Синусоїда любові, боротьби й харакірі

0
491

Нинішні вибори до парламенту — очевидне підтвердження наміру «вирішити з Росією всі справи по-хорошому». Не вдасться…

Для графічного зображення української самосвідомості найкраще підходить синусоїда, «прив’язана» до персон президентів. За Л. Кравчука був її зліт і конфлікти, пов’язані з розділенням майна СРСР. За Л. Кучми конфліктів було не менше, але підтримувався тренд на інтеграцію економік, так називалося поглинання російським бізнесом з нашою пайовою участю «смачних» національних активів. Час розквіту російських капіталів і зісковзування акцій незалежності. За В. Ющенка настав короткий український ренесанс — крива ідентичності пішла вгору, до речі, паралельно з торговим обігом між країнами. Звісно, за Януковича все провалилося разом з курсом на євроінтеграцію. Прийшов П. Порошенко — показники самосвідомості поповзли вгору. А зараз вони знову падають, що вписується в зовсім не випадкову парадигму перманентного банкрутства курсів то на схід, то на захід.

Нинішні вибори до парламенту — очевидне підтвердження наміру «вирішити з Росією всі справи по-хорошому». Як завжди, на першому місці в риториці стоїть економіка. Торгувати краще, ніж воювати, особливо, коли є надія по слов’янському блату отримати від агресора дешевий газ в обмін на політичну лояльність. Таку думку імплантують у громадську свідомість опозиційні євроінтеграції сили. Але за будь-якого сценарію примирення налагодити економічне співробітництво не вдасться. Завадять багато речей: нещирість, феодалізм, відсутність правил гри… У цьому плані Україна з Росією — єдиноутробні сестри по лінії матері-корупції. Бізнес в «іногородніх» віджимається там і тут з 1991 року. Конкурентів не пускають на ринок у нас і у них. Гарантію доставки товару, скажімо, з Одеси до Якутська й назад, не забезпечував ні страховий поліс, ні загальний патріархат. Низька купівельна спроможність населення не дозволяє виробникам дотримуватися високих стандартів якості. Додамо до цього капризи і витребеньки Москви. Сьогодні тисячу сомельє визнають ваше вино чудовим, а завтра слухняний санінспектор оголосить його отрутою. Те саме з іншими продуктами. Є лише одна група людей і товарів, здатна задовольнити попит і апетити. Вуглеводні. Заради них і затівається новий акт братання воюючих сторін. Але відволічемося від миттєвого заради епохального.

Росія русифікує Україну майже 400 років. За царів і більшовиків, незважаючи на масштабні проекти асиміляції й поглинання, етнос зберіг себе. З другого боку, українцям не вдалося добитися незалежності від Москви. Патова ситуація призвела до війни, що виявилася логічним продовженням політики. Застаріле твердження Клаузевіца характеризує й архаїчні устрої життя країн. В Україні та Росії немає законності. У Москві все вирішує цар і правлячий силовий клас. У Києві — кланові інтереси груп, що тимчасово отримали владу. У такій ситуації плани якогось партнерства приречені. Байдуже, від кого вони походитимуть: від проросійськи налаштованих наших керівників чи кремлівських, які вирішили перенести центр тяжіння свого преса з військової на економічну сферу. Тут не теоретичний висновок.

Лояльний до Росії президент Білорусі Олександр Лукашенко в юридично оформленому союзі з РФ не може добитися рівноправних економічних відносин. Ворожа до Кремля президент Грузії Саломе Зурабішвілі стикається з аналогічною проблемою однобічного свавілля. Так само, як і нейтральний до Заходу й Сходу колишній британський підданий, нинішній президент Вірменії Армен Саркісян. Так само, як досвідчений партократ, один з творців СНД, лідер нації Казахстану Нурсултан Назарбаєв, так само, як і «молдавський Трамп» Ігор Додон, який стояв поряд з Путіним на мавзолеї в сакральний день перемоги. Нікому не дано співпрацювати з Росією: друзям, ворогам, нейтральним.  Американці скільки не натискають на кнопки перезавантажень відносин, а не виходить. Тут є лише дві опції: on — off.  Тому те, що включене в США, вважається вимкненим у Росії. Закон Ома для повного ланцюга не працює в кремлівській ланці.  Загальних правил немає.

