Олег Криса: Мене називають українсько-американським скрипалем, але я назавжди – українець

0
101

Видатний скрипаль, музичний педагог, почесний професор Львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка, Московської консерваторії, Інституту ім. Гнесіних (Москва), професор Eastman School of Music, а також Manhattan School of Music (США), почесний член Японської струнної асоціації – це все про львів`янина Олега Крису, який уже понад чверть століття живе і викладає у Сполучених Штатах Америки і гастролює на найбільш відомих сценах світу.
Тим не менше, у своєму напруженому графіку він знаходить час для виступів у рідному Львові, де зробив перші кроки у музиці, закінчив спеціалізовану музичну школу імені Соломії Крушельницької, навчався у консерваторії. Тепер для творчих візитів на батьківщину з`явився ще один вагомий привід: три роки тому музикант започаткував у Львові Міжнародний конкурс молодих скрипалів Олега Криси. Перший із них відбувся напередодні Революції Гідності – у жовтні 2013 року. Другий, як жартома цитує Криса слова неповторного Столярова – “конкурс імені мінє”, назвав лауреатів у жовтні 2016-го. Після його завершення Олег Криса виділив час і на інтерв`ю кореспондентові Укрінформу.

– Пане Олеже, між першим і другим конкурсами вашого імені й в Україні, й у вашому житті пройшло стільки подій, що їх вистачило б на цілу епоху. Як вони минулися для вас?
– Ви маєте на увазі втрату Тетяни?
– І втрату пані Тетяни (дружина Олега Криси – піаністка Тетяна Чекіна загинула в автокатастрофі у грудні 2013 року, – ред.), й інші події, які ми пережили за цей час.
– Знаєте ми всі багато пережили, тому що це був жахливий момент в історії. І було взагалі важко повірити в те, що діється в Україні.
– Ви виїжджали ще з нормальної, мирної країни, і раптом через кілька місяців вибухнули Майдан, Революція Гідності, розстріли на Інститутській, втеча президента, зрада вищого ешелону, анексія Криму… Як ви це сприйняли?
– З великим болем. Спочатку здавалося, що то якийсь жахливий сон, бо воно не поміщалося в голові. І коли зрозумів, що то реальність… Це страшний біль і за всіх нас, і за будучність – за все.
– Яким було ваше місце? Чи намагалися чимось допомогти бунтівній батьківщині?
– Ми писали листи до уряду США, міжнародних організацій від імені діаспори, збирали допомогу. В мене навіть були думки приїхати на Майдан, але по часу не виходило. Але я душею був там і страшенно переживав. У Львові більш-менш було спокійно, але я про все знав, і не тільки з телебачення, тому що я постійно був на зв’язку з Україною, з рідними, друзями.
– Ну, і величезна особиста втрата, яку в цей же період ви пережили…
– Це сталося також, як у жахливому сні. Ціле життя ми провели разом, практично, завжди і всюди були разом. Навіть коли я час від часу виїжджав один, то вона мене зустрічала або в тому залі, де ми грали, або в готелі, де ми жили. Завжди здається, що лихо може бути десь, але не у тебе.
– Чи вдалося заповнити ту порожнечу, що виникла із втратою дружини? І чим?
– Мене рятувала моя сім’я – майже на місяць приїхали діти, внуки і дружина мого сина Петра. І якби не це, я би просто збожеволів, напевно, бо в цей час бути самому просто неможливо. Не обійшлось і без допомоги психолога. І колеги дуже допомагали, і допомагало те, що я вирішив жити далі з музикою і, як міг, себе навантажував. Це відволікало. Наприклад, наприкінці грудня – на початку січня 2013-2014 у мене відбулась поїздка в Японію. Зі мною поїхали син і внук. Ми були там разом, я проводив майстер-класи. Хоча перед тим мої товариші з Японії казали: ти подумай, добре подумай, чи їхати. Тому що у мене після автокатастрофи було зламано 7 ребер. Коли я сказав, що їду не один, тоді вони мені дозволили.
