Чому руйнуються сім’ї заробітчан

0
40

Ознака того, що хтось у сім’ї працював за кордоном, — часто-густо гарний будинок, машина, меблі, добра освіта дітей тощо. Проте є й інший бік медалі… 

Події 2014 року в Україні практично вбили бізнес пані Романи. Коштів заледве вистачало на прожиття. Тому, коли чоловік заявив, що мусить їхати на заробітки, вона охоче підтримала цю ідею. Доти він двічі їздив за кордон — до Чехії і Польщі на збирання врожаю, і це було непоганою підмогою в сімейній економіці.

Цього разу Ігор поїхав до Росії, куди його покликали знайомі. Спочатку заробляв тим, що виконував підсобні роботи в ресторані в одному з російських міст. Побачивши, що він кмітливий і розумний працівник, власниця ресторану зробила його адміністратором закладу. Майже всі гроші Ігор відсилав додому. 

“Ти ж не дівчинка, сама повинна розуміти” 

Так минуло понад півтора року. Та останнім часом Романа почала помічати, що Ігор став рідше дзвонити, менше цікавитися дітьми й справами вдома. Між подружжям назрівало відчуження. Романа ловила себе на думці, що, вочевидь, зробила велику помилку, погодившись на від’їзд чоловіка. 

Якось, коли Ігор довго не озивався на її дзвінки, вона зателефонувала власниці закладу, де працював чоловік. “А ти що, не знаєш, що в нього інша жінка?”, — почула на іншому кінці дроту. Романа навіть не вимагала доказів, бо вже було в їхньому житті, що чоловік захопився іншою жінкою. Проте тоді він каявся, мовляв лихий поплутав, обіцяв, що такого більше не повториться. І от маєш. 

Коли ж Романа нарешті додзвонилася, Ігор признався, що це правда. “Ти ж не дівчинка, сама повинна розуміти”, — сказав незворушно. 

Вона поривалася прилетіти до нього, щоб спокійно про все поговорити, але чоловік відповів, що це нічого не дасть. “Я не хочу більше працювати в Україні за тисячу гривень. Мені вже 35 років, а в мене нічого немає: ні свого будинку, ні машини, ні грошей на рахунку. Зрештою, мені потрібен час, щоб розібратися в собі”, — заявив наостанок. Пообіцяв допомагати грошима. 

“Не гроші мені його потрібні, — каже Романа. — Мені потрібен він сам. Крім нього, я нікого у своєму житті не любила”. 

За останні кілька тижнів Романа дуже схудла. Її ніби підмінили. “Все валиться мені з рук, — каже вона. — Нічого не хочеться робити. Навіть їжу дітям готувати не хочу. — Але за якусь мить додає: — Я сильна, я навчуся із цим жити, бо є для кого. Якщо він повернеться, все пробачу. Дітям потрібен батько, вони щодня згадують про нього. Єдине, чого боюся, що можу його розлюбити. Дуже цього не хотіла б”… 

Де тонко, там і рветься

Найдовше такі сім’ї тримаються 3—5 років, — розповідає колишній заробітчанин Богдан Пилипів, який на початку 2000-х покинув роботу і подався на заробітки до Італії. — За цей час подружні пари встигають стати чужими одне для одного. Крім того, люди мають фізіологічні потреби, і від цього нікуди не дітися. 

Часто заробітчани живуть спільним життям з такими ж, як і самі, людьми. Знаю чоловіка, котрий за кордоном живе з іншою жінкою. Проте раз чи двічі на рік приїжджає додому, пересилає дружині гроші. Вона, можливо, й не здогадується, але діти знають. Вони дорослі, мають свої сім’ї. А матері не кажуть, бо не хочуть її засмучувати”. 

За його словами, пропрацювавши кілька років в Італії, він раптом відчув, що коли ось просто зараз не повернеться додому, то може втратити сім’ю, дітей. Що довше люди працюють за кордоном, то більше віддаляються від рідних. Та й з дітьми не все гаразд. Не кожна дитина, яка має гроші, але не має над собою належного батьківського контролю, може втриматися від життєвих спокус.

Не лише чоловіки, а й жінки, які тривалий час працюють за кордоном, стають ініціаторами розлучень. Вони звинувачують чоловіків у тому, що ті не хочуть заробляти, пиячать. Та це лише привід для розлучення.

“Якщо вдома залишається дружина, то в неї більше шансів зберегти сім’ю, — каже Б.Пилипів. — Бо діти виростають з мамою. Якщо батько відповідальний, то повернеться. Якщо дружина легально працює за кордоном і не хоче втратити чоловіка, вона допомагає йому відкрити візу і запрошує до себе. Там беруть кредит, купують квартиру і живуть. Їхні діти вступають на навчання до якогось місцевого університету. В Україну зазвичай такі сім’ї не повертаються”. 

