«Не винний, не перешкоджав…»

0
76

Контрольований республіканцями Сенат виправдав Дональда Трампа.

5 лютого 2020 року Сенат Сполучених Штатів поставив крапку у доволі болісному для американської демократії процесі імпічменту Дональда Трампа. “Один із найкращих президентів США за всю історію… виправданий пожиттєво”, — додав свій голос до хору радісних однопартійців приватний адвокат президента Руді Джуліані, який несе вагому частку провини за те, що його клієнта взагалі обвинуватили у зловживанні владою та перешкоджанні діяльності Конгресу.

Майже ідеальну картинку для політичних стратегів Трампа зіпсував кандидат у президенти від Великої старої партії 2012 року Мітт Ромні. Ренегати серед демократів у Палаті представників, які не підтримали висунення звинувачень, дали прибічникам діючого президента аргументи стверджувати, що “полювання на відьом” не підтримують повністю навіть “віслюки”. Натомість монолітність сенаторів-республіканців мусила засвідчити, що переслідування Трампа має виключно партійне підґрунтя. Косі погляди “слонів” і нападки старшого сина Трампа, який узагалі запропонував виключити відступника з лав партії, — невелика ціна для сенатора від Юти, який дотримався “клятви Богові у здійсненні неупередженого правосуддя” та забезпечив собі місце в історії. В двох із трьох імпічментів, де фігурували президенти-демократи, “віслюки” завжди трималися зграї, не віддавши жодного голосу опонентам.

Можливо, Сенат і поставив крапку в черговому епізоді каденції неординарного президента, але це радше три крапки у питанні ймовірних негативних наслідків цього рішення для здоров’я американської демократії.

Напередодні жаданого виправдання Дональд Трамп звернувся до нації із традиційним посланням про стан справ у державі. На відміну від попереднього звернення, у цьогорічному він не намагався виглядати об’єднувачем нації. Разом з тим не концентрувався президент і виключно на ядрі своїх прихильників. Враховуючи нагоду найбільшого до листопадових перегонів охоплення аудиторії, він спробував задати рамки виборчого дискурсу, сфокусувавшись на досягненнях, як завжди у перевершеній формі, та економічних перевагах утримання його при владі на другий термін.

Попри певні неточності у цифрах і привласнення досягнень, на які могли б претендувати також і попередники, Трампу є чим похвалитися. Принаймні так виглядають результати його діяльності в очах американців. За даними Gallup, 63% опитаних схвалюють його економічну політику, уперше за п’ятнадцять років понад 40% американців задоволені розвитком справ у країні. На цьому тлі не виглядає дивним, що вже зараз половина зареєстрованих виборців вважають його гідним переобрання, при тому, що загальнонаціональне схвалення його каденції становить 49%, а несприйняття — 50%!

“Наш підхід ґрунтується на принципах реалізму, а не на дискредитованих теоріях, які не забезпечували прогресу десятиліттями”, — охарактеризував свою зовнішню політику Трамп. Разом з тим, окрім збільшення власних витрат США на оборону (цього року до 716 мільярдів доларів) і доволі незграбного, хоч і справедливого спонукання інших платити за власну безпеку (збільшення внесків країн — членів НАТО), складно відшукати безумовні зовнішньополітичні перемоги.

Наскільки фантастичною виглядає висловлена думка про неминучість війни з Північною Кореєю, якби Трампа не обрали президентом, настільки ілюзорними є дипломатичні досягнення Трампа з Кім Чен Ином. Арабо-ізраїльський конфлікт не наблизився до вирішення після визнання Єрусалима столицею Держави Ізраїль та оголошення не дуже привабливого для палестинців мирного плану. А протистояння “провідному світовому державному спонсору терору — радикальному режиму в Ірані” (очевидно, йшлося про знищення генерала Касема Сулеймані) не зменшило шкідливої для Сполучених Штатів і регіону діяльності.

Однак заморські справи не є причиною внутрішнього розколу політикуму та суспільства, наочними символами якого стали непотискання президентом руки спікера Палати представників і реакція Ненсі Пелозі на виступ Трампа: “Він розірвав на шматочки правду, тож я розірвала на клаптики його спіч”. Майстер шоу приготував кілька ефектних ходів, аби зірвати оплески та емоційно схилити на свій бік аудиторію по обидва боки блакитного екрана.

