НА СВОЇЙ — НЕ ЧУЖІЙ ЗЕМЛІ

0
156

Нас, українців, більше привчили до необачної президентської фрази, що національна ідея, мовляв, не спрацювала, аніж до думки: чому на ідеологічному фундаменті нашого державотворення — порожньо? Вiдповiдi на запитання, чи можна об’єднати націю без ідеологічної основи, не пропонують нi опозиція, ні урядовi кола. З одного боку, є амбітнi політики, якi рвуться до влади, однак лише малою мірою вникають у сутність Української національної ідеї (УНІ). З другого, — централізовані владні структури, які вважають, що вони без такої ідеї вже оволоділи владою надовго, якщо не навічно. У цій боротьбі доленосні питання об’єднання народу на засадах УНІ, її духовно–інтелектуальної візії і місії щодо збереження національної ідентичності, питомої мови, культурних традицій, соціалізації моральних цінностей — опинилися на маргінесі або порушуються для піару. Багато просторікувань, чинний уряд навіть намагається втиснути УНІ в прокрустове ложе імітованої модернізації економіки, нової соціальної політики, підтримує ініціативу «1–ше грудня», але й далі немає серйозної загальнодержавної стратегії розвитку корінної (титульної) нації, яка дала назву державі. На макрополітичному рівні немає ідеологічної моделі розвитку України до 2020 року чи на більш далеку перспективу.

ОДОНЕЧЧЕННЯ ЧИ ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНИ?

Чи не Василь Стус, бачачи насильне зросійщення Донбасу, від болю голосно зойкнув : «Яка нестерпна рідна чужина…» Хоча минулий 2011 рік був для України знаково–ювілейним: розпочато третій десяток державної Незалежності (у нашій новітній історії ще такої дати не було), однак, на жаль, ситуація не змінюється на краще; навпаки — щоразу, особливо перед виборами, погіршується. Свідченням тому є нещодавнє ухвалення депутатами провладних партій у ВР закону про засади мовної політики, спекуляція яким після його прийняття призведе до остаточного зникнення ослабленої російськими (царською і радянською) імперіями української. До якого блюзнірства, цинізму і брехні треба опуститися, щоб після 350–рiчних жахіть зросійщення України шукати регіони з 10 відсотками росіян, аби за цим московським критерієм половинити загарбану, а відтак денаціоналізовану обітовану землю українців?
Покайтеся, станьте людьми і зрозуміймо разом: 20 років для історії нації — це мить, але стосовно людини — це вік, упродовж якого змінюється одне покоління, утверджується новий світогляд на оточуючі нас речі.
Справді, час Незалежності висвітив насущну потребу глибшого розуміння взаємозалежності принаймні двох речей, природа яких, здавалося б, є різною. По–перше, імітацією буде проголошена урядом модернізація національної економіки без врахування якісних змін, викликаних інституалізацією економіки, знань та потребою поєднання інноваційних технологій зі збереженням національної ідентичності господарюючих суб’єктів. Навряд чи можливе ефективне проведення соціально–економічних або інших суспільних трансформацій без ренаціоналізації соціуму, без збереження українськості як ексклюзиву титульного народу, що прагне забезпечити на своїй землі усім національним меншинам розвиток їхнiх мов, насамперед тих, яким загрожує вимирання. По–друге, осягнімо, що це все Україні вельми важко реалізувати з огляду не лише її постімперського ослабленого стану після цілеспрямованого багатовікового нищення етнокультурної основи, патріотично–свідомих еліт, а і русифікації національних меншин, які нині збільшують сумарний тиск російськомовного інформаційного простору, підсилюють синдром кочубеївщини, заохочуючи іноземні сили втручатися у внутрішні справи суверенного народу, нерідко діють як п’ята колона. Світ не розуміє низки чинників, за яких в Україні дається взнаки перманентне тотальне імперське переслідування за навіть усвідомлення національної ідеї як інтегральної ідеологічної основи консолідації нації. Шкода, але це все політикум України досі не тільки не довів до світової громадськості, а й не визначив сучасні складові національної ідеї.

