«Дякую карантину!»

0
13

Це дуже недоречний текст.

По-перше, тому що епідемія триває. До цього найбезжальнішим із нещодавніх вважався спалах еболи, який вбив 12 тисяч осіб. Коронавірус вбив 320 тисяч — і ця цифра лише зростає.

По-друге, тому що карантин позбавив багатьох — багато чого. Хтось розплатився бізнесом, хтось — кар’єрою, хтось — планами. Ті, кому після епідемії доведеться починати все з нуля — навряд чи будуть готові погодитися із заголовком.

По-третє, тому що карантин може поновитися. Ми не знаємо, чи буде друга хвиля пандемії. Чи стане вірус мутувати. Чи отримують ті, хто перехворів, імунітет. З рівною часткою ймовірності найгірше може бути, як позаду, так і попереду.

Але я все-таки це скажу. Я сумуватиму за карантином.

Напевно, це трепет перед масштабом. Тим самим, який неможливо купити за гроші. Жодна сума на банківському рахунку не може подарувати своєму власникові все те, що ми спостерігали в останні два місяці.

Я ніколи не стояв на порожньому проспекті в розпал робочого дня. Ніколи не бачив безлюдний центр у годину пік. Ніколи не чув дзвінкої тиші на столичних вулицях.

Пандемія нагадала про значення слова «глобальне». Людство знову знайшло пряму та явну загрозу — і нам знову є проти чого дружити. Карантин прорізав кордони на карті, але всередині цих кордонів ми боїмося одного й того ж. Робимо схоже й обговорюємо однакове.

Карантин змінив ритм і перелицював цінності. Ми звикли до того, що кар’єра вимагає від тебе надзвукового. Ти маєш встигати, перемагати, випереджати. Правильним проведенням часу вважається ефективне. Новий рекорд. Нове досягнення. Нова покупка. А потім прийшла пандемія і поставила світ на паузу.

Карантинна норма виправдала тих, хто втомився бігти. Тих, хто втомився поспішати. Час працює на тебе не тому, що ти ставиш рекорди, а просто за фактом того, що ти сидиш вдома. Все інше вторинне — і цієї індульгенції неробства мені особисто не вистачатиме.

Фабрика марнославства повалена. Найшикарніший ресторан із доступних — «МакДрайв». Наймальовничіше місце з можливих — ліс. Найцінніша навичка — вміння уживатися з сім’єю. Твоя цілісність вимірюється здатністю бути наодинці з собою — і статусне споживання перестає бути паличкою-виручалочкою.

А ще я думаю про те, що у нас завжди було універсальне виправдання. Графік. Ми звикли з його допомогою пояснювати самих себе — самим собі. Мовляв, саме він не залишає нам часу на щастя. Мовляв, якби не він — ми б читали книги. Писали книги. Витрачали б час на сім’ю. Так ось, хороша новина — графіка більше немає. Останні два місяці у кожного був момент істини. І як вам результати?

Кожен з нас знає десяток причин, чому нещасливий. Тому що немає часу. Тому що відрядження. Нам здається, що як тільки в «робочій» частини рівняння почне спадати — в «щасливій» буде приростати. Але виявилося, що в рівнянні багатьох є лише одна сторона — та, що про графік. І якщо вона стоншується, то приростає лише порожнеча.

Можливо, вміння бути щасливим — це теж талант. На зразок таланту писати книги і складати музику. Ми просто прив’язали нашу фригідність до розміру зарплати — і почали виправдовувати своє нещастя власною кар’єрою. Віддаляючи в міру сил від себе той простий факт, що щасливими бути не вміємо. А потім прийшов карантин, замкнув нас наодинці з собою — і змусив два місяці поспіль дивитися у дзеркало.

Вітаю, незнайомцю. У тебе моє обличчя.

Павло КАЗАРІН

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here