Контури авторитаризму: про що насправді говорив Зеленський на прес-конференції

0
11747

Найголовніший підсумок прес-конференції президента – Зеленський розповів, на основі яких концепцій його оточення будуватиме авторитарний та антидемократичний режим в країні. І відповідно – які саме думки вкладають «у вуха» главі держави наближені до нього персони.

Справа тут не тільки в тому, що Зеленський фактично відмовився від своєї обіцянки, що він прийшов лише на одну президентську каденцію.

Висловлювання Зеленського лише на перший погляд є жахливо неструктурованими, що в свою чергу викликає лише депривацію та фрустрацію (або «іспанський сором», простіше кажучи). Усе стає на свої місця, якщо застосувати концепції, якими оперує західна політологічна думка.

У нас звикли трактувати явище авторитаризму лише як владу однієї людини, яку політтехнологи наділили «надлюдськими» здібностями (як це є, наприклад, із президентом Туркменії Бердимухамедовим, що регулярно дає своїм підданим майстер-класи по грі на музичних інструментах чи стрільбі). Тут доречно буде згадати В’ятровича, котрий на початку 2010-х називав режим Януковича «авторитаризм мінус авторитет», бо тодішній глава держави аж надто часто потрапляв у казуси.

Але авторитаризм — це коли жителям країни формулюють ілюзію, що вони не мають іншої альтернативи, аніж їх недолугий правитель. В цю концепцію якраз вкладається провокативна пропозиція від Зеленського журналістові «Української правди» Романові Кравцю очолити якийсь із напрямків роботи в Офісі президента, від якої журналіст звісно був вимушений відмовитись.

В рамках західної політологічної думки, «політика» — не лише боротьба за владу, але й комплекс заходів для досягнення певної мети. У цьому ракурсі політичним діячем, або ж «актором» (наголос на першому складі) може бути будь-хто, незалежно від посади. Відповідно, політичним діячем в цьому випадку є навіть прес-секретар президента, котра вперше в історії незалежної України взялась силою не допускати неугодних журналістів до глави держави.

За великим рахунком, історія людства знає лише два типи політичних режимів. У першому випадку істеблішмент, тобто допущені до прийняття рішень люди, мають чітку візію розвитку своєї країни, і в рамках цієї візії намагаються доповнювати дії один одного. А глава держави чесно поставлений перед фактом своїх вкрай обмежений можливостей.

В другому випадку істеблішмент не має чіткого розуміння країни, тому конкурує один з одним за вплив та доступ до ресурсів (медійних чи економічних). А при цьому главі держави створюють ілюзію «всемогутності» та «всеосяжності» його влади. Саме за таким «авторитарним» варіантом наша країна живе уже рік.

Інститут влади президента у чомусь скопійований із інституту влади Папи Римського як глави католицької церкви (слова «президент» і «папа» із латині перекладаються однаково — «голова» чи «очільник»). Так от, існує твердження, що в Середні віки католицькі кардинали навмисне обирали як Пап дуже літніх людей. Розрахунок був простим: чим швидше глава церкви ставатиме недієздатним, тим більше влади перепадатиме його оточенню.

Схоже, що саме таку конструкцію ОП застосовує до самого Зеленського.

Кадри вирішують все

Сам режим сегрегації журналістів при акредитації на конференцію був показовим. Частину «неугодних» видань просто не допустили. «Радіо Свобода» спочатку отримала відмову в акредитації їх журналіста Михайла Ткача. Видання потім отримало допуск, але на захід Ткач уже не зміг прийти. Кореспондент «Букв» не отримав допуск на прес-конференцію, намагався задати свої питання Зеленському завдяки плакатам, але в підсумку отримав вимогу від поліцейьких прибрати плакати, а потім — відійти в сторону. Показовими також були пасажі Зеленського до журналістки «NewsOne» – «дивитись вас можна, слухати — ні», а також «про мільярди доларів на політичний піар, які б власники телеканалів краще би витратили на боротьбу з бідністю».

За таким же форматом журналістів у 1950−1070-х роках в Іспанії ділив режим Франсіско Франко, останній фашистський режим в Європі. Якщо ти маєш статус «придворного» журналіста (як Гордон, наприклад) — у тебе не буде ніяких проблем із діяльністю. В іншому випадку — тебе оголосять «агентом Заходу» чи «корисним ідіотом Кремля» (нічого дивного тут нема, для Франко СРСР був головним ворогом; а самих іспанських фашистів вкрай коробила залежність їх країни від фінансової допомоги США).

Фрази Зеленського про «кадровий голод в країні» та «відсутність незалежного міністра енергетики» зокрема — це встановлення порядку, який називається «порядок обмеженого доступу», автор концепції — Дуглас Нортон. І саме в рамках «порядку обмеженого доступу» єдине значення має саме особиста відданість «вождю» (себто Зеленському). За такого порядку до парламентського списку «Слуги народу» можуть потрапили лише віддані Зеленському «фотографи», «перукарки» та «коміки».