 Там надзвичайно мене тепло прийняли і потім зробили спеціальний пам’ятний концерт на честь Тані… Така підтримка дуже допомогла. З часом гострий біль проходить. Але я зрозумів, що тепер є інше життя, треба його сприйняти. Так що я стараюся себе постійно навантажувати. Нещодавно я провів своєрідний музичний марафон. Це теж мені дуже допомогло – від ранку до вечора зайнятий. Я їздив, узявши відпустку у школі на півроку. Так що зміг провести цей цикл. У перерві виїжджав до друзів, яких давно не бачив. Багато країн об’їздив у цей час. Це мене й тримало.
– Пані Тетяна була блискучою піаністкою, концертмейстером. Хто її замінив за роялем для вас?
– Спочатку взагалі ні з ким не міг грати. І я думав, що я зовсім, може, перестану грати. Але мені сказали, що цього не можна робити, бо це дуже не сподобалось би дружині. Тому спочатку грав у камерних ансамблях з оркестрами. І поступово провів два сольні концерти з піаністом, з яким ми свого часу грали в тріо. Таня його дуже добре знала. На концерті пам`яті Тані ми з ним грали. Тепер ми з ним збираємося зробити диск Шуберта в Японії. Але все одно, коли сидиш у класі, і піаніст грає те, що колись вона, я бачу її за роялем.
– Раніше в одному з інтерв’ю ви зазначали, що готові були б повернутися в Україну, якби тут були належні умови. То які умови потрібні для того, щоб ви повернулися?
– Дуже прості. Про платню я вже не говорю. Розумію, що то нереально. Але контакти, зв’язки, виїзди, житло… Але зараз це все вже не актуально. Мої діти там, могила Тані там. Я купив поруч місце. Ну так, то ж є життя.
– Вона в Рочестері?
– Так, саме там. І діти, і я можемо часто відвідувати могилу.
– А як часто приїжджаєте до Львова, до матері? Скільки їй років?
– Буде 93, дай Боже їй здоров’я. Світла голова, і потрошки ходить (мати Олега Криси – незмінний слухач на його концертах. Вшанувала вона своєю присутністю і цьогорічну церемонію відкриття ІІ Міжнародного Конкурсу молодих скрипалів імені Олега Криси у Львові, – ред.). Вона більше пам’ятає, ніж ми всі разом узяті.
– Як часто вам вдається її навідувати?
– Я це пов’язую з гастролями, але і так приїжджаю.
– Крім мами, тут брат у вас ще мешкає?
– Брат у мене в Києві. Ну, а тут племінники: двоюрідні, троюрідні. Я навіть усіх не пам’ятаю.
– Ваш внук також музикою займається?
– У мене два внуки. І жоден із них не займається музикою. Один живе в Канаді, другий – зі мною. Вчаться в університеті й у школі. Професійними музикантами не збираються бути, але нічого поганого в тому немає. Кожному своє.
– У вашому репертуарі багато творів, які для вас особисто писали такі знамениті композитори, як Шнітке, Скорик та інші. За яких обставин ці присвяти робилися?
– Було так, що вони писали, просили мене виконати, і з першим виконанням виникала нова ідея. Були також спеціальні присвяти від композиторів. Наприклад, американський композитор Сідней Хоткінс написав для мене два твори. Він мене почув і вирішив написати – сонату для скрипки, соло. Потім він написав теж спеціально дуже цікавий твір для скрипки, маримби – такого ударного інструмента, родича ксилофона – і кларнета. І дуже поетично назвав цю п’єсу – “10 розірваних поштових карток”. Це цикл із 10 коротких замальовок. Дуже романтично. Потім були й інші пропозиції і присвяти.
– Пане Олеже, чим відрізняється ваш львівський конкурс від інших, які проходять в Україні і світі?
