ДЕ ТИ, НОВІТНЯ ЗЛУКО?

0
248

«Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…»
ЦЕ — РЯДКИ з Універсалу Соборності УНР, яким 22 січня 1919 року в Києві на майдані біля Святої Софії було проголошено Акт Злуки. Сталася перша в історії серйозна спроба об’єднати більшість етнічних українських земель в одну спільну державу. Наведу знову слова видатного громадського й політичного діяча, журналіста, дипломата Лонгина Цегельського: «Це така дата, що її виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь побіч таких, як Хрещення Руси-України, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування москалями Січі». Справді, такою є ця дата. І такою ж, як багато інших, героїко-трагічною. Торік, із нагоди її 95-річчя, я писав про бурхливі й драматичні явища, що передували вікопомній події. Статтю ту назвав «Від Злуки до розлуки». Тоді мені дехто закидав — мовляв, чому такий песимізм? Сьогодні бачимо, що слова були вельми влучні.
Намагаючись не повторювати викладеного рік тому, все ж таки нагадаю дещо. 15 грудня 1918 року влада в Україні перейшла до Директорії з п’яти осіб: С. Петлюра (УСДРП), О. Андрієвський (Українська партія соціалістів-самостійників), А. Макаренко (керівник об’єднаної Ради залізничників України, безпартійний), Ф. Швець (УПСР). Очолив Директорію член УСДРП В.Винниченко. Усі — видатні особистості, всі — патріоти України, і всі засвідчили помилковість своїх дій та нездатність досягти поставлених цілей у тодішній історико-політичній ситуації. Та й чи могло бути інакше? З віддалі майже століття легко критикувати…
Від перших днів існування третя національна влада України поринула у внутрішньопартійні й, сказати б, внутрішньоамбіційні чвари. Це яскраво продемонстрував Трудовий конгрес, скликаний Директорією задля декларування своєї демократичності. Високе зібрання відразу розпалося на три непримиренні табори: «Селянська спілка» і група Ґалагана, які виступали за довіру до Директорії; меншовики, бундівці та російські есери, які закликали брати владу без Директорії; дві течії УСДРП, УПСР та частина бундівців, які вимагали встановлення радянської влади, але щоб у її органах були тільки робітники та селяни. Єдності делегати досягли виключно щодо Злуки — об’єднання УНР і ЗУНР — та щодо Державного герба Соборної України — стилізованого Тризуба (Державний прапор — жовто-блакитний, а не синьо-жовтий, як нині, та Гімн «Ще не вмерла Україна» М. Вербицького та Г.Чубинського Центральна Рада затвердила 1917 року). Решта питань щоразу викликали запеклі суперечки, які доходили до ганебних скандалів. Лідери Директорії не подали Конгресові жодної програми дій, обмежившися загальними політичними заявами, критикою більшовиків, російської Червоної армії, поляків, донського козацтва, білогвардійців, румунів та ін. Було ухвалено закон про владу, Універсал до українського народу і ноту (відозву) до народів усього світу.
Надскладною проблемою, яку так і не було розв’язано, стало формування армії. Щонайменше 250-300-тисячне повстанське військо після ліквідації Гетьманату швидко розтануло — селяни розійшлися по своїх домівках ділити поміщицькі землі. Сприйнявши від Центральної Ради традицію комплектування війська «під певного отамана» (з цим марно боролися керівники Січових стрільців), Директорія закріпила «містечковий варіант» патріотизму й воєнної тактики. Навіть такі талановиті командири, як В. Оскілко, П. Болбочан, В. Тютюнник (генерал-хорунжий Ю. Тютюнник — інша людина), вносили свої, не завжди вдалі, корективи до планів Генерального штабу і Головного отамана. О.Волох виявивсь авантюристом і зрадником, Ю. Божко — прокомуністом, М. Шинкар здав більшовикам Полтаву, бо йому не сподобалися політика Директорії та «масонство» С. Петлюри. Навіть командувач Запорозької групи військ О. Осецький, керівники корпусу січовиків Є. Коновалець та А.Мельник у січні 1919 року підтримували ідею порозуміння з радянською Росією.
