ЦАРЯ-БАТЮШКУ ПРИПХАЛИ!..

0
131

На Харківщину привезли царя-батюшку. Бронзового. Погруддя імператора Олександра ІІІ відливали, доставляли залізницею і переправляли через кордон під недремним оком нинішнього самодержця московського Путіна. Нічого дивного в цьому нема: нині на пострадянському просторі мода на царів. Утім, не можу забути запитання, яке, наслідуючи героя фільму «Іван Васильович змінює професію», поставив мені на церемонії відкриття бронзового погруддя один місцевий роззява: «А навіщо нам цар, та ще й несправжній?»            
Цей пам’ятний знак у Зміївському районі встановили на місці, де 125 років тому зійшов із рейок царський потяг. У краєзнавчому музеї села Першотравневе, що неподалік місця катастрофи, цій події присвячено цілу виставку. Вам обов’язково продемонструють експонати: тарілки, миски і величезний таріль із голубою облямівкою — ними цариця обдаровувала тих, хто допомагав розгрібати уламки вагонів. А ще розкажуть про героя-царя: імператор, мовляв, маючи від природи богатирське здоров’я, утримував на собі дах царського вагона, доки вся його родина не врятувалася.
— Ой, який ловкий цар, — сплескували в долоні монархічно стурбовані жіночки та бабусі, дивлячись, як із постаменту сповзає біле покривало.
Жінкам дуже подобалося, що цар був однолюбом, себто не мав коханок (рідкість для династії Романових). Особливо цю чесноту відзначала жіночка з Вінниці, що тримала пластикове вудлище з прикріпленим до нього жовто-біло-чорним монархічним штандартом із двоголовим орлом. Як удалося з’ясувати, екзальтованих бабусь зорганізували глава новоствореної Ізюмсько-Куп’янської єпархії вихідець із Донеччини владика Єлисей та підлегле йому духовенство, що вишикувалось у дві шеренги, поки архіпастир освячував монумент і розводився про «єдину купіль трьох братніх народів» (точніше — єдиний народ), православну віру та єдину державу. Власне імператор Олександр ІІІ утверджував те, що нині підтримують Володимир Путін із Кирилом Гундяєвим — «самодєржавіє, православіє, народность». Не дивно, бо при імператорі церква розкошувала. Одне не второпаю: якщо купіль єдина, то чому в ній один брат старший, а інші два — молодші?
Дивлячись на освячений забронзовілий та ідеалізований монарший образ, навіть не вірилося в спогади його сучасників, які передав у своєму романі «Нечиста сила» письменник Валентин Пікуль: був цар величезний, але брутальний і неотесаний чолов’яга з бородою, «з якої виглядало пласке обличчя калмицького типу». Не анекдот, що боцмани Балтійського флоту вчилися в нього лайки, тобто матюкатися «по-олександрівськи».
Як згадував тодішній керуючий південно-західними залізницями, а пізніше — російський прем’єр Сергій Вітте, помазаник Божий послав його «по-олександрівськи» подалі, коли він застерігав царя від гонитви на рейках із величезною, як на той час, швидкістю — 68 км/год. Даремно Олександр не послухався Вітте: два надважкі паровози розхитали рейки, і царський поїзд сповз із високого насипу. З вини царя загинули люди, втім, як завжди в Росії, з цієї трагедії зробили не тільки «піар-кампанію», а й свято. Придворні поети писали вірші, композитори — опери про дивовижний порятунок царя. По всій країні будували пам’ятники і каплиці, на місці аварії спорудили величний храм Христа Спасителя та монумент. А ще заснували монастир — Спасів скит. Цар не відчував власної провини у трагедії, в якій загинула 21 людина.