НАСАМПЕРЕД РОЗСТРІЛЮЮТЬ ІДЕЮ

Для України вкрай важливо, щоби ринкові перетворення не набули суто технічних, регіональних домінант та ухилів, а відповідали б загальнонаціональним цінностям, потребам духовного відтворення країни, захищали людину від подальшого національного знеособлення. Водночас проектні економічні зміни повинні захистити корінний (титульний) український народ від знеодержавлення, адже його свідомість, історичну пам’ять впродовж тривалого періоду окупанти вельми жорстко «зачистили» від бажань стати Державною Нацією. Плюс до цього часто сусіди сприймають УНІ вороже. Тому питання відкрите, і не лише для України…
Хотілося б вірити, що чинний уряд України нарешті усвідомив фундаментальність і комплексність гуманітарних питань у проголошеній ним модернізації економіки та інтелектуалізації соціуму. Справді, на засіданні новоствореної з цих питань Гуманітарної ради під головуванням Президента України В. Януковича було порушено низку важливих проблем розвитку гуманітарної політики. Проте виникає далеко не риторичне запитання: Україні потрібна традиційно залишкова гуманітарна політика чи нова соціогуманістична парадигма буття нації в щоденному плебісциті, який доводиться їй проводити не тільки щодо реалізації власного шляху розвитку, а і збереження своєї автохтонної автентичності, державного суверенітету, врешті, українськості «на своїй — не чужій землі». Власне, тестом на глибину і широту розуміння цієї проблеми Президентом України покаже підписання (чи навпаки) закону про засади мовної політики. Можна «язиково–мовні» парламентські баталії називати псевдоборотьбою, піаром навколо виборів, але російщення України повсюдне, безперервне і справжнє; тому, власне, подальша доля закону і наша покаже: йдеться про російську мову чи набагато ширшу антиукраїнську змову проти УНІ. Адже російська в статусі регіональної — це де–факто не тільки визнання її другою державною, а й апробація прихованого алгоритму, започаткованого ще царськими валуєвими, удосконаленого потім більшовиками та нинішніми путінськими політтехнологами «декомпозиции» України. Себто, за цього алгоритму насамперед розстрілюють Ідею, Слово корінного народу, відтак тотально пригнічують його середовище і національний простір, а під кінець — загарбання українських земель зi «щасливою» біомасою чисельних малоросів, хохлів, манкуртів як інгредієнта до 10 відсотків росіян.

ЧИ ОПОЗИЦІЙНИЙ КОД Є ДУХОВНО–ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМ КОДОМ СОБОРНОСТІ НАЦІЇ?

Нами був проведений «круглий стіл» «Українська національна ідея як духовно–інтелектуальний код соборності: етнічний, інтеграційний і цивілізаційний вектори». Учасники наукового форуму прийшли до певного консенсусу щодо визначення шляхів формування, становлення і розвитку національної ідеї, її сучасної дефініції і прикладного значення, врешті, ролі в сучасних умовах державотворення. Водночас було досягнуто також згоди стосовно виокремлення УНІ як Великої і Малої в новому контексті буття націй, що розвиваються, їх стратегій тощо.
Українська національна ідея — це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це концепт–конструкт духовно–інтелектуального потенціалу нації, тобто людей — державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля та здобутки сучасні і майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико–етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства.
Ця дефініція достатня для нації, тяглість розвитку якої не переривалася. Збереження ж національної тотожності титульного народу, який упродовж віків намагалися знищити, вимагає вивчення її не лише як явище складної соціально–економічної, етнічної, культурно–мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно–інтелектуальному, феноменальному і вельми динамічному історичному контекстах, а й як багатофакторну програму сучасного розвитку країни, підвищення її суб’єктності, субсидіарності, конкурентоспроможності тощо. Отже, УНІ — це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, сконсолідовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно–ціннісному та інших духовно–інформаційних, просторово–часових вимірах. Врешті, національна ідея — це лоція, за допомогою якої належить привести український корабель у гавань державності європейського рівня.
Незалежно від поглядів і підходів до формування УНІ нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї (як і боротьби з нею) проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило–Мефодіївського соціального гасла «країна без хлопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР та визвольно–бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та їх життєвих стандартів. Концепт УНІ як широкомасштабної ідеологічної основи та духовно–інтелектуального забезпечення стратегії розвитку був накреслений ще у фундаментальному триптиху від Хвильового: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!», «Даєш Європу!», який і нині актуальний для визначення інтеграційного вектора та його пріоритетів.

