От і зустрілися двоє самотніх…

0
202

І для Трампа, і для Путіна зустріч, що відбулася — шанс вийти з ізоляції.
Дводенний саміт G20 у Гамбурзі вперше за історію свого існування був цікавий тим, що діялося не в рамках офіційної програми, а поза нею. Найбільш представницький форум, три десятки лідерів, і все-таки він цілком може вважатися зустріччю двох — Трампа і Путіна. Для обох зустріч була довгоочікуваною, але викликала й побоювання. Практично всі найважливіші міжнародні питання нині залежать від стану діалогу між ними. І водночас перебіг переговорів може ґрунтовно вплинути на рівень внутрішньополітичної підтримки цих лідерів.
І для Трампа і для Путіна ця зустріч — шанс вийти з ізоляції: міжнародної, що триває з 2014 р., — для Путіна; внутрішньополітичної, що почалася відразу після перемоги на виборах, — для Трампа. Два лідери зайшли до кімнати переговорів, щоб скласти перше враження одне про одного. Від нього залежала відповідь на головне запитання: чи зможуть вони використовувати двосторонній діалог для розв’язання своїх політичних проблем? І з огляду на те, що зустріч тривала значно довше за заплановану, і залишали вони її помітно натхненими, Трамп і Путін змогли про щось домовитися.
Багато в чому цьому сприяло саме місце зустрічі. Багатобічний формат є зручним фасадом, за яким можна обговорити проблемні питання якнайкомфортніше. Адже не завжди з такого обговорення вдається винести бодай якийсь результат. Але якщо безрезультатно завершилася спеціально організована двостороння зустріч, результат сприйматиметься як дипломатичний провал. У разі зустрічі на полях саміту брак результату не матиме таких репутаційних ризиків. Зрештою, і сама зустріч, “спеціально не планована”, начебто й не мала особливого значення: так, просто зустрілися лідери двох ядерних країн, відносини між якими — гірше нікуди.
ГАМБУРЗЬКИЙ ФОРМАТ
В останні роки саміт “Великої двадцятки” — найбільш значущі збори світових лідерів. Організацію створено ще в 1990-ті для боротьби з фінансовими кризами, і тому природно, що на авансцену світової політики вона вийшла під час глобальної кризи 2008–2009 рр. Але й після того, як криза пішла на спад, G20 не забули.
Уперше зрушення в бік вирішення політичних питань намітилося ще на Санкт-Петербурзькому саміті 2013 р., де одним із центральних сюжетів стала громадянська війна в Сирії. У Гамбурзі предметом загальних дискусій стали проблеми тероризму, енергетичної безпеки, міжнародной міграції, зокрема — європейська криза з біженцями. Безперечно, політичним стало рішення учасників “Двадцятки” порушити традицію і включити до підсумкової декларації саміту пункт, щодо якого консенсусу досягти не вдалося. Вірність Паризькій угоді про зміну клімату в цьому документі підтвердили 19 учасників, тоді як окрему позицію США з цього питання було відбито особливо.
У “Двадцятки” дуже вдалий формат: у ньому зібрано не просто найбільші економіки світу, а майже всі найвпливовіші держави з різних регіонів. Крім того, серед учасників — усі ключові країни, що розвиваються, без яких не виходить розв’язувати ані економічні, ані політичні проблеми сучасності. Тому не дивно, що саміт G20 успішно вписався в розпорядок найвпливовіших політиків світу.
Німеччина в непростий для Європейського Союзу момент прийняла в себе зустріч і зробила цей захід удалою інвестицією у своє міжнародне лідерство — принаймні, у європейському масштабі. Найбільші світові економіки підтвердили свій вплив на світову фінансову систему. Антиглобалісти також голосно нагадали про себе, показавши, що саміт “Двадцятки” і для них — головна подія року.
І все-таки найцікавіша частина — зустрічі лідерів “на полях”. Саме в такому спілкуванні під час відносно короткого саміту встигають торкнутися практично всіх гострих політичних проблем сьогодення.
Під час коротких розмов із Трампом французький президент Еммануель Макрон і канадський прем’єр Джастін Трюдо спробували переконати американського лідера переглянути свою позицію щодо проблеми зміни клімату. Як уже говорилося вище, їхні зусилля не дали результату.