Найбільше сімей руйнує Італія. Заробітчани не можуть виїхати за межі країни, бо бояться втратити роботу. В Італії спостерігається старіння нації, й італійці зацікавлені в імміграції молоді в країну, проте трапляються й випадки депортації.

За кордон жене бідність

“Тема глибока і страшна, — каже Б.Пилипів. — Чи не єдине, що стримує сім’ї від розлучення, — духовні й моральні зв’язки. Та і вони мають певний запас міцності. 

Як свідчать соціологи, серед поляків, які працюють за кордоном, розлучень значно менше. Бо, по-перше, поляки мають багаторічні візи і можуть працювати по півроку за кордоном, а потім повертатися додому. Тоді як українці, потрапивши в якусь країну (Італію, Іспанію, Португалію, Канаду) за туристичною візою і залишившись там нелегально, змушені працювати довго, бо після повернення в Україну вдруге потрапити за кордон шансів у них мало. Прикро, що жодна українська влада нічого не робила і не робить для того, щоб заробітчани за кордоном були захищені. 

Громадяни західних країн знають, що за ними стоїть держава. Українці ж за кордоном самі по собі, вони нікому там не потрібні. Максимум, на що спроможні українські посольства й консульства за кордоном, — це допомогти у поновленні втрачених документів. Тому українці за кордоном навіть не реєструються, бо бояться, що їх обкладуть податком. Але це тема іншої розмови.

* * *

Україна посідає п’яте місце в світі серед країн з найбільшою кількістю емігрантів. За даними Світового банку, станом на 2010 рік за кордоном перебувало 6,6 млн українців, які виїхали в різні роки (майже 15% від загальної кількості населення країни). За кількістю емігрантів ми поступаємося тільки Мексиці 
(11,9 млн), Індії (11,4), Росії і Китаю (11,1 і 8,3 млн відповідно). Статистики розлучень серед цих людей в Україні немає. Державу це не цікавить. 

Марія Лисевич, психолог:

— Якщо подружня пара не вирізнялася особливо теплими стосунками, розлучення для них не стане великою трагедією. І навпаки: якщо хтось із подружжя дуже сильно любив свою половину, переживання будуть важкими. 

Як правило, до психолога такі люди приходять не відразу. Спочатку довго порпаються в собі, вишукуючи причини для розлучення. Частіше по допомогу до психолога звертаються жінки, як більш емоційні. Чоловіки вважають, що вони не мають права на слабкість. 

Недарма ж кажуть, що рветься там, де слабко. Будь-яка зрада — це симптом того, що людина не задовольняє своїх потреб. Коли людина віддаляється від своєї половини, в неї з’являється почуття самотності, ностальгії, і вона починає шукати підтримки серед тих, хто її оточує. Можливо, спочатку в неї немає навіть натяку на якісь серйозні стосунки. Зав’язуються нові знайомства — на рівні дружньої підтримки. А далі вони можуть перейти у тісніші взаємини. Коли з’являється ще один кут любовного трикутника, все залежить від того, хто зуміє створити більш привабливу атмосферу. Нерідко вирішення питання, з ким бути, розтягується на місяці, а то й роки. 

Крім того, фізіологія бере гору. Іноді цей фактор буває вирішальним. Коли зраджена людина просить у нас допомоги, ми працюємо з її емоціями, шукаємо відповідь на запитання “що робити?”. Говоримо, що треба жити далі, навчитися використовувати отриманий досвід, бо життя з розлученням не закінчується. Нерідко ця ситуація відкриває нові можливості, хоча в кризовий момент той, кого залишили, не хоче навіть чути про це. 

Стандартних рецептів, як бути в цій ситуації, немає, бо кожна сім’я індивідуальна. Багато що залежить від того, як сімейна пара будувала стосунки, чи є в неї діти, на який час поїхав партнер, як розвиваються подальші події тощо. Єдине, що можу порадити, — навіть коли ви вирішили розлучитися, по можливості, намагайтеся залишитися друзями. Хоча б заради дітей, для яких спілкування вкрай важливе.

PS. Зателефонував Романі. У їхніх стосунках з Ігорем нічого не змінилося. Він кілька разів дзвонив. Хоче спілкуватися з дітьми. Як і раніше, називає себе її чоловіком, з чим Романа категорично не погоджується. Вона проти, щоб він спілкувався з дітьми. Хто він для них? Як далі бути — не знає. Каже: “Дивуюся, що досі не збожеволіла. Мій бізнес практично помер, за що жити, як малечу піднімати? Можливо, доведеться залишити дітей на матір і поїхати на заробітки”. Куди? Не знає. Цілком може бути, що в те саме місто, де працює її чоловік. 

Василь ХУДИЦЬКИЙ