Портрет художника в вічності

0
336

Український мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України. Доктор мистецтвознавства, професор, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка та академічної премії імені І. Франка Володимир ОВСІЙЧУК давно вивчає давнє українське мистецтво. У ряду його визначних праць окремо стоїть монографія “Мистецька спадщина Шевченка у контексті європейської культури”. За неї він отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка (1994) з рук Олеся Гончара. Наша розмова з паном Володимиром — про Шевченка-художника, про особливості його характеру та людських проявів… Усвідомлюючи, що така тема невичерпна, підкреслюємо, що це лишень штрихи до портрета українського генія.
— Ніколи не думав, що напишу книжку про Тараса Шевченка, — говорить Володимир Овсійчук. — Його ім’я настільки велике, що дозволити собі взятися за цю тему було страшно. Але директор інституту народознавства Степан Павлюк сказав: “Читаєш про Шевченка. Напиши про нього книжку!”. Я тоді читав велику кількість лекцій про Шевченка-художника. Замовляли їх багато вузів, шкіл. Ним цікавилися окремі люди. І не стільки поетом, скільки художником. Всі знали, що він художник.
Але коли прочитав про Шевченка у Оксани Забужко та інших авторів, то сказав собі: “О, ні, треба рятувати Шевченка. Такого свавілля не можна допускати!”.
Шевченко — унікальний геній, який з’явився для України апостолом. До нього Україна вже й не знала, що їй робити. Шевченко дав людям віру. І тому для мене він є чимось найсвятішим, що тільки може бути у житті.
— Коли вперше зустрілися з творчістю Шевченка?
— Моя мати була вчителькою, жили ми у селі Малий Скнит, Славутського району, що на Поділлі (колишня Кам’янець-Подільська обл.). Вдома стіл завжди був застелений світлою білою скатертиною. На ньому буханець хліба, солонка з сіллю і обов’язково Кобзар Шевченка.
Ще змалку знав багато віршів Шевченка. Одного разу учні старшого класу ставили п’єсу “Назар Стодоля” і я був вражений її красою, виконанням ролей. Від мого села Київ був далеко. Але раз до війни я там побував. І був у музеї Тараса Григоровича…
А оскільки багато речей Шевченка було у музеях Петербурга, Москви, то згодом поїхав до Петербурга. Жив у приятелів. Сидів у бібліотеках. Зібрав великий матеріал. І лише тоді повірив, що можу щось своє сказати про Шевченка.
За рік, який збирав ці матеріали, багато думав про Шевченка, побачив його твори. І у мене виникла своя концепція книжки. У Петербурзі побачив твори його вчителя — художника Карла Брюллова. Спеціально їздив до Москви подивитися його великі картини.
Всі свої узагальнення рівняв до західного європейського мистецтва. Який же Шевченко у порівнянні із світовими художниками — питав себе. Шевченко був на найвищому рівні! А серії його малюнків “Сюїта самотності” та “Притча про блудного сина” на рівні кращих досягнень світового мистецтва.
Книгу писав три, а бо й більше років.
— Прийнято вважати, що чимало митців, які вийшли з кріпосних селян, об’єднує одна риса — досконалість у творчості, досягнута з великою легкістю. Ви згодні?
— Що таке легкість чи нелегкість? Тарас Шевченко вчився у кращого російського художника Карла Брюллова. Тоді Шевченко був кріпаком. Саме Брюллов був ініціатором його викупу з неволі. Намалював портрет поета Василя Жуковського, який розіграли у лотерею. У розіграші прийняла участь царська родина. А виручені гроші 2500 рублів були заплачені за викуп.
У Брюллова ліпшого учня, як Шевченко, не було. Він все хапав на ходу. А потім Брюллов взяв Тараса до себе і він жив у його майстерні. Кожного дня бачив, що малював і як малював Брюллов. Брюллов мав дуже добру збірку книжок. Шевченко дні і ночі як не малював, то читав. Навчаючись у Брюллова, він паралельно навчався і у імператорській Академії мистецтв, у якій вчився дуже добре.
Він не завершив академію дипломною роботою, не отримав золотої медалі, яку міг би мати. Шевченко запізнився на іспити, як звичайний студент. Брюллов був обурений такою поведінкою, але зробити нічого не міг.
Такі прояви були у Шевченка упродовж усього життя. Він, на жаль, робив помилки. Єдине, про що він мріяв — стати викладачем рисунку або живопису у Київському університеті. Тоді там організувалося Кирило-Мефодіївське братство. От воно його і доконало!
