блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20, 29).

Вознесіння Христове зміцнює нашу надію. Той факт, що Христос людську природу возніс на небо, дарує нам надію, що й ми там будемо. Крім цього, Сам Христос говорив: «І коли піду й приготую вам місце, прийду знову й візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14, 3).

Вознесіння Христове зігріває в нас любов до небесного. Апостол Павло говорить: «Шукайте горнього, де Христос сидить праворуч Бога; про горнє помишляйте, а не про земне» (Кол. 3, 1); тому що «де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 21).

А про те, що Дух Святий і є та сама любов, що спрямовує нас до всього небесного, говорить Божественний Учитель Своїм учням: «Краще для вас, щоб Я пішов; бо, як Я не піду, Утішитель не прийде до вас; а як піду, то пошлю Його до вас» (Ін. 16, 7).

«Що далеко від очей, далеко від серця», – це прислів’я справедливе тільки щодо стосунків між людьми, але не ставлення людини до Бога. Тут вірніше буде інше: «Далеко від очей – близько до серця». Адже й після Вознесіння Христос не раз являвся людям: Він з’явився на шляху в Дамаск, щоб із Савла, гонителя Церкви, зробити апостола народів. Можна з вірою прийняти, що являвся Він і Своїй Пресвятій Матері, поки Вона перебувала на землі. Являвся Він багатьом святим угодникам. Побачимо й ми Його під час кінця світу, коли Він прийде судити живих і мертвих.

Головною справою для нас має бути те, щоб у той останній день показати праведному Судії й засвідчити перед Ним, що Його Вознесіння дійсно стало для нас зміцненням віри, утвердженням надії й зігріванням любові. Якщо так буде, тоді ми почуємо з вуст Божественного Спасителя: «Прийдіть… наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25, 34). Амінь.

ПРЕСВЯТА ТРІЙЦЯ ЯК ІДЕАЛ ЄДНОСТІ

ГЛАВА УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ КАРДИНАЛ ЛЮБОМИР ГУЗАР ПРО ВІРУ, СВОБОДУ Й БОЖЕ ПРОВИДІННЯ

Відколи УГКЦ перенесла свою архієпископську кафедру до Києва, з нібито локального західноукраїнського явища вона знову, через 400 років, перетворилася на одну з найпотужніших національних церков і водночас наразилася на звинувачення з боку інших християнських конфесій у прозелітизмі (переманюванні вірних) на «чужій канонічній території». Проте її очільник упродовж останніх восьми років Блаженнійший Любомир (Гузар) ставиться до цих нападів по-філософ¬ськи й більше переймається загальними питаннями віри та істини.

ПРО ЄВРОПУ

 У. Т.: Ваше Блаженство, нині Старий континент стає дедалі менш християнським. Чому церкви в Кіншасі чи в Боготі переповнені, а в Парижі або в Берліні знелюдніли?
 
– Це вина Європи. Європа не зберегла, не зрозуміла або забула свій Божий дар. Але чи варто зараз із Європи робити центр усього? Багато блискучих цивілізацій зникли в глибинах історії. Європа відіграє значну роль в історії людства лише в останні дві тисячі років, а це зовсім небагато. Вона переживала становлення, злет, а зараз на неї, можливо, насувається занепад. Присмерк Європи, як писав Освальд Шпенглер. Щоправда, він казав про це ще дев’яносто років тому.

У. Т.: Коли кардинал Ратцинґер узяв ім’я Бенедикта – не Івана Павла ІІІ і не Івана ХХІV, а Бенедикта – на честь святого покровителя Європи – він, мабуть, цим підкреслив, що хотів би бачити Європу іншою?

– Безсумнівно. коли він виступав перед нами на конклаві, то дав це зрозуміти. Думаю, що не лише Папа Бенедикт ХVІ хотів би бачити Європу центром нашої цивілізації, щоб вона відродилася й ще зіграла свою визначну роль в історії. Це не вузький європейський патріотизм, ні – просто Європа ще здатна духовно послужити світові. Через Європу багато світу було християнізовано. Через європейську філософію, культуру, науку багато людей на інших континентах зазнали розвитку. У Папи є велике бажання допомогти Європі віднайти та реалізувати свою внутрішню духовну силу. Це не значить, що Європа призначена навіки існувати: як зникли колись великі цивілізації, так може зникнути й Європа. Мені видається, що чим швидше вона зречеться своєї християнської спадщини, тим швидше це може статися. Але я вірю, що Європа ще не вичерпала свої великі сили.