Творячи світлий образ імператора, навіть його смерть через рік після катастрофи пояснили цим геройським учинком: він, мовляв, зазнав стресу, підірвав здоров’я, рятуючи людей. Однак помер Олександр ІІІ від багаторічної непросипної пиятики. Щоправда, оргій, як Петро І, не влаштовував, а нарізався тишком-нишком. Швець навіть пошив йому спеціальні чоботи, де він ховав від цариці флягу з коньяком. От нирки й не витримали. «Помер Олександр на 50-му році життя. Його не задушили, не підірвали, не отруїли — він помер сам (і знов унікальний випадок у династії Романових!). Телеграфи ж відстукали по редакціях світу приголомшливе повідомлення: «Це був перший російський імператор, який помер природною смертю — від алкоголізму», — пише Валентин Пікуль.
Власне, можна б із усмішкою сприймати людські слабкості імператора, якби не та політика, яку він проводив. Щоправда, Емський указ та Валуєвський циркуляр, в яких ішлося про те, що ніякої української мови не було, немає і не може бути, і якими заборонялося друкування українських книжок, вийшли ще за Олександра ІІ, його батька. Однак і синок-«миротворець» доклався: 1884-го року заборонив показ українських театральних вистав у всіх «малоросійських губерніях». Видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах та хрещення українськими іменами. В той же час на українських землях, які належали до європейської Австро-Угорської імперії, друкувалися книжки, ставилися спектаклі, у гімназіях вивчалася українська мова, нею провадилося діловодство…
Не любив Олександр не лише українців. Людям із прибалтійськими чи німецькими прізвищами майже неможливо було зробити кар’єру, а литовців він узагалі намірявся перевести з латиниці на кирилицю. При ньому було запроваджене обов’язкове викладання російською в школах Фінляндії та Польщі.
Разом зі своїм радником Побєдоносцевим Олександр Романов зміцнював самодержавство, чи як сказали б тепер, авторитарну владу. Про конституцію ніхто й не «заїкався», особливо після того, як цар у притаманній йому манері відповів одному з прихильників її запровадження: «Чтоб русский царь присягал каким-то скотам?». За часів Олександра ІІІ розквітло російське чиновництво, а відтак і хабарництво, обмежувалась університетська автономія, посилювався цензурний тиск, зменшувалася роль земств. Дещо з цього ми й сьогодні спостерігаємо не лише в Росії, а й в Україні. В імперії правила сірість. Цей образ «сірого» царя втілив скульптор П. П. Трубецкой: важкий, у мішкуватому одязі імператор сидить на ваговозі, а не на баскому огирі. «Скотина сидить на скотині», — так сам митець охарактеризував свою роботу. До речі, цей пам’ятник, урочисто відкритий 1909 року, не знищили після революції, він і досі стоїть у Санкт-Петербурзі.
Щодо нинішнього погруддя, привезеного на Харківщину, то місцева влада участі в урочистостях із нагоди його відкриття не брала. Але хтось же «дав добро» на встановлення монумента! Можливо, чільники області «притихли» доти, доки вирішується питання європейського вибору — асоціації України з ЄС. Адже російський президент, який «подарував» бронзового неєвропейського царя українцям, налаштований войовничо проти нашого об’єднання з цивілізованою Європою. Свідченням цього є те, що кордон на сході з російського боку обплутують колючим дротом, неподалік, під Воронежем, розміщують десантні батальйони. А перетин кордону росіяни хочуть зробити винятково за закордонними паспортами.
Проти європейського вибору українців і вся ота п’ята колона: «Русь триединая», з чиєї ініціативи встановлено пам’ятник, ряджені в черкески та кубанки з імперськими кокардами донські та терські козаки, котрі, тримаючи нагайки в руках, забезпечували лад під час події. Стискаючи гарапник у кулаці, один із них слухав, як я беру інтерв’ю в представника організації, очолюваної кумом Володимира Путіна Віктором Медведчуком. Мій співрозмовник солов’єм витьохкував про об’єднання двох держав у могутньому євразійському союзі. Тут погляд козака зупинився на написі «Украинский выбор». Він сплюнув через губу і голосно мовив: «Выбора, твою мать, хохлы захотели»…
Леонід ЛОГВИНЕНКО,
Харківська область