Сценарії повернення Донбасу

0
47

Однією зі складових успіху Володимира Зеленського на президентських виборах стала його передвиборна обіцянка завершити війну і повернути території, окуповані РФ, до складу України.

Минув рік, як він Глава держави. Які ж результати «битви за мир»? Їх фактично нема. Як стріляли на Донбасі, так і стріляють. Як гинули там українці, так і гинуть…

Утім, останнім часом ситуація дещо змінилась. Точніше, не сама ситуація, а події та інформаційні акції навколо неї.

Після останньої зустрічі у нормандському форматі (торік у грудні) стало остаточно зрозуміло, що мінські угоди в тому вигляді, в якому вони були підписані у вересні 2014-го та в лютому 2015-го, просто не можуть бути виконані з огляду на їхню цілковиту неприйнятність для України і загрозу самій її державності. Проте залишати все, «як було», не можна, адже і Зеленському потрібно виконувати свою обіцянку миру, і для Росії частина Донецької та Луганської областей — як та валіза без ручки, яку і кинути шкода, і тягти незручно: мільярдні витрати, міжнародні санкції, імідж агресора тощо.

Тож у нас дійшли думки, що затята і непродуктивна політика на кшталт «Гав!» із Кремля і «Гав!» у відповідь ні до чого позитивного не призводить. Потрібно розмовляти і, головне, домовлятися задля конкретних результатів.

Давно відомо, що нове вино у старі міхи не наливають. І до справи залучили «нові обличчя» — спершу керівника ОПУ Андрія Єрмака, а потім і віцепрем’єр-міністра з питань реінтеграції окупованих територій Олексія Резнікова. Перша ініціатива першого — створити Координаційну раду — виявилась невдалою. Ідею не сприйняли і розкритикували в Україні й по той бік — у РФ та її донбаських сателітів. Та й Німеччина із Францією значуще відмовчалися.

Тоді на передову переговорного протистояння висунули О. Резнікова. Досвідчений переговірник і примирювач (багато років, як адвокат, спеціалізувався на підготовці мирових угод) заявив про те, що у нього в голові аж 12 сценаріїв реінтеграції Донбасу — від позитивних до вкрай негативних.

Це справді щось новеньке. Адже до того Україна, зациклившись на непорушності мінських домовленостей, реальних шляхів завершення конфлікту не пропонувала (війська ООН на частині території Донецької і Луганської областей і таке інше в кращому разі відтерміновували розв’язання проблеми на довгі роки).

Єдиним контрваріантом став так званий план Б, про який торік заявив В. Зеленський. Його подробиць не розкривали, але натякнули, що він передбачає для ОРДЛО, умовно кажучи, залізобетонну стіну і колючий дріт. Тобто нічого нового.

Але повернімося до наших баранів — сценаріїв від Резнікова. Ось що про це сказав віце-прем’єр: «Вони дуже різні, залежать від різних факторів, і, на жаль, не всі вони залежать від України… І в залежності від цього ми готуємося до різного розвитку подій: короткострокових, середньострокових, довгострокових».

Як бачимо, подробиці й тут не розголошуються. Проте сама кількість варіантів говорить принаймні про серйозність намірів. Це вам не «А і Б на трубє», на відміну від Кремля, де для будь-якої серйозної події або імовірно небезпечної ситуації розробляється купа сценаріїв, кожний із яких має кілька шляхів розвитку подій.

До речі, вже доводилося писати, що в Україні достатньо наукових і дослідницьких інституцій, здатних фахово аналізувати ситуацію і розробляти відповідні ґрунтовні варіанти подальших дій. На жаль, їхніми знаннями, досвідом і вміннями попередня влада не поспішала користатися, що фактично визнавав ексдиректор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін. Чи виправила ситуацію нова владна команда, достеменно не відомо.

Хай там як, але останнім часом Україна все ж примножила зусилля у напрямі розв’язання збройного конфлікту. Про це свідчить, зокрема, і остання поїздка нашої представницької делегації до Берліна 2 червня. Крім Єрмака і Резнікова, до її складу увійшли міністр закордонних справ Дмитро Кулеба та міністр оборони Андрій Таран, тобто ті високопосадовці, які безпосередньо займаються питанням мирного залагодження на Донбасі. Вони зустрілися з федеральним міністром оборони Німеччини Аннеґрет Крамп-Карренбауер, міністром закордонних справ Гайко Маасом, зовнішньополітичним радником канцлера ФРН Яном Гекером та радником Анґели Меркель з економічних питань Ларсом-Гендріком Рьоллером. Обговорювали, зокрема, реформи, нормандський формат, протидію коронавірусу і, головне, війну на Сході України.

За словами українських учасників, цей візит був «безпрецедентним», а переговори — успішними і плідними (хоча, знову-таки, подробиць не розголошують). Тоді як представники опозиції вважають навпаки. За їхніми словами, ні про що конкретне домовитися не вдалося, бо кожний представник української сторони «домовлявся про своє». А нардеп з «Європейської солідарності» Микола Княжицький узагалі заявив, що все вирішуватиме Володимир Путін і ніхто інший.

Проте навіть якщо і так, то просто сидіти склавши руки в очікуванні рішення чільника Кремля нема жодного сенсу. Агресора і окупанта необхідно спонукати до ухвалення рішення, вигідного Україні. А це вимагає відповідних дій та ініціативи.

У цьому контексті цікавою видається реакція української сторони на чергову агресивну заяву представника Росії у Тристоронній контактній групі Бориса Гризлова. Незадоволений результатами попередньої зустрічі в режимі відеоконференції, він вдався до шантажу: «Київ знову заявив, що хоче дістати повний контроль над кордоном Донбасу до політичного врегулювання. Тобто до визначення особливого статусу територій Донбасу, амністії і проведення виборів… Будь-які спроби Києва змінити мінські домовленості, зокрема в частині черговості виконання заходів, можуть призвести до непоправних наслідків».

На що той же Резніков відповів: «Просування російських військ глибше на територію України я вже не бачу як загрозу, тому що 350 000 українських військових пройшли випробування на східному фронті. Це серйозний потенціал… Тому, гадаю, широкомасштабної війни на сьогодні бути не може. Тим більше в умовах економічної кризи і коронавірусної пандемії».

А коли трохи згодом постало питання про російський наступ через брак води в Криму, віце-прем’єр додав: «Ми не боїмося. Ми готові сьогодні до будь-яких вчинків і дій. Ми за шість років уже відбоялися. Сьогодні в нас зовсім інший стан бойової готовності, інша Українська армія, яка готова дати відсіч ворогу». Дуже ймовірно, що саме цього — «Ми не боїмося» — найбільше боїться Путін, для якого шантаж і залякування є звичними і улюбленими методами дій.

У будь-якому разі, доки на Донбасі стріляють, про просування в політичному аспекті дуже важко говорити — хоч у Мінську, хоч у Берліні або Парижі. Ну, а активність української сторони та висування нею все нових ініціатив і пропозицій можна тільки вітати. Головне, щоб ця активність не виявилася мильною бульбашкою, якою нам усім замилюють очі, мовляв, дивіться, ми ж намагалися, ми ж пропонували, ми ж ініціювали, сценарії різні розробляли…

Втім, вже сьогодні Олексій Резніков відверто визнає, що деокупація «може відбутися протягом року, а може, і не відразу». А скільки це — «не відразу»? Два роки? Три? П’ять, десять чи…?

Михайло ГУБАШ