У. Т.: Скажіть, якби Папа звернувся до вас: «ваше Блаженство, окресліть мені на папері проблеми, які ви вважаєте за потрібне розглянути на ІІІ Ватиканському Соборі»? Що б ви поставили на перші позиції?

– Сподіваюся, все ж таки завтра не отримаю листа від Папи з таким проханням. Загалом відчуваю, що найголовнішою темою є брак єдності між людьми, особливо між віруючими в Ісуса Христа. Якщо ми негодні жити одне з одним у мирі, то чи справді ми є вір¬ними? Ісус

Христос сказав: «любіть один одного і будьте одне». А ми кажемо: «я не буду з тобою молитися, бо ти мені не подобаєшся, ти не такий, як я». Яке ж то це наше християнство? ІІ Ватиканський Собор поставив перед собою завдання зрушити цю справу з місця. Дякуємо за це пророчому духу Папи Івана ХХІІІ, який відчинив вікно й упустив свіже повітря. Той Собор багато цікавого запропонував, але ми поки що несповна те виконуємо. Далі, мені здається, що дуже важливою є справа гідності людини. Третя тема: поняття церкви, поняття взаємодії церкви й суспільства. Бачите, що сьогодні сталося? Деякі люди кажуть: церква розділяє – геть церкву. Є різні релігії, значить Бог розділяє – геть Бога. Для них є інший прекрасний ідеал – братерство людей, тобто глобалізація. Одна з важливих тем, над якою ми б мусили думати й працювати, – що означає Бог у нашому житті й чи можливий рух людства без Бога?

ПРО ЄДНІСТЬ І ПОРОЗУМІННЯ

У. Т.: Отже, з усіх тем першою ви згадали відсутність християнської єдності. І великих проривів на цьому шляху не видно. У Римі кажуть, що істина тільки у нас, і в Москві говорять те саме. Християни наче опустили руки, погодилися з тим, що єдність недосяжна. Давайте, кажуть вони одне одному, принаймні не сваритимемося і примиримося з поділом…

– Брак віри, брак віри… Нема єдності, нема порядку, ми боїмося вірити, боїмося зробити той остаточний крок і віддати себе цілковито Богові. Ми весь час шукаємо різні виправдання – як зробити, щоб не зробити останнього кроку, остаточного кроку…

У. Т.: Ваше Блаженство, а чи вірите ви в єдність принаймні українських церков?

– Вона мусить бути, але чи будемо ми тоді, коли воно станеться?… Єдність – це теж є дар Божий. Та здається мені, що всі бажають його прийняти на власних умовах. Ніхто не хоче мінятися, кажуть – нехай цілий світ зміниться, але не примушуйте мінятися мене…

У. Т.: Ви так чи інакше весь час повертаєтеся до питання ідентичності греко-католицької церкви. Що ви думаєте про її місію?

– Розумію ідентичність як те, до чого я покликаний. Господь Бог мене створив і до чогось покликав, не викинув мене. Я, здійснюючи це Боже покликання, є собою, але в спільноті. Це робить мене мною. Так само й народи. Так само й помісні церкви. Яка тенденція за⬬жди переважала? Використовувати культуру, мову, своє розуміння Бога для поділу. Але заповідь Божа бути одним – це не примха, це те, що є насправді засадничим. Господь дає нам ідеал єдності – Пресвяту Трійцю, один Бог у трьох особах. Так і людство – воно живе в безлічі виявів, але має бути одним. А місію нашої церкви я бачу в тому, щоб показувати людям, що так звані католицький і православний світи можуть бути разом, адже де-факто наша церква об’єднує елементи двох великих культур – латинської та візантійської, дозволяючи кожній лишатися собою.

У. Т.: У вашої церкви є проблеми з православними. Московський патріархат роками говорить про знищені греко-католиками три православні єпархії, про перекрадення душ. Чому б не скористатися візитом до України Патріарха Кирила й не обговорити нарешті всі проблеми?

– Говорити завжди добре, але якщо це щира розмова. Якщо щирість є доведена, а не замінена штучною дипломатією, то це був би нормальний процес. Навіть у родині інколи сваряться…

У. Т.: Але чому ж немає такої зустрічі?

– Тому, що ми погані християни.

У. Т.: Ви хотіли б зустрітися з патріархом Московським, коли він приїде до України, щоб поспілкуватися з цього приводу?

– Я хотів би бути переконаний, що таке щире бажання буде з обох сторін. Що ми направду хочемо цього. Безумовно, потрібні певні жести…

У. Т.: Ви особисто хочете цього?