Зустрілися між собою індійський прем’єр-міністр Нарендра Моді й глава КНР Сі Цзіньпін. Напруженість між обома країнами, що підігрівається конфліктом у Сіккімі, — загроза глобального масштабу, і тому ця зустріч виявилася в зоні загальної уваги.
На окрему згадку заслуговує дипломатична активність на саміті британського прем’єра. Тереза Мей зустрічалася з лідерами США, Японії, Китаю, Індії, і центральним питанням цих розмов було розширення торгівлі й фінансового співробітництва. Британський прем’єр намагається посилити переговорні позиції, які дозволять їй домогтися реалізації сприятливого сценарію Brexit’у.
Та найбільш помітною і найбільш очікуваною подією на полях саміту була зустріч Трампа з Путіним. Ба більше, якщо судити з реакції світових ЗМІ й фінансових ринків, ця зустріч — безсумнівно, центральна подія всього саміту.
ДВОЄ, ЩО ЗРОБИЛИ ВСЕ ШОУ
До зустрічі два лідери йшли давно. Про бажання якомога швидше зустрітися з російським лідером Трамп заявляв відразу після своєї перемоги на президентських виборах. Але “російський слід” у втручанні в американські вибори, підозри у зв’язках із Кремлем стосовно оточення Трампа, та й стосовно його самого, офіційні розслідування, розпочаті Конгресом і спецслужбами США, — все це робило зустріч із Путіним небажаною і навіть, як здавалося в певний момент, неможливою.
Невизначеність до останнього моменту супроводжувала плани знайомства двох лідерів. Особиста зустріч у Гамбурзі була неминучою: перебувати в одному залі їм було визначено за протоколом. Але вони могли поспілкуватися лише кілька хвилин, як нині заведено говорити, “на ногах”. Саме так проходило в роки після анексії Криму спілкування Путіна з попередником Трампа Бараком Обамою. Невизначеність не зникла, навіть коли за три дні до саміту обидві сторони підтвердили проведення офіційної зустрічі президентів. Адже російська сторона заявляла про регламент в одну годину, а американська відводила для розмови лише тридцять хвилин. У результаті зустріч розтяглася майже на дві з половиною години.
До останнього моменту залишалося незрозумілим, у якій атмосфері вона пройде. Критики Трампа висловлювали впевненість у нездатності президента протистояти російському візаві — якщо не через злий намір, то вже точно через недостатню підготовку. Тому від нього почали вимагати посилити свою команду сильними професіоналами, бажано — відомими своєю антиросійською позицією. Передусім говорили про Герберта Макмастера, радника Трампа з національної безпеки, адже він уважає Росію одним із головних джерел загроз для США і не підтримує думки президента про потребу тісно співробітничати з Москвою в боротьбі з міжнародним тероризмом.
В американській пресі також ходили чутки, що члени адміністрації пропонували Трампу включити до складу учасників переговорів із Путіним Фійону Хілл, голову європейського і російського відділу в Раді національної безпеки. Вона відома як найбільш послідовний і жорсткий критик Путіна в нинішній адміністрації, і її участь оточенням Трампа вважалася як своєрідне алібі перед Конгресом. Справді, склад, у якому американська сторона вела переговори (сам президент і Тіллерсон) опоненти Трампа відразу оголосили найслабшим із усіх можливих і “нездатним протистояти таким жорстким переговорникам, як Путін і Лавров”.
Не зняв невизначеності й виступ Трампа у Варшаві на мітингу пам’яті Варшавського повстання 1944 р. Американський президент обрушився на Москву з критикою, найжорсткішою з моменту його вступу на посаду. Риторика Трампа, який обвинувачував Росію у втручанні в справи сусідів і дестабілізації обстановки в Східній Європі, нагадувала заяви низки консервативних республіканців або частини демократів, які активно критикують президента за спроби нормалізувати відносини з Москвою. Після варшавської промови можна було очікувати критичної позиції Трампа й під час переговорів. Але, мабуть, нічого такого не сталося — реакція обох лідерів після розмови продемонструвала, що обоє залишилися задоволеними результатами зустрічі.
