НОВИЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД?

0
111

Не секрет, що Україна є поліконфесійною державою. Віками виробилася практика, що в нас без особливих проблем нині співіснують більшість знаних у світі християнських спільнот. Право на свободу совісті та віросповідання закріплене Конституцією й було одним із небагатьох, що справді неухильно забезпечувалося. Держава, її офіційні органи уникали втручання в церковні справи, не надавали жодній з конфесій якоїсь особливої переваги. Іншими словами, жодна з церков не вважалася головнішою й вищою за інші. Тому й панував міжконфесійний мир. Щиро жаль, що про це доводиться говорити в минулому часі. 

Бо ця дуже чутлива для суспільства тема за кілька останніх тижнів зазнала істотних змін. Почалося з намірів виселити кілька музеїв та лікарню з території Києво-Печерської лаври. На цьому начебто наполіг московський патріарх Кирило. Дещо раніше на догоду йому ж Київська міськрада перейменувала частину вулиці Мазепи. 

Далі — більше. Минулого тижня столична міськрада виділила одинадцять мільйонів гривень бюджетних коштів на спорудження нового кафедрального собору для православної церкви Московського патріархату. А один із чиновників мерії розпорядився не пускати на кладовища священнослужителів православної церкви Київського патріархату. 

Після таких дій міжконфесійний мир в Україні опинився, м’яко кажучи, під загрозою. Бо певні додаткові переваги від влади отримала тільки одна церква. У Києві цього приховати не вдалося, і можна лише уявити собі, що відбувається в «глибинці», де подібні владні дійства приховати від людей куди легше. Але зрідка тривожна інформація звідти таки пробивається, побільшало, зокрема, звісток, що глави районних адміністрацій вдаються до «розмов» із духовенством та вірними Київського патріархату, аби переходили вони в патріархат Московський. Такі випадки часто фіксуються у Київській, Вінницькій, Донецькій та Луганській областях. 

Була схожа ситуація й за «помаранчевих» часів, але в куди меншому масштабі. Тоді один із губернаторів першого постреволюційного призову не знайшов нічого кращого, як храми одних вірян спробував передати іншим. Дійшло до крові. Небувала напруженість вляглась лише тоді, коли того губернатора відправили у відставку. 

Гадалося, з того зроблено належні висновки. Навіть почався міжцерковний діалог, що мав призвести до утворення єдиної помісної церкви. Тобто — до об’єднання православних церков. Тепер від того діалогу тільки згадки. 

Бо як інакше оцінити те, що Президент з початку своєї каденції жодного разу не відреагував на листи й звернення Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Звісно, як людина, Віктор Янукович має право обирати церкву для особистих відвідин і молитов. Проте ігнорування Всеукраїнської ради церков і демонстративні зустрічі з патріархом Кирилом, яких відбулося трохи менше, ніж зустрічей із Дмитром Медведєвим, підштовхують до висновку, що з церкви Московського патріархату намагаються зробити головну церкву держави. Яка, до речі, переймається не стільки чистотою віри, скільки приміщеннями храмів та монополією на ритуальні послуги. 

Звісно, можна запитати: а де ж тут політика? А політики тут непочатий край. Бо йдеться про її гуманітарну складову, про ті пріоритети, які чинна влада запроваджує в життя. 

Не може залишати байдужим й інше. Скажімо, скандальний інтернет-ресурс WikiLeaks серед іншого повідомив подробиці розмови посла США в Москві Джона Баєрлі з керівником зовнішніх церковних зв’язків Російської православної церкви митрополитом Іларіоном навесні цього року. Останній чітко сказав, що «головною роллю церкви є пропаганда офіційної політики уряду». Звісно ж — російського. Виходить, церква — лише одне зі знарядь у руках керівництва сусідньої держави. 

Сьогодні можна з певністю говорити, що перший наскок прибічників Московського патріархату інші православні церкви в Україні з горем пополам відбили. Отож речники влади взялися навіть доводити: ні про які переваги не йшлося. Хоча разом з цим з’явилося роз’яснення-рекомендація — батюшкам у Києві краще відспівувати небіжчиків таки за межами кладовищ. До остаточного визначення ситуації. 

Я вже згадував про поліконфесійність нашої держави. Як і про те, що у попередні роки різні релігійні течії уникали відкритого протистояння. Зокрема, й з приводу того, що в кожному регіоні є, скажемо так, нетрадиційні культові споруди. Наприклад, в Одесі — католицький собор, на Донбасі — храми Київського патріархату, а в Прикарпатті — лавра Московського. У священнослужителів вистачало розуму й аргументів для їх спокійного існування. На жаль, нині спокій цей грубо порушується.

Хоча у суспільному житті й так достатньо підстав для вияву людського невдоволення. Це й новий Податковий кодекс, і підвищення пенсійного віку, і зростання комунальних тарифів з 1 січня наступного року. Словом, владі є чим займатися. То навіщо нам ще й підтримувати руйнівну ідею якогось хрестового походу?

Олександр ЧЕРЕВКО