Для братчиків він був прекрасним. На той час він написав поему “Сон”, одну з його найбільш революційних, відважних речей, у яких критикував царські порядки. І чомусь нічого не боявся. Але на нього донесли. Шевченко був перед крахом. Його судили. Він не на десять років був осуджений, а на все життя…
— Деякі художники кажуть, що вкрай мало досліджень про те, як працював Шевченко. Про його принципи, техніку, звички, розпорядок дня тощо.
— Як відомо, Тарас Григорович був осуджений без права писати і малювати. Але світ не без добрих людей. Комендантом у Орській фортеці був офіцер Маєвський. Він дуже любив Шевченка. Художнику навіть викопали землянку, щоб він у ній ховався від пекучого сонця і міг тихенько, щоб ніхто не бачив, малювати і писати. Дякуючи доброму відношенню до нього за десять років перебування у казематах він багато що зробив. Відкрито працювати не можна було, бо відразу донесуть. І донос був.
Шевченка судили вдруге, дали більш суворі умови життя. Шевченко не хотів ховатися. Коли його перевели у інше місце заслання, він плакав. Шевченко мав складний характер. І для себе, і для оточення.
Роки заслання багато дали йому для пізнання себе і світу. Варвара Репніна, дочка князя Репніна, яка ще до осудження зустріла Шевченка молодим хлопцем, прониклась до нього почуттям любові. Допомагала йому, надсилала книги, які тільки виходили у Європі і Росії. Шевченко не був позбавлений інформації. Геніальність Шевченка викликала до нього і співчуття, і товариське відношення.
— Коли Шевченко вже вийшов із заслання, чи могла вдало скластись його кар’єра як художника у імперії?
— Назустріч йому пішов віце-президент Російської Академії мистецтв, російський живописець, скульптор граф Ф.Толстой. Власне саме він домігся, щоб Шевченка випустили із заслання. Пішов на те, що впав на коліна перед імператором Олександром Другим, щоб записати Шевченка у реєстр амністованих. Проти цього виступила донька Миколи I, яка була президентом Імператорської академії мистецтв.
Толстой не злякався її погроз і домігся свого. Шевченка було випущено з неволі. Він приїхав потягом з Нижнього Новгорода у Петербург і зупинився у Толстого. Останній домігся, щоб у Академії мистецтв художнику надали приміщення для роботи і проживання. Зараз там музей Тараса Шевченка. Приміщення було незручне і холодне, але Шевченко був на волі. Міг робити все, що хотів. Правда, він стільки пережив і перехворів, що ця воля далася йому дуже нелегко. Він малював мало, закінчував старі малюнки.
Він читав, ходив у оперу. Єдине, що було погано, його організм здав, він став хворіти. Про хворобу писав братам у село. Дуже кашляв. Бо коридор був холодний, щілини у дверях — такі великі, що в них можна просунути пальці. Петербург — холодне місто. Але де дітися. У останні роки Шевченко без ліків, без доброго утримання довго не протягнув би. Хтось з письменників, здається Писемський, був обурений, що Шевченку ніхто не допомагає. Страшно тяжко було йому жити. Він і вмер там у тій маленькій квартирці.
— Це правда, що Шевченко не заробляв на життя малярством?
— Він нічого не малював на продаж. У нього не було ніяких засобів до життя. Йому допомагали друзі. Його малярство носило більш камерний характер.
— Дослідники пишуть, що у останні роки Шевченко мріяв про власну сім’ю, свій будинок. Навіть гроші збирав.
— Іноді він забував, що йому вже було 47-48 років. З бородою, сивий… Немає сили, а закохуватися — закохувався.
І власне однією з тих дівчат була служниця графа Толстого Лукерія Полусмакова з України. У 1860 році Шевченко закохується. Всі кажуть, що вона йому не пара. Ні! Він хоче женитися.
Графиня Толстая скільки могла відговорювала. Але упертий… Жениться. Дарує їй всілякі дарунки. Все, що міг. У нього й грошей не було.
Вона насміхалася над ним. Врешті-решт розходяться. Але коли Шевченка поховають на могилі у Каневі, вона збере гроші, поставить хату недалеко могили і до смерті доглядатиме за його могилою.
Знаєте, коли це до неї дійшло? Лише коли він помер. До того вона не знала, що Шевченко великий поет, і була закохана у якогось цирульника. Навіть вийшла за нього заміж. А потім ціле життя проведе біля могили Шевченка. Ось вам і вірність…
— Перебування Шевченка в Азії, очевидно, навчило його розуміти і передавати контрасти природи, світла і тіней.
— Нелегко знайти якісь красоти, якщо ти живеш у степах, де немає нічого крім степу і неба. Але там були люди і природні явища.