– Я б від цього не тікав. Лише не треба робити передумов. Це має бути бажання обидвох сторін. Є така комічна ситуація для мене: чому колишній Патріарх Московський не хотів зустрічатися з Папами (про нинішнього не знаю)? Чи була б від того шкода? А пам’ятаєте зустріч голів церков, коли вони зійшлися на Святій Землі, поцілували один одного й світ змінився? (Йдеться про зустріч Папи Павла VI зі Вселенським Патріархом Афінагором І 1965р., коли було знято анафеми, що тяжіли над совістю православних і католиків із 1054 р. – Ред.) Дуже просто. Без страшної великої дипломатії і вимог. Я був би дуже радий зустрітися з Московським Патріархом, якби він цього бажав, або якщо б зійшлися Патріарх із Папою без свідків в одній кімнаті й просто поговорили, – не треба цих фанфар…

У. Т.: Але, скидається на те, що зустріч не планують…

– Я не проти зустрічі. Добре було б, щоб ті люди, яких я представляю, і ті люди, яких представляє Патріарх Кирил, повірили в нашу добру волю, що ми не робимо то задля якоїсь таємної мети. Я б навіть радо зустрівся з Владикою Володимиром (предстоятелем Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. – Ред). Однак справжнього відгуку з того боку немає. Був один, але формальний. Ви пам’ятаєте, коли йшлося про приїзд Алексія ІІ в Україну. Я тоді написав, що коли він їде відвідати своїх вірних, то я з цього тішуся, і був би дуже радий, якби він відвідав і мене. Господи, що почалося! Хто він такий, цей Гузар, що він Патріарха запрошує? А чому не можна? Я не вважаю себе якимось суперменом, але… І ось я тепер тихо сиджу й думаю, що зараз вони розмірковують, хто, де, на якій сходинці стоятиме… Думаю, буде ще пафосніше, ніж за Алексія ІІ. Простота, безпосередність була б кращою, без усіляких залаштункових приготувань і домовленостей.

У. Т.: Можливо, це відбувається тому, що православні не хочуть бачити Патріарший Собор Української греко-католицької церкви в Києві?..

– А де їхній акт приватизації? Я собі теж можу сказати, що це земля моїх батьків. Чи я менший українець, ніж хтось? Ми не перенеслися до Києва, ми повернулися до Києва. Бачите, до чого ми доходимо у ХХІ сторіччі. Говоримо: «це є канонічна земля, це є православна земля, це є мусульманська земля»… Чому не дати кожному місце під сонцем? Чи ми комусь забороняємо бути православним у Львові?

ПРО ВІЧНЕ

У. Т.: Ваше Блаженство, зараз скрізь ідеться про економічну кризу, і в інтерв’ю деяких священиків (і православних, і греко- та римо-ка¬то¬лицьких) бринить зловтіха – а ми, мовляв, вас попереджали… Невже церква насправді хоче, щоб її вірні радше вклякали перед Богом караючим, ніж прагли прийти до Бога люблячого?

– Це фундаментальне питання. Споконвіку були священнослужителі, проповіді яких – безкінечне картання людей. До такої проповіді не треба довго готуватися, завжди можна знайти те, за що можна сварити. Це легше, ніж любити – любов вимагає праці, аби робити комусь конкретне добро, вимагає довіри до людини. Одне слово, треба себе перебороти, перемогти, щоб мати змогу любити. Правдиві християни – не ті, які зловтішаються, а ті, які люблять.

У. Т.: Соціологи стверджують, що люди більше вірять у рай, аніж у пекло. Вони схильні більше вірити в добрі винагороди, ніж у злу відплату. Чому?

– Чому важко вірити в пекло? Бо це є вічна кара нам, людям. Сполучити любов, милосердя Боже з поняттям вічної кари – це з-поміж того, що ми безсилі цілком зрозуміти. Так, усе залежить від Бога, але людина також відповідальна. Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним – це означає бути відповідальним. Ми говоримо про свободу, тішимося свободою, бажаємо свободи, підкреслюємо своє бажання свободи, але насправді боїмося її. Ми хочемо себе трошки забезпечити: я йду проти волі Божої, але ж він мене любить і це, так би мовити, крізь пальці пропустить. Цей самообман і є страхом перед свободою.

