Світові ЗМІ: Трамп дивиться на Україну як на альтернативну реальність, що не відповідає дійсності

0
30

Американський щоденник The Washington Post продовжує відгукуватися цілою низкою статей на скандали у США, пов’язані з розслідуванням можливого тиску президента США Дональда Трампа на президента України Володимира Зеленського в рамках розпочатої процедури імпічменту. Газета пише про те, що Трамп сприймає Україну як елемент якоїсь альтернативної реальності, що не збігається з дійсністю. Газета звертає увагу на те, що віцепрезидент США Майк Пенс уникає прямих заперечень, що Вашингтон міг домагатися від Києва «послуги в обмін на послугу». А в виданні Foreign Policy аналізуються імперські зазіхання Росії, в тому числі на Україну, і пропонуються кроки для Заходу, щоб протистояти їм.

«Альтернативна реальність щодо України президента Трампа – теорія Республіканської партії про те, що «підставила» Трампа Україна», – пише американський щоденник The Washington Post. У статті йдеться, зокрема, про те, що республіканці просувають історію, ніби Україна взяла Дональда Трампа за ціль на виборах у США 2016 року, щоб допомоги його суперниці від Демократичної партії Гілларі Клінтон.

Трамп, зокрема, має нав’язливу ідею, що то українці (а не росіяни, як встановило розслідування) могли зламати комп’ютерну мережу Демократичного національного комітету, керівного органу Демпартії, 2016 року і підставили Росію, ніби то зробила вона. Ця теорія змови давно спростована – її відкидали й власні радники Трампа, і вона прямо суперечить детальним висновкам спільноти спецслужб США і результатам розслідувань щодо втручання Росії у вибори у США спецпрокурора Роберта Мюллера і комітетів Конгресу, мовиться у статті.

Зокрема, розслідування Мюллера встановило, що в час від квітня до червня 2016 року російська військова розвідка зламала понад 30 комп’ютерів із мережі ДНК, зокрема й поштовий і файлообмінний сервери, і викрала тисячі документів – які по тому, в липні 2016-го, були оприлюднені через сайт WikiLeaks. А спільнота спецслужб США дійшла 2017 року висновку, що то президент Росії Володимир Путін замовив кампанію кібервторгнення з метою допомогти Трампові перемогти, зашкодити його суперниці Клінтон і похитнути довіру до американської демократії.

Але Трамп продовжує згадувати свою версію. «Я й далі питаю ФБР: де сервер? Як так, що ФБР не отримало сервер від ДНК? Де той сервер? Я хочу бачити той сервер. Давайте подивимося, що на тому сервері. А сервер, кажуть вони, утримує компанія, головний власник якої з України» – заява в Білому домі, 16 жовтня. «Був такий сервер – сервер ДНК, – який так і не потрапив до ФБР. ФБР не отримало його. Його забрав хтось, здається, фірма Crowdstrike – ось що я чув» – інтерв’ю на телеканалі Fox News, 21 жовтня. А перед тим він також говорив про цю фірму в розмові з Володимиром Зеленським 25 липня, попросивши того з’ясувати ситуацію в Україні з цією компанією, до якої дотичний, «здається, один із ваших багатих людей», і нібито сервером, який, «як кажуть, має Україна».

Але до заяв Трампа про цю компанію ніхто, навіть серед прихильників теорій змов, не пов’язував її з Україною і не твердив, ніби її власником є якийсь багатий українець і ніби сервери ДНК були 2016 року вивезені до України і нині сховані там, щоб до них не дісталося ФБР. Насправді Crowdstrike – відома американська компанія, акції якої торгуються на біржі, а її співвласниками є народжений у США громадянин цієї країни Джордж Курц і Дмитро Альперович – народжений у Росії громадянин США, який, як наголошує компанія, «не має ніякого стосунку до України». До того ж вміст серверів ДНК був скопійований і належним чином переданий до ФБР.

У статті процитоване повідомлення з цього приводу іншого американського видання, The Washington Examiner, яке писало: слабкий «український зв’язок» полягає лише в тому, що Альперович є також старшим дослідником американського дослідницького центру Atlantic Council, а той центр отримує кошти від українського мільярдера Віктора Пінчука, який також робив внески у фонд Клінтон.

Інша стаття в The Washington Post аналізує нещодавні висловлювання Майка Пенса під заголовком «Разючі незаперечення Пенса щодо України і «послуги за послугу». Йдеться про його інтерв’ю телеканалові CBS у неділю – «Пенс не мав ніяких справжніх відповідей, не кажучи вже про добрі відповіді», на запитання ведучої про те, чи ті посадовці, які свідчили під присягою в перебігу розслідування щодо імпічменту Трампа, не сказали неправди, говорячи про прагнення президента США отримати від України «послугу в обмін на послугу» – розслідування в Україні проти очікуваного головного суперника Трампа на виборах 2020 року Джо Байдена в обмін на розблокування американської військової допомоги Києву.

Автор статті нарахував три випадки протягом одного цього інтерв’ю, коли Пенс ухилявся від прямих відповідей на такі запитання. «Віце-президент Трампа відмовляється повністю виправдати Трампа, і це вражає», – пише автор.

А журнал Foreign Policy публікує аналіз імперських зазіхань Росії, в тому числі на Україну, протягом її історії. Автор статті Олександр Мотиль, професор політології Університету Rutgers у Ньюарку, штат Нью-Джерзі, поблизу Нью-Йорку також пропонує кроки для Заходу, щоб протистояти такій російській політиці.

