Європа без парасольки

0
149

США на по­чат­ку лю­то­го ого­ло­си­ли про ви­хід із До­го­во­ру РМСД, який фор­маль­но за­хи­щав біль­шу час­ти­ну Єв­ро­пи від ро­сій­ських ра­кет се­ред­ньо­го ра­ді­уса дії. Аме­ри­кан­ці вва­жа­ють, що він є «мерт­вим» че­рез по­ру­шен­ня з бо­ку Ро­сії.

Договір РСМД забороняє Росії і США виробництво і розміщення у Європі ракет із радіусом дії від 500 до 5500 км. У нинішніх геостратегічних реаліях він створював ілюзію захисту від нападу всіх країн ЄС, крім Фінляндії, частини Швеції і Норвегії, балтійських країн і Польщі.

З’явилися голоси, що Трамп так ударив кулаком по столу з написом «озброєння», що цей стіл розлетівся. Тільки ж це Росія першою раніше вже вийшла з іншого договору про звичайні озброєння в Європі і посилено інвестує у наступальну зброю масового ураження.
Але насправді не лише про ракети йдеться. Припинення Договору РСМД на практиці нічого не змінить — Росія й надалі буде будувати і розміщувати ракети, які мають «заборонений» радіус дії, Європа й надалі буде щодо них беззахисною, якщо не відбудує системи стримування і оборони.
Америка більше не буде охоче інвестувати в озброєння, подібні до російських, бо свою силу спирає на військово-морському флоті і авіації, яких Договір РСМД не включає.
Страх перед гонкою озброєнь у результаті анулювання Договору РСМД значною мірою є надуманим. Так само, як ілюзорною була безпека, яка виникала від дотримання Договору. Ефект доміно може, однак, охопити інші договори, наприклад про непоширення ракетних озброєнь та технологій.
Відданість і прив’язаність політичних еліт до так званого міжнародного ладу, сформованого у ХХ столітті, робить усунення одного з його елементів замахом на всю систему.
Сполучені Штати Америки Дональда Трампа, може, і перебувають у глобальній конфронтації з Росією, але вже не ставляться до Європи як до суб’єкта зі спеціальним статусом. Західна Європа, переформатована три десятиліття тому на Європейський Союз, також зміцнилась.
Вона вже не залежить так сильно від Америки, демонструє незалежність поглядів і веде власну політику. Часом пробує укладати домовленості і договори, які гарантують і зміцнюють її власну безпеку.
В Європі якраз вимальовується щось на зразок французько-німецького альянсу, який може притягнути або відштовхнути решту континенту. Париж і Берлін цитують положення про колективну оборону НАТО і взаємну підтримку, але й визнають доцільність двосторонньої військової допомоги на випадок агресії.
Щось змінюється також у рамках усього Євросоюзу завдяки системі PESCO — механізму, який дозволяє всім охочим державам — членам НАТО здійснювати тіснішу оборонну співпрацю.
Отже, Євросоюз як цілість може дуже допомогти НАТО, наприклад фінансуючи інфраструктурні інвестиції, які забезпечать більшу мобільність військових підрозділів.
Занадто повільно, але європейські держави починають більше витрачати на оборону, критично приглядаються до реальної сили власних армій. Частина робить це, виразно показуючи Америці, що старається. Частина — з думкою, щоб стати незалежними від Америки. Лютневий подих холоду із США може збільшити кількість тих і других.
«Адміністрація президента Трампа не має постійних друзів і постійних ворогів. Вона має трансакційний підхід до всіх, не надає значення історичним зв’язкам і прагне до негайної користі, від торгівлі і замовлень до дипломатичної підтримки», — пише популярний журнал Foreign Affairs у статті, вже визнаній досконалим викладом нинішньої політики США.
Після двох років президентства поруч із Трампом уже нема Рекса Тіллерсона — колишнього державного секретаря, котрий знав, як великий бізнес цінує стабільність і передбачуваність.
Нема також Джеймса Меттіса, донедавна керівника Пентагона, який знав ціну крові і вартість бойового братерства.
Бракує також Гері Кона, який захищав вільну торгівлю, чи генерала Герберта Макмастера, який про відповідальність лідерів написав свою книгу.
До грона «колишніх» приєднався також дипломат молодшого покоління Весс Мітчелл, відповідальний у Державному департаменті за Центральну і Східну Європу, який знає її як ніхто в адміністрації президента Трампа.
У вічність відійшов ветеран-сенатор Джон Маккейн, який сам один мав стільки поваги і авторитету, що міг звертатися до американців із закликом протестувати в разі якогось немудрого кроку президента.
Хоча хто знає, може, саме на Капітолії збережеться найсильніший бастіон традиційної політики США. Спір навколо стіни з Мексикою показав, що бюджет — це сильний інструмент стримування президентської сваволі. Ще рік тому Трамп відступав під впливом радників. Він не розірвав договір NAFTA, пом’якшив критику НАТО.
Тепер усе інакше. Президент не вагається навіть відібрати зарплати у своїх працівників на термін більше місяця, щоб тільки сильніше натиснути на Конгрес для реалізації виборчих гасел.
Розпалювання торговельної війни, вихід із Паризького кліматичного договору, вихід із міжнародного договору, який обмежував ядерне озброєння Ірану і встановлення санкцій проти фірм, які з ним співпрацюють, виведення військ, які воюють із так званою «Ісламською Державою» в Сирії, чутки про вихід з Афганістану, а може, і НАТО.
Рішень адміністрації президента Дональда Трампа, визнаних некорисними, неприязними і навіть ворожими для Європи і її почуття безпеки, вже набралося десятки, а говоримо про період, коли Трамп ще трохи гальмував свої примхи.
Настрої в кулуарах саміту міністрів оборони НАТО і конференції з безпеки у Мюнхені були мінорними, як і дебати.
На європейській стороні триває очікування, що буде з 45-м президентом Америки. Чи завершить каденцію, чи його очікує імпічмент, а може, збереже владу і вкорениться «доктрина Трампа»? Завершення цього президентства було б шансом на поліпшення відносин і повернення статус-кво.
Але Трамп запустив динаміку, яка навіть після його відходу може впливати і зробити іншим формат відносин Європи і США.
Ідея стратегічної автономії, запропонована Парижем, нині є темою для жартів, коли подивитися на нинішні реальні оборонні можливості, але в перспективі 20 років ситуація може змінитись.
Очевидно, що народжується великий ризик — поділ НАТО на країни, які твердо тримаються навколо США, і ті, які можуть дозволити собі послаблення трансатлантичних зв’язків. Але ніщо не триває вічно, а 70 років Альянсу — це все-таки велике досягнення.

Євген ПЕТРЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here