АНТОНИЧ РАДИВ ВНИКАТИ «У ДНО, У СУТЬ РЕЧІ»

0
202

antonych_bohdan_ihor_2005 жовтня 1909 року в родині священика у селі Новиця на Лемківщині народився геніальний поет і філософ Богдан-Ігор Антонич.

Щоб залишити по собі попри старання літературних церберів незабутню пам'ять, йому вистачило й неповних 26 років життя. Осмисленіше від ровесників він прожив їх, мабуть, тому, що серйозним звик бути змалку. Під час Першої світової війни Антоничі були змушені втікати від «визволителів Підкарпатської Русі», які масово вивозили греко-католицьких пастирів углиб Росії. А 1919-го рятуватися від поляків, які засудили до страти дядька Богдана-Ігоря, бо він домагався приєднання Лемківщини до Чехословаччини.

Коли Антонич став дорослим, у контрнаступ проти кривдників перейшов і він. На спроби поляків деукраїнізувати (якщо не ополячити, то принаймні омосквофілити) лемків відповів вступом до Львівського університету, щоб стати філологом-україністом, і, як Шевченко, поставити на варті слово. В університеті змушені були визнати Антонича не лемком, а українцем: саме на цій підставі відмовили у фінансуванні його навчання в Болгарії. Тож усіма слов'янськими та англійською мовами він оволодів самотужки.

Він устиг видати за життя три збірки філософських поезій, написаних вишуканою «наддністрянською мовою». Ще дві надруковано після його смерті в 1937 році від запалення легенів. Наступні видання Антонича побачили світ в Україні аж у 1967 та 1987 роках – у часи короткочасної «відлиги» й «перебудови».

Не могли частіше друкувати в СРСР поета, який писав, що «в кожного серця є власний всесвіт», змушував мислити, вникати «у дно, у суть, у корінь речі». Надто вже аристократичними й інтелектуальними були його вірші на тлі «Партія веде!». А іноді здається, що Антонич писав і про 2007 рік: «Усякими програмами, теоріями, ізмами торгують між собою, наче вуличним крамом. Кількість напрямків є така, що при найкращій волі годі їх від себе вирізнити».