Тут також є своя історична паралель. Був такий собі Альберт Шпеєр, міністр озброєнь Третього Рейху, якого Нюрнберзький трибунал посадив на 20 років. Він свою посаду отримав не як експерт, а як особистий архітектор Адольфа Гітлера.

Божество для народу

Плани по масштабному будівництву в першу чергу доріг, мостів (на які Зеленський хоче витратити $ 3 мільярди) та стадіонів — це в принципі типологічна риса авторитарних режимів зразка 20 сторіччя. Це ще називається «етатизм», хоча в нас чомусь це вважають «кейнсіанством».

І навіть на основі цієї риси можна зробити прогноз, що та ж «Укрзалізниця» і далі буде нереформованим державним монополістом, де й далі процвітатиме корупція, на що глава держави дивитиметься крізь пальці. Зеленський прямо сказав, що у держави нема коштів на вирішення базової проблеми УЗ — оновлення рухомого складу. (Хоча справжнє «кейнсіанство» — це якраз інвестиції у розвиток залізниць). Очевидно, в ОП вважають політично вигіднішим витрачати гроші на «етатистські» речі, а не на «кейнсіанські».

Зеленський виказав дуже детальну поінформованість про роботу того ж самогоміністра інфраструктури Криклія, зокрема що той «90% свого часу витрачає на логістичні проблеми, що виникли через коронавірус». Технологія поінформованості глави держави про усі деталі життя країни, зокрема підлеглих — це технологія розроблена «за порєбріком», та вигадана ще в 1970х роках, коли при Брєжнєву розроблявся нео-сталіністський культ (у даному контексті варто прочитати «Сто бесед из Вячеславом Молотовым» Фєлікса Чуєва, саме в цьому пропагандистському виданню зразка 1970-х років добре видно, завдяки яким пасажам в Росії досі існує культ Сталіна).

Пасаж Зеленського про те, що «його сім’я буде не рада другій каденції» — це прояв класичного популізму, характерного авторитарним фашистським режимам. Просто ми досі неправильно розуміли термін «популізм», та називали цим будь-яку демагогію. Бо насправді популізм — це коли правитель виражає «жертвенність в ім’я народу». Різноманітні «всеукраїнські референдуми» та «пряме народовладдя» — технології, що також притаманні авторитарним режимам.

Звісно, фактична обіцянка Зеленського посадити Порошенка — це продовження історії про «100% свого прокурора» та інших правоохоронні органи, які мали би бути взагалі незалежними. Але саме тому і потрібна незалежність силових структур, аби вони могли захищати права усіх громадян. В інших випадка- силові структури порушують права усіх громадян, та виконують забаганки однієї особи чи групи осіб. І в цьому західна демократія змогла переконатись на прикладі того самого гітлерівського режиму

Врешті, сама риторика про «злочинного попередника Порошенка», «старих політиків» як Тимошенко чи кпини на адресу Уляни Супрун за її медреформу — не просто інерція по лінії егалітаристської риторики, яку «Слуга народу» використовувала під час виборів 2019 року. При СРСР часів Брєжнєва існувала навіть пропагандистська технологія — на повному серйозі порівнювати поточні успіхи радянської влади та російського царизму зразка 1913 року. А щоб «перебити» чутки про шалену корупцію в оточенні Брєжнєва, в медійний простір вкидались пропагандистські поробки про шалений моральний розлад російської монархії напередодні Жовтневої революції. Щось із таких поробок ставало навіть цілком пристойним літературним твором (як «Нечистая сила» Валєнтіна Пікуля, наприклад).

Як пережити фіаско

Навіть якщо ми дізнались, як далі збирається правити країною Зеленський або його оточення, ми все рівно не знаємо, в якому напрямку поведе нашу державу Банкова.

Звісно, це — найочевидніший висновок із побаченого. Але і тут виникає найскладніше питання — а як сформувати альтернативу нинішній «моновладі»?

Річ у тім, що Захід свого часу не просто докладав усіх можливих зусиль, аби розгромити ті фашистські чи комуністичні режими, риси яких намагається копіювати «Зе-команда» (або ж «коронавірусна монархія», за висловом політолога Євгена Магди).

Захід цілеспрямовано готував та навчав майбутніх реформаторів, яких називали «технократами» за їх розуміння механізмів суспільно-політичних перетворень. Такими були зокрема Єгор Гайдар, що займався реформами в єльцинській Росії, Лєшек Бальцерович, та Томаш Седлачек, що займався економічними перетвореннями в Чехії часів Вацлава Гавела.

Втіленням такої технології мали бути кадри, які дещо менше ніж повністю склали Кабмін Гончарука як «уряд технократів». Але цей проект зазнав фіаско.

А новий — ще не народився.

Іван КИРИЧЕВСЬКИЙ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here