За його словами, у 2019 році може здаватися, що Росія завжди мала і завжди буде мати незмінний інтерес у збереженні авторитарного контролю в себе вдома і в імперському контролі за кордоном, і Путін – лише останній із довгої низки російських правителів, які палко захищають природні пріоритети своєї країни. Наслідки такої позиції для Заходу зрозумілі: якщо Путін просто виходить із того ж сценарію, що й будь-який інший російський лідер, то наявні відповіді на це – або примиритися з його авторитарністю й експансіонізмом, або війна – а війни ж ніхто не хоче.

Але автор доводить на історичних прикладах, що така думка хибна, і доказів змінності російських національних інтересів більш ніж достатньо. Він нагадує, що в 13-му столітті самозвана Московська держава, попередниця сучасної Росії, виникла як крихітне князівство, що змагалося за владу з такими ж маленькими князівствами по сусідству, і всі вони намагалися скинути так зване «монгольське ярмо». І всі ті часи, включно з перемогами московитів над монголами і завоюванням Казані й Астрахані, нікого в Москві не цікавив нібито незмінний із сучасного погляду російський інтерес у домінуванні над Україною чи Босфором – тому що Москва була надто далекою, надто малою і надто зосередженою на монгольській загрозі зі Сходу.

І навіть коли Москва потім продовжила експансію на Сибір, її рушійною силою були не геостратегічні міркування чи національні інтереси, а головно інтереси мисливців за хутрами, що хотіли заробити швидкий рубль. Так що й у 16-му столітті Україна й Османська держава не були в полі зору Московії. І тільки у другій половині 17-го століття, внаслідок нескінченних воєн між поляками, московитами, турками-османами, кримськими татарами і українськими козаками, Московія анексувала східні українські території і наблизилася до Чорного моря, тим перетворивши Україну і османські землі на регіон свого стратегічного інтересу.

І Петро Перший істотно змінив визначення національних інтересів Московії, вирішивши, після тривалого візиту до Європи, що Московія має модернізуватися. Він прислухався до поради українських церковних діячів, що його імперія, тепер уже названа Росією, має заявити претензію на спадкоємство від середньовічної держави Київської Руси, серцевина території якої була в сучасній Україні. І жоден із цих ідеологічних кроків не був продиктований «незмінними національними інтересами»: Петро Перший міг просто не з’їздити до Європи, а українські церковники могли й не переконати його, що легітимність його імперії зросте, якщо перетлумачити історію по-своєму і назвати Русь предком Росії, мовиться у статті.

Як пише автор, після розпаду радянської імперії більшість росіян продовжила розглядати свою державу і свій народ як вищі від неросійських і бачили в них цивілізаційну місію стосовно останніх. Російська мова і культура продовжили домінувати, значною мірою через десятиліття радянської політики русифікації, також залишилася інфраструктура єдиного економічного простору, що гарантувала збереження залежності від Росії. Тож не дивно, що Путін, як і його попередник Борис Єльцин, продовжили «реімперіалізацію».

І в цьому світлі анексія Путіним Криму і його війна на сході України мають мало спільного з незмінними російськими інтересами. Путін просто хотів «зробити Росію знову великою» і мав параноїдальне ставлення до НАТО і Заходу. Ба більше, він побачив, що революція Майдану послабила українську державу, зробила її легкою ціллю для експансії, і натомість загрожувала його диктаторській владі, бо давала знати, що демократія і сила людей можуть дати позитивні результати. Тож імперська ідеологія, слабкість України і відчуття власної вразливості разом зробили вторгнення Росії вкрай імовірним, якщо не неминучим, мовиться у статті.

Як же Заходові і сусідам Росії найкраще протистояти імперським амбіціям Путіна? Автор пропонує свої відповіді.

По-перше, вони не мають підгодовувати російську імперську мегаломанію твердженнями, що національні інтереси Росії обов’язково передбачають гегемонію над її сусідами – це додає легітимності її імперському проєктові. Ніяких незмінних національних інтересів Росії не існує.

По-друге, вони не мають допускати посилення економічних, політичних і військових зв’язків між Росією і її колишніми колоніями, а, навпаки, заохочувати ці країни до ще тіснішої «неросійської» інтеграції в європейські інституції безпеки й економіки, надавати їм цільову оборонну військову допомогу і, найважливіше, підтримувати їхню енергетичну диверсифікацію. У будь-якому разі Захід ніколи більше не має братися за газопровід на кшталт «Північного потоку-2» чи плазувати перед Путіним так, як то робить Трамп, вважає автор.

І, мовиться у статті, на жаль, Захід також має підготуватися до найгіршого сценарію – дезінтеграції і, можливо, й загибелі російської держави. Адже Путін створив квазіфашистську державу, надцентралізовану, корумповану, нездатну до модернізації і вмілу тільки в репресіях. Уся держава тримається на ньому, тож його відхід викриє її внутрішні слабкості, і виникнуть усі умови для нападу на неї з боку чи то амбіційних еліт, чи то невдоволених мас. Іронічно, що Путін став найгіршим ворогом Росії – саме тому, що він твердо вирішив перетворити Росію на авторитарну імперію, – а цієї ролі, пише автор, вона не витримає.

«Ніяких незмінних національних інтересів Росії не існує, і західні посадовці не мають легітимізувати імперський проєкт Росії, заявляючи, що її національні інтереси обов’язково передбачають гегемонію над її сусідами, пише Олександр Мотиль»

Сергій Драчук,

Радіо Свобода

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here