СИМВОЛ УКРАЇНСТВА

0
197

Геніальна творчість і життєвий шлях Тараса Шевченка, який зумів піднятися від раба–кріпака до академіка гравюри Петербурзької Академії мистецтв, врешті, набагато більше – до речника ентнонаціонального буття та консолідатора українського етносу, зробили його символом українства і одним із найпотужніших чинників у формуванні українських державницьких інтересів. Микола Жулинський підкреслює, що це безпрецедентний випадок: він – єдиний поет–художник в усій світовій культурі, який врятував націю від винародовлення в умовах колонізації. Не випадково М. Рудницький підкреслював: „Наш народ вже стояв на краю викопаної могили і тільки Шевченко не дав йому упасти в неї”. Сьогоднішня Україна, без перебільшення, постала на шевченківському моноліті духу, думки, слова.
Шевченкові належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології, зазначає Микола Жулинський, надавши українській мові статусу мови літературної, він тим самим заклав основу модерної української літератури, а в ширшому значенні – базу під українську національну ідентичність. Як історіософ він викристалізував неординарний вектор і стиль нашої історії, надав їй сакрального відтінку, різко відкинувши конформістські моделі малоросійства чи полонізації. Як філософ–утопіст він закликав до життя в братолюбії на засадах християнства, в гармонії зі всесвітом. Як гуманіст обіймав серцем усі народи. Відомо, що в українській інтелектуальній історії переломне значення мала вперше сформульована Шевченком ідея нації як духовного трансцендентного континууму „мертвих, і живих, і ненародженних”, згідно з якою не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки – за долю предків (посмертну).
Будучи нащадками такого універсуму – зазначає Микола Жулинський – митця, етнографа, історика, літератора, філософа, яким є Шевченко, ми не можемо не відповідати і за долю колосальної значимості Шевченкового спадку, який все ще потребує цілісного неупередженого прочитання.
Його колосальний творчий спадок вражає: 240 віршів, балад, поем, драма „Назар Стодоля” і фрагменти двох незакінчених драм, 9 повістей (із 20 ним написаних, але втрачених), щоденник, автобіографія, 250 листів, археологічні замітки, статті і рецензії, буквар для народних шкіл… Мистецька спадщина Шевченка–художника налічує 835 творів – живописних полотен, рисунків, офортів та ескізів (із них близько 270 не віднайдено). Був він першокласним акварелістом – відомо 210 його акварелей, передусім пейзажів, які за рівнем мистецької досконалості стоять у ряду світових здобутків малярства; блискучим портретистом–психологом, про що свідчать 150 портретів, серед яких – 43 автопортрети; офортистом – відомі 6 офортів серії „Живописна Україна” та 21 офорт, виконаний в останні роки ландшафтів України, етюдів з натури, виконаних в Аральській та Каратауській експедиціях, які вражають віртуозністю виконання, поєднанням документальної вірогідності і високого одухотвореністю.
Переважну частину своїх творів Шевченко написав і намалював не в Україні, але він зумів і на чужині виразити, відтворити духовний стан свого народу на драматичному етапі його історичного розвитку.
Шевченко, який полишив не з власної волі в п’ятнадцять років рідний край, який повів поза Україною на засланні без права писати й малювати десять років, який не дожив і до п’ятдесяти років, своєю появою ознаменував друге, духовне народження нашої нації, її згуртованість, цілісність, неповторність. Після його появи уже ніхто не зміг і ніколи не зможе розмити, поглинути, перекреслити український народ.
Шевченко – це людина, наділена величезним потенціалом життєвої сили, енергійна, динамічна, надзвичайно активна і приваблива.
Першими справжніми його цінителями були петербурзькі митці та поети, котрі відчули неабиякий творчий потенціал яскравої індивідуальності. Своїм визволенням Шевченко завдячував представникам російської культури – К.Брюллову, В.Жуковському, М.Вієльгорському та ін. Талановитий юнак потрапив у духовну атмосферу Санкт-Петербурга з великими надіями на творчу самореалізацію.
Дні двадцятип’ятирічного Шевченка киплять жадобою пізнання, він читає, студіює французьку мову, в рукописі вивчає „Історію русів”. Дні пролітають вихором у яскравому калейдоскопі подій: концерти, літературні салони, прем’єри в театрах, мистецькі вистави. І в той же час та молода душа страждає і думки стають „на папері сумними рядками”.
Далеко від рідних країв він творив для себе Україну пензлем і словами. Не одного маститого літератора вражала словесна пластика пейзажу, щемкий ліризм Шевченкових поезій. Вимогливий до слова Іван Бунін визнавав, що його серце віддано Україні, осягнутій через Шевченка, і називав його одним із „найталановитіших і найблагородніших людей”, „абсолютно геніальним поетом”, і приходив у захват: який глибокий поетичний смуток, як він музикально звучить.
18 квітня 1840 р. з’явилась перша збірка поетичних творів „Кобзар”, яку підготував до друку Євген Гребінка.