У. Т.: Ще одна незбагненність, Владико. Багато християн не здатні усвідомити: невже мільярди людей, які не є християнами, не спасуться? Другий Ватиканський Собор не дав остаточної відповіді на це питання. Не тільки для пересічних людей, але й для богословів це питання – чи є істина й спасіння за межами християнства – дуже виснажливе… 

– Тут ми стоїмо перед таїнством Божого провидіння. І ми не повинні намагатися бути Богом. Бог знає, що робить. Він міг би так зробити, щоб у якийсь такий чудесний спосіб одного гарного дня вся земна куля раптом одержала б світло, й усі народи, всі люди, де б вони не були, раптом були б просвітлені – Месія явився. Але Господь Бог чомусь цього не зробив. Він прийшов, зробив свою місію, його розіп’яли на хресті, й він закінчив своє життя словом «звершено» – тобто моя місія закінчена, я зробив те, що мав зробити. Але він лишає церкву, збирає групу людей і каже їм – ідіть по всьому світу, розповідайте, що бачили й чули. І вони пішли – церква з того часу й до самого кінця світу має це завдання: йти і проповідувати. Господь діє в такий спосіб, який ми, люди, не розуміємо. Ми питаємо, чому у величезному Китаї багато людей, які навіть не чули слова «Христос». Чому Господь Бог дозволяє, щоб у Європі, де християнство має таку історію, є люди, які чули про Ісуса Христа, але не зрозуміли, ким він є. Ми не знаємо, чому Господь Бог це дозволяє. І ми ставимо собі питання – невже всі люди, до яких ще не дійшло вчення Христове, які ще не прийняли Христа, які ще не охрещені, – невже вони всі автоматично приречені на загибель, на вічну кару? Але кару за що? Яка їхня вина? Ісус Христос сказав – хто не є охрещеним, той не може бути спасенним. Той, хто пізнав Христа, але не спри¬йняв його, той свідомо відкинув спасіння, але той, хто не пізнав, той не міг відкинути, то за що ж його карати? Але ж тільки Господь Бог є володарем світу й знає, що і навіщо він робить. І він нікого без вини не карає. Як він це робить, ми не знаємо. Наша людська уява тут відпочиває. Ми стоїмо перед величезною таємницею, яка є Божою таємницею. Та немає жодного сумніву, що Господь Бог хоче, щоб усі спаслися. Кожного з нас Бог любить індивідуально, сильно та особливо.

Олена ЧЕКАН
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

ДОСЬЄ

Блаженнійший Любомир (Гузар), Верховний архієпископ Києво-Галицький, Глава УГКЦ

26 лютого 1933 р. народився в м. Львові.
1944 р. – родина вимушена залишити Україну й оселитися в Австрії.
1949–1958 рр. – переїзд до США, навчання в духовній семінарії, Колегії Святого Василія та у Вашингтонському католицькому університеті.
30.03.1958 р. – висвячений на священика для праці в Стемфордській єпархії.
1958–1969 рр. – викладач та префект Стемфордської духовної семінарії Святого Василія, настоятель парохії Пресвятої Трійці в Кергонксоні. Навчання у Фордгамському університеті Нью-Йорка.
1969–1972 рр. – богословські студії в Римі, які завершив доктором богослов’я.
1972 р. – вступ до монастиря Святого Теодора в Гроттаферраті (Італія).
1973–1984 рр. – викладач Папського місійного університету «Урбаніана» в Римі.
02.04.1977 р. – висвячений Патріархом Йосифом Сліпим на єпископа.
1978–1991 рр. – архімандрит монастиря Святого Теодора.
1993 р. – повернення в Україну.
1993–1994 рр. – духівник Львівської духовної семінарії Святого Духа.
Листопад 1996 р. – призначений Єпископом-помічником Глави УГКЦ.
26.01.2001 р. – на надзвичайному Синоді єпископів обраний Верховним архієпископом УГКЦ.
21.02.2001 р. призначений Папою Іваном Павлом ІІ кардиналом католицької церкви.
21.08.2005 р. осідок Глави УГКЦ повернено зі Львова до Києва. Блаженнійший Любомир став Верховним архієпископом Києво-Галицьким.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Українська греко-католицька церква утворилася 1596 року в результаті Берестейської унії – угоди між митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рогозою та Римським престолом. Прототипом стала Флорентійська унія 1439 року, яка на певний час об’єднала західну (католицьку) та східну (православну) церкви під проводом Папи. Після переходу частини українських земель під московського царя уніати почали зазнавати утисків, 1686 року Київська митрополія була перепідпорядкована Московському патріархату. УГКЦ збереглася на заході України під владою Польщі та згодом Австро-Угорщини. У СРСР 1946 року було штучно проголошено возз’єднання УГКЦ з МПЦ. Церква існувала в підпіллі до 1989 року. Синод Єпископів УГКЦ у 2002-му прийняв рішення про перенесення Патріаршого престолу УГКЦ до столиці України.

Сторінку підготувала Марічка ДОБРОВОЛЯ