Диктатура краси

0
21

Можливо, колись краса й урятує світ, але поки що вона виступає, швидше, у ролі світового жандарма й призвідника небачено жорстоких репресій.

Людині властиве прагнення до краси з прадавніх часів — прикраси і косметичні засоби археологи знаходять у найдавніших культурних шарах проживання людини. Прагнення зробити себе досконалішим зовні — невід’ємна частина культури. Людство витрачає на вирішення естетичних проблем величезні матеріальні, розумові, психічні ресурси. 

Багато хто хотів би щось змінити або поліпшити у своїй зовнішності. Але це цілком здорове бажання досить часто переростає у хворобливе і нав’язливе невдоволення своїм тілом та обличчям. Оточенню важко зрозуміти і всерйоз сприйняти такі думки й почуття, особливо, коли їх висловлюють цілком привабливі особи. Відомий так званий комплекс, або синдром, Мерилін Монро: дивлячись у дзеркало, найзвабливіша блондинка всіх часів і народів бачила в ньому негарну невдаху, яка не заслуговує щастя.

Приклад знаменитої кінозірки лише найяскравіший, але аж ніяк не унікальний. Дослідження показують, що невдоволення власною зовнішністю одне з найпоширеніших переживань у наш час. У сучасному світі воно підтримується, зокрема, тиражуванням штучних медійних образів краси, які завдяки технологіям, а точніше було б сказати — фальсифікуванню, поширюють страх не відповідати нереалістичним і багато в чому нездоровим канонам. Ступінь такого розладу, відомого як дисморфобія (дисморфофобія), буває різним. Найчастіше стартує він у підлітковому віці, але може бути сильно пов’язаний і зі страхом старіння, змінами у зв’язку з вагітністю та пологами, з невідповідністю гендерним чи культурним стереотипам. 

 Раніше вважалося, що цей розлад «суто психологічний». Але останні дослідження показують органічні зміни в роботі мозку незадоволених своєю зовнішністю людей. Наприклад, деформується обробка зорової інформації. Найяскравіше це виявляється у хворих на анорексію, які, дивлячись у дзеркало на власний майже кістяк, щиро оцінюють себе як «іще трохи товстувату». Порушення зорового сприйняття пропорцій призводить до того, що людина бачить свій, як їй здається, жахливий дефект у перебільшеному вигляді. Також доведено, що при такому розладі порушується сприйняття виразів облич інших людей — нейтрально налаштована людина може здатися агресивною, недоброзичливою або сповненою презирства. 

Такі психічні зміни бувають різної інтенсивності, а влаштовані вони досить хитро, замасковано. Люди, які страждають на них, приховують або не усвідомлюють повністю своїх почуттів, нікому не розповідають про них. Часто, навіть регулярно відвідуючи психолога, приховують їх, розповідаючи про свій «перфекціонізм», депресію або погане ставлення до них інших людей. Саме серед страждаючих від гострого невдоволення своєю зовнішністю найбільш поширені розмови «про любов до себе». Розлад може стати нормальним способом життя людини, яка «ретельно стежить за собою», а це соціально схвалювана, бажана поведінка.

В основі таких проблем лежить, зрозуміло, не фізична особливість як така, а недостатнє розуміння власних душевних потреб. У випадку викривлення образу власного тіла це, як правило, незадоволена в дитячому віці потреба в прийнятті, любові, схваленні. Само собою зрозуміло, що в дорослому віці ці потреби задовольняються важче і на будь-які, навіть надзвичайно ніжні, стосунки деструктивно впливає погана звичка до невдоволення собою. 