За життя Шевченко потримав у рука ще три видання „Кобзаря” – „Чигиринський Кобзар” і „Гайдамаки” 1844 року, і у 1860 р. – „Кобзар” в оригіналі і в перекладі російською мовою.
Молодий Шевченко створив книгу для свого народу, написану мовою свого народу. З роками принада „Кобзаря” для читача не розвіюється. Щоразу розкриваються його нові глибини, ще справжнє джерело мудрості.
Двадцять чотири роки було йому, коли він написав поему „Катерина”. Поезія лилась з його душі просто й невимушено. Важко було повірити що це тільки перші творчі кроки майбутнього Кобзаря. Епічна поема „Гайдамаки” була завершена поетом на двадцять шостому році його життя. В поемі гайдамаччина змальована як останнє поривання українського народу здобути свободу, це трагедія доведеного до відчаю гнобленого люду, який у непогамовній жадобі помсти за наругу втрачає моральні перестороги і не зважає на Божі заповіді. Шевченко болісно переживає цей несамовитий крик уярмленого народу, який вибухнув гнівом і прирік себе на багатолітнє страждання:
У старих спитаю:
„Чого, батьки, сумуєте?”
„Невесело, сину!”
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…”
Гайдамацький „червоний бенкет” по всій Україні – для Шевченка не тільки справедлива помста за гноблення, а й глибока рана в душі й свідомості українського народу.
Шевченко славить провідників свого народу за їхню жертовність, за мужність і силу духу, за їхню віру в незалежну Україну, проте водночас дорікає за розбрат і невиправдані компроміси, за поразки, які призвели до національного безсилля, політичної пасивності та покорення народного духу.
Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,
встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Поет не ідеалізує жодного з національних проповідників, бо наслідки їх діянь невтішні. Весь біль серця Шевченкових струменів через дві України: одну – давню, вільну, козацьку, та другу – покірну, байдужу, країну „оглухлих” і „похилених”.
Влітку 1844 р. – після першої поїздки в Україну Шевченко написав свою знамениту, сатиричну поему „Сон”. Це – політична поема великої сатиричної сили та органічної пристрасної правди авторського самовираження. Вона стала принципово новим явищем у сатиричній літературі і України, і всієї Росії. Жоден тогочасний письменник Російської імперії не наважився не таке глибинне художнє узагальнення. Поема вразила читача сарказмом, фантастикою і зболеним гнівом, картиною великого людського божевілля, сценами генеральського мордобитія та тріумфу самодурства і кривди, в якій тоне маленьке людське життя.
Протягом жовтня–грудня 1845 р. поет написав 15 вражаюче самобутніх, політично–гострих творів: цикл „Давидові псалми”, „І мертвим, і живим…”, „Маленькій Мар’яні”, „Холодний Яр”, „Минають дні, минають ночі”, „Три літа”.
В цей період він завершив поему „Кавказ”, в якій як ніхто спромігся на вистражданий осуд політики великодержавного шовінізму проти народів Кавказу. „В історії світової літератури, – на думку Івана Дзюби, – небагато знайдемо прикладів, щоб поетичний твір півтора століття не втрачав своєї політичної злободенності і моральної гостроти, звучав так, ніби породжений нинішнім станом суспільства”. Ця поема – ствердження свободи як призначення людини і людства, це прагнення обстоювати правду перед Богом:
…Борітися – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая…
Будучи тяжко хворий, на грані життя і смерті він звертається до співвітчизників із пророчим „Заповітом”.
Поетові було тридцять один рік.
В тому гіркому келиху страждань, який довелося впродовж життя випити геніальному бідоласі (кріпацтво, арешт, каземат, заслання), найгіркішими краплями були саме ті, що отруювали його зранену свідомість на схилі літ – відсутність родинного вогнища, самотність.
Так, Шевченко – український пророк, апостол. Але читаючи біографічні дослідження, спогади про нього усвідомлюєш, що це був одночасно і цілком земний, людяний, простий у доброму народному розумінні чоловік. Любив дітей – при найменшій нагоді грався з ними, обдаровував, уболівав за них. Кохав вродливих небуденних жінок. Не цурався чарки, компанійського товариства. Тобто був повнокровною, нормальною людиною, яка тільки й здатна на справжні вчинки, епохальні духовні осяяння і відкриття.
Не треба робити з Шевченка ікону, він нею не був і не хотів бути. Підсолоджена, примітивна ідеалізація лише відлякуватиме від нього потенційних, надто юних, читачів.
Але сьогодні помічається найчастіше інша крайність: намагання за допомогою найпідліших вигадок і підтасовок очорнити, знеславити нашого найвидатнішого земляка. Допускати такого приниження ніяк не можна. Бо це фактично гостра зневага кожного з нас, удар у серце України.
