ВІРA ЙOСИПA ТЕРЕЛІ

0
306
img

Вірa Йoсипa Терелі

Нещодавно пролунав телефонний дзвінок з Торонто. Тамтешні друзі повідомили: готуємо до публікації твори з літературної і малярської спадщини Йосипа Терелі – відомого політичного в’язня, борця за права віруючих в Україні. У тому канадському місті він прожив останні 22 роки і помер цієї весни у 65-річному віці. У своєму заповіті Йосип Тереля просив повернути його на рідну землю. Труну з тілом було доставлено в липні на Батьківщину. Поховали його в селі Нижнє Болотне, що в Іршавському районі на Закарпатті.

На сільському цвинтарі небіжчика проводжали в останню путь земляки, місцеві священики, канадці – вдова Олександра, духівник Терелі владика Роман, друзі покійного. Як розповідав мені приятель Йосипа Юрій Москаль, мешканець міста Оквіл, що поблизу Торонто, на траурному мітингу лунали слова про несхитність віри Йосипа Терелі у розбудову греко-католицької церкви, щасливу будучність незалежної України.

До Бога навернула бабуся

Йосип Тереля – людина дивовижної долі, яка могла б стати героєм захоплюючих пригодницьких сюжетів, – народився 1943 року в селі Келечин Міжгірського району на Закарпатті в родині переконаних комуністів. Батько в роки Другої світової війни боровся з нацистами у лавах югославських партизанів, згодом заснував один з перших у Закарпатті колгоспів. Мати закінчила Вищу партійну школу у Києві. Йосипа виховувала бабуся по батьківській лінії, розповідала про заборонену Українську греко-католицьку церкву, прилучала його до віри в Бога. За не-приховану релігійність малого Йосипа тричі виключали зі школи, звинувачуючи у «хуліганстві». За відверту агітацію щодо відновлення в Україні греко-католицької церкви Тереля майже 23 роки (з 1962 по 1987 рік з невеликими перервами) провів у радянських тюрмах, таборах і психіатричних лікарнях. Першою його тюрмою була Ужгородська, де він відсидів чотири роки. У 1976 році Тереля пише відкритого листа протесту керівникові КДБ Юрію Андропову. Під назвою «Нотатки з будинку для божевільних» це послання було опубліковано в США.

Згадую, як під час знайомства з Йосипом у Торонто з подивом і водночас зі співчуттям слухав його розповіді про дев’ятиразові успішні втечі з місць позбавлення волі. «Все я чинив з чистою совістю, – казав Йосип, – бо жодного злочину не скоїв». Як зазначав він, функціонери КДБ визнавали, що Терелю легше вбити, ніж посадити.

У тюрмах і таборах внутрішня охорона нацьковувала на нього інших в’язнів, спонукаючи їх вибити з непокірного «бандерівський дух», хоч Йосип не мав нічого спільного з ОУН. Його часто безпідставно тримали у карцерах. 1968-го 25-річного в’язня паралізувало у мордовському «Дубровлагу». У психіатричних лікарнях примусово лікували важкими психотропними препаратами, призначеними для цілковитої деградації особистості.

Та Йосип витримав, вистояв і не скорився, не зрікся своїх поглядів, своєї віри. Як колись стверджував американський дипломат і поет Джеймс Лоуелл, «тільки та віра довго живе і не тьмяніє під бурями, яка зіткана з глибокого переконання». Афоризм, народжений у ХІХ столітті, повністю стосується Йосипа Терелі. Нечасто буває так, щоб в одній людині зустрілися й органічно поєдналися мужність і доброта, твердість характеру і ніжність душі.

У 1991 році в США вийшла книжка американського публіциста Майкла Брауна, написана у співпраці з Йосипом Терелею, під назвою «Свідок привидів і переслідувань в СРСР». Журналіст, зокрема, писав: «Я ніколи не зустрічав людину, подібну до нього, міцнішу, аніж він. Тереля над усе присвятив себе церкві і своїй батьківщині – Україні… Він не був самою досконалістю. Але виявився героєм. Важко бути прекрасною людиною, коли ти був свідком багатьох убивств і твоя молодість була вкрадена у тебе». Ще одна книжка цього автора, «Труба Гавриїла», про страждання Терелі стала бестселером у США.

У короткі відтинки часу, поміж арештами і примусовим лікуванням, Йосип писав статті, художні твори, займався громадською роботою. У 1982 році заснував Ініціативну групу захисту прав віруючих і церкви в Україні і став її першим головою. Нелегальним шляхом надсилав листи до Ватикану з проханням звернути увагу на важке становище української церкви, видавав «Хроніку католицької церкви в Україні».

Нарешті свобода

Західні владні кола зацікавилися трагічною долею дисидента. Політичний притулок йому запропонували Нідерланди, Франція, США і Канада. У 1987 році, після офіційної зустрічі Горбачова і Рейгана, Терелі допомагають переселитися до Канади. У літаку до Країни Кленового Листя Йосипа, його першу дружину Олену (нині покійна), трьох дітей – Павла, Калину і Мар’яну – супроводжував тодішній міністр закордонних справ Канади Джо Кларк.