– У нас є певна направленість. Відмінності, насамперед, у підборі програми. Наприклад, у першому турі скрипаль грає соло. Це досить складно. Ще одна важлива річ, що у фіналі виконується 2 концерти – досить великі твори для скрипки з оркестром. Це велике навантаження, особливо після двох турів. Часом люди не витримують цього тягаря. Але я це зробив свідомо, бо таких конкурсів у світі мало. При цьому другий концерт обов’язково є українським. У першому турі теж має бути твір українського композитора. Я теж робив це свідомо. По-перше, для популяризації, бо коли студент учить твір разом з учителем, то і один, і другий починає розуміти, що в Україні є прекрасна музика. О це такий, я б сказав, відмінний елемент.
– Що такі змагання дають для юних музикантів?
– Насамперед, відкривають двері до концертних залів, до менеджерів, студій звукозапису. Це шанс піти у світ і творити власну кар’єру. Сподіваюся, що переможці конкурсу імені Олега Криси засвітяться на музичному Олімпі. І це буде моїм внеском у творчість талановитої молоді.
Є й інший бік конкурсів. Його можуть виграти люди, які шалено працювали над одним твором, над однією й тією ж програмою. Як член журі 19 міжнародних конкурсів, знаю категорію виконавців, які їздили з конкурсу на конкурс із майже однаковими програмами. Тому можу сказати, такі змагання часом виграють стовідсотково підготовлені “спортсмени”. Але потім молоді люди починають дорослішати, і їм треба вміти самим, без наставників, вивчати твори.
 І тут починаються величезні проблеми. Виявляється нестача знань, репертуару, інтелекту, певного досвіду. Тому про людей, які працюють по 10-12 годин і здобувають перемоги, ще не можна сказати, що вони вже музиканти. Знаю безліч імен, які завоювали великі премії. І потім щезли з горизонту. І знаю людей, які не завойовували премій, але стали великими артистами! То ж питання: потрібні чи не потрібні конкурси, існуватиме стільки, скільки й самі конкурси.
– Для того, щоб унеможливити такий “спорт”, ви і ввели у програму твори українських композиторів?
– І так, і ні. Я вже казав, що насамперед зробив це для популяризації української музики в світі.
– Як склалася доля переможців попереднього конкурсу?
– Вони ще молоді. Канадієць Джонг Да Сол зараз навчається у Нью-Йорку, австралієць Маркіян Мельниченко отримав посаду професора у своєму рідному Мельбурні, грає в квартеті, виступає з концертами. Я нещодавно бачився з ним, був на майстер-класах і був членом журі міжнародного конкурсу в Мельбурні. І слухав його учнів. Він дуже задоволений, щасливий.
– А щодо українських учасників конкурсів вашого імені?
– Звичайно, я стежу і намагаюся підтримувати їх, консультувати. Україна, на жаль, не має таких інституцій, як могутні менеджери, які можуть запропонувати гастролі світом. Україною, думаю, – це ще можливо. Проте вихід на інші країни – проблема. Тож, вочевидь, тут потрібна моя допомога. Я звертаюся до менеджерів, даю рекомендації, словом, підштовхую процес.
– А своїх протеже ви якось “проштовхуєте” на світову сцену?
– Стараюся допомогти, чим можу, однозначно. Як кожен педагог, вникаю не тільки у їхнє студентське, академічне життя, але й у трудове, і в особисте.
– Пане Олеже, ви навчалися у Московській консерваторії, мали багато друзів у Росії. Як склалися стосунки тепер, чи підтримуєте із ними контакти?
– Підтримую.
– І як вони ставляться до подій в Україні? Чи є серед них підписанти путінського “одобрямса”?
– Частина є, але я так допускаю, бо вони цього не говорять, а я ніколи цього не питав. Думаю, це було зроблено або під тиском, або під тягарем життєвих якихось моментів, але я знаю багатьох людей, які цього не сприйняли, не сприймають і не сприймуть. Не будемо називати імен.
 – Якби ви жили в Росії, і вам запропонували підписати такий лист, ви би це зробили?