Президент Трамп оголосив про нагородження радіоведучого консервативного каналу президентською Медаллю Свободи — найвищою нагородою для цивільних, яку на шию Раша Лімбо повісила перша леді. Дотепер звернення до нації ніколи не використовувалось як привід для відзначення будь-кого. Також, ушанувавши стійкість і силу пані Вільямс, яка, працюючи в армії, не лише справляється з двома дітлахами, а й допомагає таким же, як вона, президент оголосив про повернення з Афганістану її чоловіка — сержанта першого класу, який одразу ж з’явився у переповненій емоціями залі.

Неочікувано серед запрошених виявився лідер венесуельської опозиції, якого Трамп привітав із словами: “Соціалізм руйнує нації. Але завжди пам’ятайте, що свобода об’єднує душу”. Окрім власне Хуана Гуайдо, Трамп звертався й до американців, яких періодично лякає “соціалістичними” перспективами у разі вибору демократів.

Утім, не обійшлось і без ексцесів: Фреда Гуттенберга вивели з приміщення після репліки “А як же моя донька?!” на слова президента про захист другої поправки до Конституції (щодо права на зброю). Справа у тім, що дочку Гуттенберга та ще 16 осіб було вбито внаслідок стрілянини у школі у Флориді два роки тому. “Велике американське повернення” стало квінтесенцією президентства Трампа, створеного телебаченням і заради нього ж.

Якщо республіканці вже вирішили “не міняти коней на переправі” (94% схвалюють результати його роботи), то з демократами усе заплутано. Дотепер партійне зібрання у штаті Айова відігравало доволі важливу роль у процесі визначення номінанта в партійні кандидати на президентських виборах. Але цього року все йде за якимось дивним сценарієм, і не лише тому, що заглючив мобільний додаток, який мав забезпечити безпаперове голосування та неспотворені результати.

Останнє найбільше турбувало сенатора Берні Сандерса, переконаного у тому, що минулого разу він програв Айову Гіларі Клінтон на папері, а не насправді. Саме цим можна пояснити хворобливу реакцію його прихильників, щойно вони дізналися про проблеми з демократією “в кишені” та заяву про перемогу Піта Буттіджича — висхідної зірки демократів.

Через три дні після завершення заходу перераховано 86% голосів: “досвід” підтримали 26,1% делегатів, а “молодість” (Піт удвічі молодший за Берні) — 25,5%. За ними крокують сенаторка Елізабет Воррен, яка перейшла 20-відсотковий поріг, і Джозеф Байден із результатом, трішки більшим за чортову дюжину. Успіх в Айові важливіший перш за все для Буттіджича, який інвестував найбільше зусиль у цей штат, аби використати його як трамплін для потрапляння у категорію політичних важковаговиків.

Значно меншою мірою переймається своїми здобутками колишній віце-президент, адже з 27% він залишається лідером загальнонаціональних опитувань (за даними RCP), тоді як Буттіджич замикає п’ятірку із 7%. Попереду нього йде навіть Майкл Блюмберг (10,6%), який узагалі не брав участі в айовському хаосі. Найбагатший кандидат не зазнав репутаційних втрат і не зіжмакав свого старту, приберігши сили для супервівторка (3 березня), коли у 14 штатах і за кордоном демократи визначатимуться з кандидатурою.

Радше маханням кулаками після бійки є висловлене головою юридичного комітету Палати представників Джеррі Надлером припущення, що колишнього радника з питань національної безпеки Джона Болтона буде викликано до Конгресу для надання свідчень у розслідуванні щодо призупинення допомоги Україні, якого демократи обіцяють не полишати. Якби посла Болтона змусили говорити під час розслідування у Палаті, динаміка та, ймовірно, і результати імпічменту могли б бути іншими. Навряд чи він достукався б до республіканських сердець, але його слова могли б суттєво скорегувати громадську думку. Втім, вплинути на неї можуть одкровення, викладені у потенційному бестселері — “Кімната, де це сталось”, публікацію якого Білий дім намагається унеможливити усіма мислимими засобами.

За дев’ять місяців багато що може статися, але, схоже, Америці та світу не уникнути ще чотирьох років турбулентності. Республіканська єдність — напівсвідома і є реакцією як на самого Трампа, так і на електорат, що зачарований ним. Водночас полишення ідеологічного центру, несприйняття одними представників застарілого партійного істеблішменту, а іншими — занадто лівого ухилу, не дадуть змоги “віслюкам” наблизитися навіть до республіканської єдності. За таких умов годі казати про “велике повернення” як у внутрішніх, так і у міжнародних справах.

Олександр Хара

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here