Шевченко малював краєвиди надзвичайно гарно, мав вроджене почуття гармонії. Це був знак істинного художника. Чиї б він не малював портрети, малював з такою майстерністю, почуттям гармонії кольорів, як у російському мистецтві мало хто умів. Про Шевченка ще не створено нормальної книжки, у якій би розбирався його дар живописця-колориста.
А ще Шевченко любив малювати портрети. Людське обличчя він шанував, як унікальний дар Божий. Обличчя у нього мало значення чогось святого. На той час він був найвидатнішим портретистом в українському мистецтві. Кращих портретів від Шевченка тоді ніхто не намалював. Деякі з них не поступаються портретам Брюллова.
Правда, Брюллов малював величезні картини. Портрети Шевченко камерного типу. А портрети Маєвської, Горленко, Кейкуатової — ось, боже, які це унікальні шедеври! Якби у нього були можливості, умови, щоб малювати так легко і просто, як інші художники. Не ховатися у яму на засланні, а творити. Яке б українське мистецтво було багатим!
Як художник, Шевченко був феноменально обдарованим. За рівнем дарування це була одна з найвищих вершин у Росії і Європі. Зараз лише можемо пожаліти, що Шевченкове життя було настільки трудним. І то в цих обставинах він творив шедеври. Шевченко хотів намалювати величезну картину “Похорони Богдана Хмельницького”. Але де з нею мав подітися. Це геній, який не розкрився у повну міру, на яку був здатний.
У Петербурзі Шевченко малював невеликі портрети. Наприклад, він намалював прекрасний портрет англійського актора Айра Фредерік Олдріджа, який у театрі грав роль Отело. Шевченко був надзвичайно захоплений його грою. Вони познайомилися. Олдрідж не знав російської, а Шевченко — англійської, але при зустрічі вони обнімалися і дуже плакали. Олдрідж співав негритянські пісні, а Шевченко — українські..
— Чи можна стверджувати, що улюбленим матеріалом художника був чорний олівець?
— Бо ним найлегше було малювати. Сховався десь і вже малюєш. Він залишив багато начерків, рисунків. Потрясаюче прекрасні рисунки. Багато малював аквареллю, водяними фарбами. Акварель також не вимагала багато місця. Нею він малював море, степ, казахські села.
Серед казахів, яких тоді називали киргизами, він був своєю людиною. Шевченко малював їхні обличчя, побут. Якби не Шевченко, казахи не знали б, як вони виглядали у дев’ятнадцятому столітті. Шевченко єдиний дав образ казахів того далекого часу. Старих, дітей, жінок і чоловіків. Їх побут. Казахи до цього часу вважають Шевченка своїм художником. У Алма-Аті є його музей. У ньому немає оригіналів, а лише репродукції з картин Шевченка. От ми, казахи, так виглядали сто років тому. Не будь Шевченка, нічого б цього у них не було.
А, як би ми знали українську інтелігенцію дев’ятнадцятого століття? Поетів, художників, політичних діячів, офіцерів, які служили на Україні, звичайних сіромашних селян. І лише один Шевченко дав образ тогочасних людей у сотнях акварельних портретів. Те, що Шевченко лишив по собі, не піддається оцінці. Це неймовірно високо дар, залишений ним для культури України. І для казахів, і для українців Шевченко зробив неймовірне. Залишив у вічності їх образ.
— Ваша монографія має назву “Мистецька спадщина Шевченко у контексті європейської культури”…
— Порівнюючи Шевченка з європейськими художниками, з явищами мистецтва Франції, Німеччини, Польщі, інших країн приходиш до думки, що Шевченко не міг належати тільки маленькій Україні. Він належав якщо не цілому світові, то усій Європі. Талант його був всеоб’ємним.
Він був дуже довірливим, добрий друзяка. Кожному йшов назустріч. Навіть пройдохам, зрадникам, безчесним людям. І багато на цьому терпів. Прожити життя Шевченка — неймовірна складність. Вивчаючи його життя, я не раз сердився: “Ну, якого чорта, тобі здалась ця людина?”. Шевченко так не думав. Кожна людина для нього — величезна цінність. Незважаючи на тяжкі умови життя, на величезні приниження, дуже багато людей його любили.
Одного разу солдати та їхні жінки, які проживали у форті, представляли комедію М. Островського “Не в свои сани не садись”. Шевченко там грав роль царського чиновника Маломальського. Це був хапуга. Негідник надзвичайний. Шевченко так гарно зіграв свого героя, що зал ревів від задоволення. Ненависть була страшенною. І тоді комендант Новопетровска А. Маєвський каже до Шевченка: Тарас Григорьевич, вы поет гениальный, и мыслитель чудесный, гениальный художник, и актер непревзойденный. Но доли, судьбы у вас нет! Это вы величайший человек!
Василь ХУДИЦЬКИЙ