Зрозуміло, ці жалюгідні герострати швидко, з ганьбою відійдуть у минуле. А геній найбільшого поета нашої землі залишиться назавжди. Безсумнівна геніальність Шевченка, отой „огонь в одежі слова” виявляється насамперед у його пророчому таланті. На жаль, саме в останні роки, як ніколи раніше стає сучасною поезія Шевченка.
Сьогодні так моторошно–актуально звучить:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
ЇЇ розпинають.
Від кожного українця залежить, щоб здійснилося найсвітліше віщування „Кобзаря”:
І забудеться срамотня
Давиля година
І оживе добра слава,
Слава України.
Наче сьогодні звертається Шевченко до свого народу словами з передмови до нездійсненого „Кобзаря” (1847): „…братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної”.


ВШАНОВУЄМО ПАМ’ЯТЬ КОБЗАРЯ
Свідома громадськість України, як і українці поза її межами, 9-10 березня вшановують пам’ять видатного сина, пророка України Тараса Григоровича Шевченка. Харків’яни мають ще одну нагоду згадати видатного поета, адже у 1935 році в м. Харкові був споруджений один із найкращих пам’ятників Кобзарю, який час від часу стає епіцентром українського відродження в нашому місті.
Є нагода вшанувати пам’ять Тараса Шевченка в лікарському середовищі ще й тому, що останній свій вірш «Чи не покинуть нам, небого…», присвячений Музі, життєвим обставинам, зумовлений тяжкою хворобою поета, звернений також і до лікарів.
У другій половині 1860 року Шевченко тяжко захворів. Щоправда, поет не піддавався своїй недузі, не звертався до лікарів, не дбав про своє здоров’я, тяжко підірване десятилітнім засланням, необлаштованістю власної долі (ставився до свого здоров’я «по-бурлацькому»), а ще тому, що не любив скаржитися на своє здоров’я перед людьми. Його більше хвилювали всякі видавничі справи.
Але наприкінці 1860 року – 23 листопада дозволив лікареві оглянути себе. Лікар радить Шевченкові берегтися, той же скаржився на біль у грудях – у нього розвивалася водянка. Відтоді, згадує Л.Жемчужников, здоров’я поета з дня на день погіршувалося. На початку 1861 року поет змушений був лягти в ліжко, бо стан здоров’я був дуже загрозливим, а недуга все більше його непокоїла. Передчуваючи лише один вихід, Шевченко 14 лютого (за новим стилем 28 лютого) 1861 року в тяжкому стані пише вірш «Чи не покинуть нам, небого…», і він, на жаль, був останнім. У цьому вірші поет звертається до своєї Музи:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу? –
На той світ, друже мій,
до Бога
Почимчикуєм спочивать…
І на дорогу поет просить її:
Благослови мене, друже,
Славою святою.
Але поетові не хочеться помирати. Він хотів би жити, у нього багато планів, мрій, він хоче творити. Як згадують друзі, 25 лютого (9 березня) поет чекав лікаря й у ту мить, коли йому полегшало, він почав мріяти про Україну, сподівався, що навесні поїде до рідного краю, де близьке оточення, чисте повітря України оздоровлять його і зміцнять сили.
І зовсім несподівано для творчої манери поета, але виключно по-християнськи, поет спокійно дивиться в обличчя смерті. Терплячи жахливий біль, поет вдається до гумору. У другій частині зазначеного вірша він пропонує Музі:
А поки те, та се, та оне…
Ходімо просто-напростець
До Ескулапа на ралець –
Чи не одурить він Харона
І Парку-пряху?..
Як відомо, в античній міфології Ескулап – Бог лікування (згодом так стали називати лікарів), а ходити на ралець – іти до когось із подарунком. Тобто поет ще має надію на лікаря і гумористично змальовує свою долю. Але усвідомлює, що, мабуть, таки доведеться перепливти через Лету – річку підземного царства, на той світ і перенести з собою славу. І там, у раю, поставить поет хатку, посадить садочок круг неї й сам сяде з Музою в холодочку і разом:
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах
І веселенько заспіваєм…
Так удруге поет готується на той світ. Уперше поет чекав смерті наприкінці 1845 року і написав свій славнозвісний «Заповіт». Отже, то була хвилина, коли він передумав долю України. Але тоді йому пощастило одужати, а «Заповіт» лишився українському народові як один із наймогутніших виявів його волі.
Оптимістичне закінчення передсмертного вірша Тараса Шевченка свідчить, що поет у найтрагічнішу хвилину життя не позбувся веселої вдачі, а, навпаки, втілив її в останній годині свого життя у цій непересічній в українській літературі лебединій пісні.
Поряд із цим у цьому творі поет не переставав думати про найголовніше, про Україну: і на тім світі «над Стіксом у раю» він буде її згадувати.
За життя поет закликав свій народ понад усе любити Україну:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
І боровся за її визволення:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
З народом у його святій справі завжди буде поет:
Отоді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися…

Підготувала
Н.НЕМИРОВСЬКА.
м. Харків.