– Я б цього не підписав. Мій син Петро надіслав мені листа до українських митців, спільноти, де я побачив прізвища людей, яких глибоко поважаю і люблю, і там була така нотатка: “Ви можете долучити своє прізвище на підтримку українського народу і цілісності України”. Я долучив. Вважаю себе українцем і назавжди ним залишуся. Хоча доля закинула мене до Америки. Попри те, що мене величають українсько-американським скрипалем, назавжди залишуся українцем.
– Скільки у вас є музичних “хрещеників” і скільки їх з України?
– Чітко не можу сказати, але багато з моїх студентів плідно працюють і в оркестрах, і вчителями.
– Маються на увазі випускники Істменської школи?
– Ні, ні. Я кажу про українців. Коли ще викладав у Києві. А Істменську школу… Студенти завжди моментально забувають свого викладача. У силу особистого життя, обставин. Але я знаю, що вони мені вдячні за ці роки, проведені разом, і завжди, коли я приїжджаю туди, де вони працюють, мене дуже тепло зустрічають. Так що тут є тісний контакт. Ми з Танею дуже любили всіх студентів, і вони з нетерпінням чекали заключної (після випуску) зустрічі у нас вдома. У нас така традиція була, трошки також вона вирізнялася кількістю часу, проведеного разом із учнями і… кількістю з’їденого барбекю (посміхається, – ред.). Так що вони дуже любили до нас приходити. Це було весело, і вони їли годин 8 підряд, як і всі студенти. Такі моменти дуже теплі, ми завжди потім слухали музику і обговорювали різні теми. Ну і ясно, обов’язково пишу їм рекомендації для роботи. Вони це пам’ятають…
 – Навчання в Істменській школі доволі дороге?
– Дуже дороге.
– Тобто, багато наших студентів, які заслуговують там навчатися, просто не можуть собі дозволити цього?
– Не тільки наші студенти. Це величезний фінансовий тягар. Американський студент має для цього більше можливостей – і в сімей є певні заощадження, і в банку можна взяти позичку. Він виходить у життя із величезним боргом, який потім сплачує протягом довгих років, але можливість навчатися є.
– У наших такої можливості немає, чи означає це, що обдарованих українців взагалі немає серед ваших учнів?
– Так, ніхто їм позичку під навчання у Штатах не дасть. Але є моменти, коли цю жахливу суму можна зменшити: коли ти вдало заграв, коли у тебе прекрасні оцінки, коли у тебе чудова англійська, ну, і коли професор трошки натисне на якісь важелі, попросить. Так що вдається допомогти. Тепер, після того, як Таня відійшла, був створений фонд “Криса-Чекіна” з такою солідною сумою, яка дозволяє щороку брати студента на повне утримання. І повні 4 роки студент забезпечений.
– А хто формує цей фонд?
– Гроші пішли від друзів, від якихось інших фондів. Це складається в окремий рахунок. Так що тепер я можу спокійно запрошувати українців на навчання.
– І як часто ви це робите? Одного на рік?
– Фонд створений недавно. Ще кандидат назріває.
– Ще немає цьогорічного?
– Готується. Я не можу зараз говорити, щоб усе вийшло…
– Пане Олеже, як ви оцінюєте рівень підготовки української молоді, чи має вона змогу професійно навчатися музики в Україні?
– З радістю повинен сказати: в порівнянні з першим конкурсом, українці дуже гарно виступили цього року. Хоч їх і немає у фіналі, вони були зовсім близько до цього, рівень надзвичайно високий. В Україні завжди були таланти і чудові педагоги. Це традиція. Вона не вмирає, і я б сказав, розвивається. І знаєте – головний “допінг” цього конкурсу – колосальна можливість послухати інших молодих і талановитих, інші напрямки, інший репертуар. Хоча вимоги ті самі – ти повинен грати чисто, красиво, точний текст, із якимись неповторними деталями, бути бездоганно технічно підготовленим і т.д.
– А яка з українських шкіл в Україні найбільш потужна?
– Я б не ділив на якісь школи, бо українська школа є українською школою.