Важко грати у футбол з регбістами й у шахи з тими, хто грає в шашки. Якщо проти майстрів тенісу виходять хлопці з бейсбольними бітами, то зрозуміло — хто більше пропустить. Європейці допустили російських членів до парламентської асамблеї заради грошей і взаєморозуміння, але не отримали ні грошей, ні співбесідника. При цьому всі все робили в рамках своїх уявлень про законність.

Чергова спроба нової української влади пограти в зближення з Росією закінчиться, як усі попередні спроби країн, що колись існували в одній державі із столицею в Москві.  Тієї країни вже немає, але залишилася її міфологія, звичаї, особлива культура й моделі поведінки людей. Речі, які не зникають за одне-два десятиліття.

Довгі роки Москва й Петербург (не Росія) були центрами тяжіння народів Імперії, особливо в XIX і XX століттях, коли кар’єри, бюджети, наукові, культурні й релігійні сани були саме там. Часи змінилися. Тепер господарям Кремля, окрім міцної узди, нічого запропонувати колишнім колоніям. Гроші, технології, важливі для людства культурні й наукові проекти далеко від Москви. Щоправда, зберігається рудиментарне тяжіння до великих гонорарів за вірність. Українська політична синусоїда підтверджує її існування. Щойно національний курс не приносить відчутних благ, з’являється явний московський крен. У нас його називають реваншем орієнтованих на Кремль політиків, хоча це не зовсім так, судячи з результатів виборів і соціологічних опитувань. Просто люди повертаються до звичних пошуків вигод, сподіваючись на здешевлення бензину, газу, риби, лісу й прядива. Архаїка нашої поведінки та надія на побудову миру за допомогою взаємної амнезії, породжує саме такі електоральні настрої. А вже на них експериментують політики, створюючи свої вавилонські башти.     

Одного разу під час дебатів в британському парламенті Вінстон Черчилль послався на африканське прислів’я: «Коли немає ворога всередині, вороги зовні не можуть заподіяти тобі шкоди». Воно приписується самому Черчиллю й часто використовується в іншому сенсі. Під внутрішніми ворогами маються на увазі п’яті колони. Але внутрішній ворог по-африканскому, й за Черчиллем — це не загони зрадників батьківщини, а вада, що сидить у нас самих. Нехай в Україні скрізь шукають російський слід, а в Росії американсько-український, ворог з обох сторін один. Обидві країни живуть в умовах аномії, тобто при розпаді базових цінностей минулого й успадкованої від СРСР системи управління. Процес йде нерівномірно через різницю сировинного потенціалу, але його логіка невблаганна. Некерованими стають обидві країни, не здатні дотримуватися норм права через конструкційні особливості влади. Росія — в глобальному масштабі, включаючи міжнародні зобов’язання, Україна — у внутрішніх справах. Скрізь гаранти конституцій найчастіше її головні порушники. Отже, хоч би якими словами забарвлювалися гасла можливої співпраці, вона не відбудеться. Нехай навіть кум Путіна стане правою рукою української влади, рука приречена повиснути батогом.

До танка можна причепити плуг, але через це він не стане сільськогосподарською машиною. Згвалтовану дівчину можна умовити вийти заміж за злочинця, але шлюб не буде запорукою здорової сім’ї. Усе співвідноситься з мораллю й правом, навіть якщо відкидати такий взаємозв’язок.

У Росії, щоб відремонтувати дах, треба телефонувати президентові, в Україні краще самому купити шифер і лізти на крокви. Байдуже, як збудовані управлінські системи, у дусі абсолютизму чи анархії.  Важливо, що вони мають одну спільну спадкову ознаку: закон призначений для утримання влади й не застосовується для розв?язання реальних проблем. А отже, будь-яка з них ніколи не буде знята. Хоча комусь удасться вигідно прокачати газ через українську трубу, комусь завезти російську рибу за наші гроші.

Наступний курс країни стане національним. За традицією синусоїди. Навряд чи вона перетвориться на висхідну лінію, поки не з’являться хоч якісь обов’язкові для всіх правила.

Олександр Прилипко

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here