Варто згадати і явище «отаманщини», яке виникло внаслідок різкого погіршення економічного становища, розвалу фронтів, накопичення великої кількості зброї у широкого загалу, недалекоглядності політики національних урядів щодо військового питання. Істотний уплив справила також руйнівна антидержавна агітація лівих партій, брак твердої усталеної влади, нерозв’язання болючого для селян земельного питання, слабкість українських національних партій. Селянство з допомогою отаманських загонів прагнуло захиститися від анархії, багатьох захоплювала романтика козаччини. Втягнувшись у вир соціально-економічної та національної боротьби, отамани відчули смак влади, розширюючи її до небезпечної межі. В ідейно-організаційному плані «отаманщина» зацікавлена була в ліквідації сильної центральної влади і постійної армії та заміні їх своєрідною воєнно-адміністративною системою з мінімальними владними повноваженнями. Стихійність, організаційна «розхристаність», локальність дій, відсутність єдиної політичної платформи, відцентрові тенденції зумовлювали вузькорегіональну спрямованість збройної боротьби, загострювали і без того небезпечну анархо-кримінальну атмосферу. До цього додавався жорстокий більшовицько-чекістський терор. Претендуючи на роль силового регулятора суспільно-політичних взаємин, «отаманщина» не спромоглася піднятись до рівня рятівника нації і Вітчизни.
Як соборна держава Україна проіснувала формально до 16 листопада 1919 року. Нездоланно різним виявилося політико-ментальне середовище обох регіонів. А наприкінці листопада урядовий ешелон на станції Гречани залишився без пасажирів, які стали нелегалами. С.Петлюра на початку грудня виїхав до Варшави (попри відчайдушні заперечення членів кабінету). 17 грудня до Серпухова (центру Південного фронту і Польового штабу Реввійськради РРФСР) прибули дві делегації з України. До складу однієї входили соціал-демократи-незалежники М.Ткаченко та Ю.Мазуренко, другої — діячі УПСР і УСДРП лівого напряму. Звідти М.Ткаченко виїхав до Москви, щоб домовитися про створення об’єднаної Української компартії у складі КП(б)У, УКП (боротьбистів), УСДРП (незалежників). Певна річ, план не здійснився: більшовицька Росія аж ніяк не бажала втрачати монополію на владу і прагнула загарбати Україну без усяких застережень. Після цього на нараді членів уряду УНР та армійського командування було вирішено перейти до партизанських методів боротьби. Від 6 грудня 1919-го до 6 травня 1920 рр. п’ятитисячний загін здійснив т. зв. Перший зимовий похід в Україну, дійшовши до Умані та деяких повітів Київщини. А С.Петлюра задля відновлення антибільшовицького фронту спробував знайти вихід у союзі з Польщею. Але то вже наступний етап боротьби і окрема велика тема.
Загальні причини поразки національно-визвольної війни 1919 року і нового розриву України на шматки, поділені іноземними державами, є і внутрішні, і зовнішні. Важке економічне та військове становище, брак єдності в діях національних сил, які не пішли на компроміс задля державних інтересів. Суспільство було розколене, жодна Злука не спромоглася б у той час його об’єднати. І, зрозуміло, шалений тиск антиукраїнських сил — і ззовні, і всередині країни.
Завершуючи ці нотатки (вибачте, шановні читачі, якщо вони видаються вам занадто похмурими), знову наголошую на подібності тодішньої ситуації до сьогоднішньої. Звісно, реалії інші. Але розкол у суспільстві є, і всі заяви та реляції про «нечувану» й «небачену» монолітність народу в умовах смертельної загрози зі Сходу, тероризму та московської інтервенції значною мірою лишаються прагненням, а не дійсністю. Немає єдиної нації, немає єдиної людності в Україні, немає новітньої Злуки. Так бачу нинішній стан речей і дуже хотів би помилитись, але, вочевидь, не помиляюся. Знов і знов переконуюсь у неспроможності та й небажанні західних держав надати нам справжню, дієву, допомогу, а Московія донбаським бандитам надає ще й як і вже й не криється. Проти України точиться війна — і це факт, від якого не сховатись. Чи зможемо віднайти сили (власні, інших нема і не буде), щоби перемогти в цій війні? Хочеться вірити, що так і що нинішня влада не повторюватиме помилок минулого. Хоча поки що матеріального підґрунтя ця віра не здобула…
Сергій СКОРОБАГАТЬКО