– Але є Київська, Львівська, Одеська. Як можна порівняти їхні рівні?
– Ну, наприклад, цього року зі Львова дуже гарно виступили і з Києва – дуже добре. І це було приємно. Трошки їм не вистачило або запасу міцності, або досвіду. Вони йшли рівно.
– Зараз на перші місця виходять китайські виконавці. Як наші виглядають на їхньому фоні?
– Не тільки китайські, але й корейські, японські.
– Вони беруть талантом чи працьовитістю і сумлінністю?
– І тим, й іншим.
– Чи набагато наші поступаються їм?
– Ні. Вони просто настільки працьовиті й настільки впевнені на сцені для своїх років, що дуже важко з ними конкурувати, є і надзвичайно обдаровані молоді люди.
– Пане Олеже, яке запитання найчастіше вам ставлять журналісти, і на що ви найбільше не любите відповідати?
– Найбільш поширене: які у вас улюблені композитори? Не люблю цього питання. По-перше, їх досить багато. І раніше розгублювався. Тепер відповідаю дуже просто: я люблю того композитора, якого зараз граю…
 – Чи приречені українці виїжджати за кордон, щоб стати популярними?
– І так, і ні. Я знаю людей, і в Україні, і в Росії чи в інших колишніх республіках СРСР, які виросли в атмосфері “совєтського воспітанія”, деякі залишилися і дуже плідно працюють. Деякі виїхали і повертаються.
– Навіть на такі умови, як тут пропонують?
– Так. Тому, що там не всюди рай. Але контакти й наполегливість і, як я завжди додаю, трохи щастя, допомагають удачі.
– Симфонічну музику хтось із великих прирівняв до вищої математики. Наскільки зараз вона популярна в світі й в Україні, і чи потрібна вона сучасній молоді, чи зрозуміла для неї?
– Вона необхідна. Це все одно, як повітря. Розуміють не всі. Але є чимало людей, які закохані в музику і без неї не можуть жити…

Довідково: Олег Криса народився 1 червня 1942 року в с. Ухань (нині територія Польщі) – видатний українсько-американський скрипаль і музичний педагог українського походження. За радянського часу професор Київської та Московської консерваторій, професор Інституту ім. Гнесіних, після еміграції – професор Істменівської музичної школи (Рочестер, США) і Мангеттенської школи музики (Нью-Йорк, США). Заслужений артист УРСР. З 1989 року мешкає та працює у США.
З 1967 року Олег Криса працював солістом Київської філармонії, поєднуючи музичну діяльність з викладацькою у Київській консерваторії. З того часу не припиняє концертної діяльності, виступаючи як соліст багатьох симфонічних і камерних оркестрів (Москва, Ленінград, Київ, Берлін, Лейпциг, Дрезден, Ваймар, Варшава, Краків, Катовіце, Прага, Будапешт, Белград, Нью-Йорк, Чикаго, Вашингтон, Лондон, Монреаль, Торонто та ін.).
Окрім блискучої сольної кар’єри, учень славетного Давида Ойстраха – Олег Криса успішно концертував у складі квартетів. З 1970 до 1973 був лідером квартету Київської консерваторії. З 1977 року – першою скрипкою квартету імені Бетховена, у складі якого він виступав до 1987 року, коли квартет припинив існування. У 1999-2003 роках виступав у складі струнного квартету Леонтовича в Європі, Північній Америці та на Близькому Сході.
Олег Криса тісно співпрацював з композиторами Альфредом Шнітке, Едісоном Денисовим, Софією Губайдуліною, Кшиштофом Пендерецьким, Валентином Сильвестровим, Мирославом Скориком, Євгеном Станковичем, Вірком Балеєм. Він був першим виконавцем їхніх творів, багато з яких були написані спеціально для нього.
Виступав у найбільших музичних центрах світу з провідними оркестрами, диригентами і колективами. Брав участь у найбільших фестивалях у Європі, Північній Америці, на Далекому Сході, в Австралії та Новій Зеландії.
Нінель Кисілевська