Ізоляція Трампа — його “політична самотність” — це потреба весь час лавірувати між тиском опонентів, які підозріло ставляться до будь-якого кроку в російському напрямі, і його впевненістю в здатності переграти будь-якого супротивника, зокрема й Путіна, обстоюючи власний курс. У Путіна “самотність” зовсім іншого плану — за потужної підтримки всередині країни його сприймають як порушника й аутсайдера міжнародного порядку. Навіть якщо припустити, що в обох є поле для компромісу, його досягти було б украй складно. Просто тому, що без поступок компроміс неможливий, а будь-яка поступка США Росії матиме вигляд поразки і може призвести до зовсім небажаних наслідків для адміністрації Трампа.
ОБГОВОРИЛИ ЗА МАКСИМУМОМ
Коло обговорених питань (озвучене Лавровим і Тіллерсоном після завершення переговорів) виявилося досить широким. До нього потрапили як мінімум чотири великі теми: Сирія, Україна, втручання в президентські вибори 2016 р. в США і питання кібербезпеки, а також урегулювання конфлікту з російською дипломатичною власністю у Вашингтоні. Останнє питання, звичайно, не дотягає за важливістю до рівня зустрічі президентів — його обговорювали й продовжують обговорювати Тіллерсон і Лавров. Але, очевидно, російська сторона навмисне торкнулася цієї проблеми, щоб відзначити її важливість як своєрідного індикатора стану двосторонніх відносин. Мовляв, якщо американська адміністрація не готова (або через думку опозиції не в змозі) зробити навіть таку дещицю, як можна сподіватися на надійні домовленості з питань набагато складніших і гострих?
Найбільш вагомою видається угода, досягнута сторонами щодо Сирії. Було оголошено про домовленість між Росією, США і Йорданією про режим перемир’я на південному заході країни. Важливо, що частиною домовленості стала згода на тимчасове розгортання в цьому районі російської військової поліції, чиї дії “на землі” координуватимуться не тільки з йорданцями, а й з американцями. Таким чином США йдуть на низку серйозних поступок. Вони погоджуються зі зміною балансу сил у районі перемир’я: очевидно, що в зоні розгортання російських сил сирійські урядові сили здобудуть серйозну перевагу. У цьому кроці американців прочитується згода адміністрації зберегти Асада при владі до завершення бойових дій проти ІДІЛ.
Центральним пунктом обговорення конфлікту в Україні видається призначення Курта Волкера спеціальним представником США з урегулювання. Після завершення гамбурзького саміту Тіиллерсон у супроводі Волкера вирушив до Києва — фактично в Україні американський спецпредставник стане до виконання своїх обов’язків. Це може бути кроком до розширення участі США в переговорному процесі. Під час саміту Тіллерсон укотре підтвердив прихильність США цілям Мінських угод, отже, про перегляд суті Мінська не йдеться (принаймні, поки що) і “великої угоди” не передбачається. Це непогано для Києва, оскільки за рахунок участі США в переговорах потенційно створюється більший тиск на Кремль.
З іншого боку, російський міністр закордонних справ Сергій Лавров заявив, що Волкера невдовзі очікують у Москві. Спростування цієї заяви з американської сторони не було, а, зважаючи на мандат Волкера — підтримувати контакт з усіма сторонами Мінського процесу, така поїздка вбачається цілком ймовірною. У руслі американсько-російських домовленостей у Гамбурзі призначення Волкера може виявитися насамперед кроком до створення постійного каналу зв’язку американської адміністрації з Кремлем. Каналом, який буде формально пов’язаний з багатобічним форматом, отже, меншою мірою його критикуватимуть опоненти Трампа, які звинувачують його в зайвій симпатії до Путіна. Але в реальності канал може працювати на особливий діалог між Вашингтоном і Москвою. Адже зміст розмов Волкера з російськими представниками визначатиме і контролюватиме адміністрація Трампа.
Бажанням кинути кістку внутрішньополітичним опонентам можна пояснити спроби Трампа обговорити питання про втручання Росії в американські вибори. Але, мабуть, опоненти не вибачать йому, що він був недосить жорстким із Путіним. Критики Трампа точно не визнають і домовленості про співробітництво в галузі кібербезпеки, і створення відповідної робочої групи як прийнятного результату.
Мабуть, головний результат зустрічі двох лідерів — перспективи їхнього подальшого спілкування. Як виявилося, спілкуватися вони можуть, і можуть це робити результативно, попри несприятливі обставини. Тем для обговорення їм теж вистачає. Отже, варто очікувати швидкого продовження.
Юлія КУРНИШОВА