Хоч би яких вигадливих форм набувала наша психіка, мета цих непідвладних розумному поясненню вправ завжди одна — мінімізація душевних страждань, внутрішнього дискомфорту і болю. Саме тому так важко зробити крок до першого етапу видужання від різних форм невдоволення собою. Смертельно небезпечною ця форма розладу стає у випадку розладів харчової поведінки. Анорексію називають вкрай небезпечним психічним розладом саме через високу смертність. Усвідомлення своєї хвороби — а це перший крок до одужання — у випадку анорексії відбувається дуже складно. І не тільки через саму хворобу, а й через побутування в суспільній свідомості стереотипів і міфів. І якщо ще кілька десятків років тому аноректик був поодиноким явищем, то нині він один із членів великого воїнства, яке бореться з «жирними виродками». Ті, хто не поділяє таких переконань, виводяться за коло спілкування, люди з «великою вагою» демонізуються, ведуться нескінченні соціальні ігри на тему «ми хороші, бо залізним зусиллям волі зуміли схуднути, а от вони…». Така взаємна підтримка, можлива завдяки Інтернету, надає додаткової впевненості у правильності своїх настанов, знижує критичність до нуля і збільшує кількість смертельно небезпечних випадків анорексії. 

Іноді міркування прибічників тих чи інших естетичних ідеалів скидаються на якийсь новий вид дискримінації, коли до «неповноцінних», «нижчих» відносять усіх, хто не відповідає ірраціональним стандартам. Можливо, колись краса й урятує світ, але поки що вона виступає, швидше, у ролі світового жандарма й призвідника небачено жорстоких репресій. На її рахунку десятки тисяч смертей тих, хто, осліплений жагою краси, робить безглузді, шкідливі для здоров’я хірургічні операції, сидить на невиправдано суворих дієтах, намагаючись відповідати ілюзорним ідеалам, піддаючи себе не виправданому жодними реальними причинами ризику. 

Індустрія краси вимагає жертв. Не всі, хто мріє про пластичного хірурга, хворі, але нав’язування жорстких канонів краси неприкрито спрямоване на заробляння грошей на цьому. Етика пластичної хірургії не витримує ніякої критики — адже вона відверто порушує принцип «не зашкодь», безглуздо ріжучи здорові тіла. Але масоване рекламування рецептів збереження молодості та краси робить свою справу. Нам здається жорстокою дикістю середньовічний обряд бинтування ніг, що покалічив не одне покоління азіатських жінок. Але так само невиправдано жорстокі й безглузді операції з імплантування силіконових протезів у геть несподівані місця людського організму ми з незрозумілих причин сприймаємо як нормальні. Вочевидь, без змін у сірій речовині тут не обійшлося. 

Хоч би як коректно у плані гендерної рівності була написана ця стаття, зрозуміло, що статистично в лавах потерпілих від «культу краси» переважають жінки, і йдеться саме про них. Дослідниця проблеми «шкідливого міфу про красу» Наомі Вульф вважає, що це новий вид дискримінації, емоційного придушення і навіть фізичного знищення жінок, спрямований на підривання жіночої активності, яка розхитує патріархальні інститути влади. Жінки поринають у нескінченні циклічні турботи про відповідність стандартам краси, і в них не залишається часу і сил на все інше. Такою особистістю набагато легше управляти, ніж упевненою в собі і з ясним розумом. Наприклад, голодування загострює пригніченість, емоційні стрибки, в разі невдачі викликає почуття неповноцінності, провини й «недостойності», підриває самооцінку, збільшує тривожність. Адже в сучасному розумінні краси одна проблема — ніхто не може досягти достатнього рівня привабливості. 

Диктатура краси виявляється в сильному тиску середовища, у гіпнотичному ефекті зорових образів. Хоча краса сама по собі в цьому разі не самоцінна: під красою розуміють соціальне прийняття, визнання, похвалу. У гонитві за привабливістю діти й підлітки переймають абсурдну логіку дорослих —найпопулярніша і найбільш затребувана якість у підлітковому середовищі — саме «правильна» зовнішність. 

Люди, які вважають себе цілком розумними, втягуються в захопливі обговорення: чи шкідливі солярій і фарба для волосся, чи небезпечні грудні імпланти й ліпосакція, як добитися повної відсутності волосків на тілі й робити щоденний макіяж. Заради зміни зовнішності йдуть на відчутний ризик для здоров’я, а часто й життя. Хоча давно відомо: краса сама по собі не гарантує щастя. Чи не настав час зупинитися?

Алевтина Шевченко

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here