ВЕЛИКА І МАЛА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Актуалізація перспектив інформаційно–просторової, інноваційної моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний потребу: опрацювати систему її ідеологічного забезпечення, яка ґрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах, що акумулюються такими сучасними складовими Великої національної ідеї — Україна: соборна, українська і гідна людини. Тут не будемо деталізувати кожну складову, лише зазначимо, що соборність — це не тільки географія, а й соборна здатність нації творити Українську державу, наповнювати її добрими ділами. Святая святих завдань УНІ — це сформувати єдиний національний економічний, мовно–інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та освітою і просвітою допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально–психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Водночас, нестерпним є стан, коли сучасні продовжувачі денаціоналізації, що приїхали на Вкраїну у військовому обозі, прикриваючись європейською Хартією про регіональні мови, далі змушують туземців сприймати русифікацію, як «рідну чужину».
Учасники «круглого столу» також виокремили Малу національну ідею. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на: інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально–інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини — її освіти, культури, інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу…

АБИ НАС НЕ СПІТКАЛА ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ

Через те, що такої доктрини немає, сакраментальність питання «бути чи не бути» в Україні набуває значно ширшого аспекту: буття чи небуття титульного народу як державної нації з усіма її ознаками: мовою, культурою, традиціями, творчою діяльністю, землею тощо. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їх духовно–інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти соціального руху інформації (знань, досвіду).
ДІМ нації — це перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони успадкували від своїх попередників, зберегли та примножили (приростили на якусь величину) не лише для того, аби захистити свою етнонаціональну ідентичність (тяглість розвитку), а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково–технічного, технологічного, соціально–економічного чи будь–якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища.
Тут зазначимо лише тезово: ДІМ людини і нації реалізується в знаннєвомісткій «вертикалі» спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, з одного боку; з другого — в модерній наукомісткій «горизонталі» інноваційної діяльності. Словом, ДІМ свідчить: прогрес ґрунтується на двох основоположних складових — традиціях і новаціях, оптимальне поєднання яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу. Що стосується третього вектора «по діагоналі», то він комплексно відображає креатив і потрібні для цього комфортні умови, аби оптимізувати середовищеспроможність людини (нації) зберігати як розмаїття (різнобарв’я) форм своєї самобутності, так і утримувати передові (а можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства в умовах глобалізації. Це може забезпечити ідеологія зеленого дизайну, за якого інформаційний, мовний чи будь–який інший простір не гнітитиме національне середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації буде адекватним потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу, з одного боку; з другого — суголосним запитам національних меншин і демократичним стандартам світового співтовариства.
Звідси всеукраїнська мета: розбудувати власну модерну національну державу на спільних духовно–культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних підвалинах модернізації національної економіки, її перепрофілювання та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку. Названі вище компоненти УНІ (соборність, українськість та гідність) — це лише головні бренди довгого і відкритого списку факторів другого порядку, їх пріоритетів, ресурсів, інституцій, екосистем, потрібних для реалізації сучасних складників національної ідеї. Над цим працюймо, як вільні люди вільної європейської спільноти…
Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економiчних наук