У Канаді та інших країнах Тереля виступає з промовами на різних мітингах і конференціях, зокрема у Білому домі, Ватикані, засуджуючи переслідування віруючих у СРСР, заборону українського церковного руху. Як проповідник подорожує світом – побував у США, Ірландії, Великій Британії, Росії, Індонезії, Мексиці, на Кубі та Філіппінах. Усюди промовляв українською мовою. Його слова про Бога, церкву, віру й Україну доносили до слухачів перекладачі.

У Канаді Йосип багато малює, його картини – живопис, графіка, іконопис – могли б скласти окрему повноцінну виставку. Тереля видає журнал «Хрест», пише філософсько-богословські твори, що увійшли до книжок «Свідок», «Царство духа», «Щоб усі були одно», «Тіло і Кров», перекладені різними мовами.

Кілька разів ми зустрічалися з Йосипом у Києві. Він привозив гуманітарну допомогу літнім людям і дітям у сиротинцях, в’язням у тих тюрмах і таборах, де сам колись провів у неволі свої молоді роки. Разом з владикою Романом Даниляком, тодішнім головою Товариства об’єднаних українських канадців Юрієм Москалем Йосип Тереля повернув Україні ікону Охтирської Богоматері, вивезену свого часу нацистами до Європи. Ділився своїми думами, волів, аби його літературна, малярська творчість стала надбанням Батьківщини. Пам’ятаю, як він тішився, коли Український фонд культури в Києві відзначив його за публіцистичні виступи Міжнародною премією імені В. Винниченка.

На жаль, сьогодні ім’я незламного правозахисника значно менше відоме в Україні, ніж у багатьох інших державах. За словами його рідних і друзів у Канаді, архіви Йосипа Терелі чекають на повернення на Батьківщину.

Від редакції «УС»

Про цю людину ще писатимуть книжки та зніматимуть фільми. Йосип Тереля належав до найвідоміших українських дисидентів. Мало кому з них довелося на собі «скуштувати» увесь набір репресивної системи – концтабори, «психушки», камери-одиночки, заслання і, нарешті, видворення із СРСР. Загальний термін переслідувань – 23 роки. Його прізвище довгий час паплюжилося зі сторінок комуністичної преси. А поміж тим, єдине, чого хотів уродженець села Келечин на Міжгірщині, аби Україна була українською.

16–річним хлопчиком він зіткнувся з українськими повстанцями в горах і став їм допомагати. Навчання в Києві, спілкування в колі шістдесятників робить Терелю свідомим борцем проти тоталітаризму. Нелегально видавав «Хроніку Католицької церкви на Україні», а у вересні 1982 року створив ініціативну групу захисту прав віруючих України.

Позбавлений радянського громадянства аж у 1987 році, в часи горбачовської перебудови, він переїж­джає до Канади, де розгорнув широку діяльність. Багато їздить світом, агітуючи за незалежну Україну та за відновлення греко–католицької церкви.

Про нього написано бестселер Майкла Брауна «Труба Гавриїла». Папа Римський провів з українським пророком тридцать шість аудієнцій. Іван Павло ІІ розпитував його про майбутнє.

Саме Тереля знайшов в американських архівах і з допомогою фахівців реставрував унікальну кінострічку про Карпатську Україну. Його спогади та роздуми «Свідок» вийшли англійською мовою двомільйонним тиражем. Але Йосип Тереля не тримається за гроші, пускаючи їх на благодійницькі цілі.

Про нього не написано нарис у двотомнику «Репресовані історією». Служба безпеки України навіть у наші часи не дала можливості історикам ознайомитися з його особистою справою. Тож довкола імені Йосипа Терелі й далі — одні загадки й легенди.

Востаннє приїжджав на Закарпаття у 2002 році, гостюючи в отця Михайла Данилаша із Нижнього Болотного. Це унікальне село на Іршавщині, яке підпільно сповідувало греко–католицьку церкву протягом сорока років заборони. З отцем Михайлом вони були побратимами в найгірші часи совєтських репресій. Оскільки в рідному селі Келечин у Йосипа Терелі родини не залишилося, він заповів поховати себе в Нижньому Болотному, де його відспівав би старий друг. 16 березня 2009 року в далекому Торонто зупинилося серце мужнього борця за національні та релігійні права українців. Не міг відати 66–річний Йосип Тереля, що його побратим помер на два тижні раніше.

Через чотири місяці тіло закарпатця привезли з Канади й урочисто перепоховали у тому ж таки Нижньому Болотному, котре відоме ще й як місце паломництва греко–католиків до урочища Джублик, де будують два монастирі. Панахиду очолював владика Мілан у супроводі одинадцяти священиків. Із Канади прилетів духівник Йосипа Терелі, владика Роман, виконуючи останню волю покійного.

Поховали незламного українця у вишиваній сорочці. Кореспондент канадського радіо вів репортаж із похорон, на відміну від закарпатських ЗМІ, які про цю подію нічого не повідомили. Дружина Олександра на сумних урочистостях сказала: «Він належав не мені, а Україні. Тому я його віддаю їй».

Постать Йосипа Терелі тільки чекає на своїх дослідників. Адже це була надзвичайно обдарована і багатостороння людина. Писав поезії, малював, знімав документальне кіно. На жаль, його книжки не знайдете навіть у Закарпатській обласній бібліотеці. Тож давно слід перевидати їх в Україні. І, в першу чергу, варто перекласти з англійської автобіографічного «Свід­ка»…