ДВА ЮВІЛЕЇ

0
138

2013-й став ювілейним роком для знаних в Україні та за її межами чернівецьких істориків – батька і сина Михайлин – талановитих вчених і педагогів, організаторів та керівників наукових установ і просто прекрасних людей.
Павло Васильович Михайлина, на жаль, полинув у вічність на 90-му році життя, не доживши до поважного ювілею. Проте його образ продовжує жити в пам’яті всіх, хто спілкувався з ним – завжди привітним, усміхненим, уважним до інших. Привертала увагу його гарна українська вимова з легким галицьким акцентом, адже за походженням він був з Тернопілля.
П. Михайлина народився у Винятинцях, нині Заліщицького району, 25 січня 1923 р., у селянській родині. Коли підріс, навчався у народній школі та Заліщицькій гімназії, але не закінчив її через події “золотого вересня” 1939 р. Середню освіту завершив у Заліщицькій середній школі 1941-го.
Під час німецької окупації Павло з молодшим братом Ярославом працював у маминому господарстві (тато помер ще в 1937 р.). Та восени 1943 р. німці почали вивозити молодь до Рейху, куди 20-річний юнак їхати аж ніяк не бажав, тож подався у містечко Товсте, де учителював у народній школі.
І все ж П. Михайлині довелося побувати на території Рейху, але вже в однострої радянського солдата. Перед тим були навчання на радиста-телефоніста під Челябінськом, бої за визволення Варшави та штурм Берліна. Лише восени 1945 р. старшина П. Михайлина, живий і здоровий, нагороджений медалями “За відвагу”, “За визволення Варшави”, “За взяття Берліна” та іншими, повернувся на рідне Тернопілля. Ще декілька місяців носив військовий однострій як секретар Заліщицького райвійськкомату.
Проте П. Михайлина мріяв про здобуття вищої освіти, і в грудні 1945 р. вступив на історичний факультет Чернівецького вчительського інституту, а в 1947 р. – на історичний факультет Чернівецького університету. Його деканом був тоді професор В. Голобуцький, один з провідних дослідників історії України XVI-XVII ст. Він і справив вирішальний вплив на формування інтересів П. Михайлини як історика, ставши його науковим керівником.
Ще будучи студентом, П. Михайлина влаштувався у Чернівецький історико-краєзнавчий музей науковим співробітником. Це дозволяло вирішувати життєві проблеми, адже 1948 року одружився з гарною дівчиною Петриною, і незабаром у сім’ї з’явився первісток Ігор, згодом – Любомир.
Після закінчення 1951 року ЧДУ П. Михайлину було рекомендовано в аспірантуру, навчаючись у якій, він працював над майже не вивченою до тих пір темою участі міщанства у Визвольній війні 1648-1654 рр.
генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, доктор історичних наук Любомир МихайлинаУ вересні 1954 р. П. Михайлина стає викладачем кафедри історії СРСР, на якій тоді читалися лекції й з історії України. Проте рік по тому його переводять до Чернівецького обкому КПУ, у відділ пропаганди й агітації. П. Михайлина продовжував за сумісництвом читати лекції на історичному факультеті і завершив кандидатську дисертацію “Міста України у Визвольній війні 1648-1654 рр.”, яку захистив в Інституті історії АН УРСР в 1958 р.
Два роки по тому П. Михайлина повернувся на роботу на кафедрі історії СРСР та УРСР (саме так вона почала тоді називається) спочатку як старший викладач, а з 1963 р. – доцент. Крім численних наукових статей і повідомлень, він написав у цей час низку статей до “Української радянської енциклопедії”, “Радянської енциклопедії історії України” та “Історії міст і сіл Української РСР. Чернівецька область”. У 1969 і 1971 роках побачили світ книги П. Михайлини “Участь міського населення України у визвольній боротьбі українського народу проти польсько-шляхетського поневолення, за возз’єднання з Росією (кінець XVI століття)” і “Міста України в період феодалізму. (До питання про становище міст в умовах іноземного поневолення в кінці XVI – першій половині XVII століть.)”.
Ці книги П. Михайлини вийшли ще під грифом ЧДУ, хоча з травня 1969 р. він працював у системі АН УРСР на посаді завідувача Чернівецького відділу Інституту історії АН УРСР. Саме тут повною мірою розкрилися непересічні якості Павла Васильовича як організатора наукових досліджень, який згуртував у відділі блискучих фахівців різних напрямків: Б. Тимощука, О. Романця, В. Ботушанського, С. Григоришина, І. Буркута.
Важливим досягненням П. Михайлини стала його фундаментальна монографія “Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 рр.)”, яка побачила світ 1975 року і була високо оцінена численними рецензентами в Україні та за її межами.
Як провідний фахівець з історії міст XVI-XVII століть, П. Михайлина цілком закономірно був залучений до написання багатотомної “Історії Української РСР”. Його перу належали розділи про міста, ремесло і промисли, внутрішню та зовнішню торгівлю, соціальну боротьбу міщанства, низка параграфів про історію північної частини Буковини та Хотинщини.
Цікавим науковим проектом, здійсненим фактично під керівництвом П. Михайлини, були “Нариси з історії Північної Буковини” (К., 1980).
П. Михайлина написав тоді докторську дисертацію “Становище міського населення України та його участь у визвольній боротьбі українського народу (від Люблінської унії 1569 р. до Визвольної війни 1648-1654 рр.)”, яку захистив в Інституті історії АН УРСР у жовтні 1981 р.
Національне відродження України наприкінці 80-их років викликало значне зростання інтересу до рідної історії і вимагало підвищення рівня її викладання. В ЧДУ відчувалася потреба в створенні окремої кафедри історії України, яку повинен був очолити провідний фахівець у цій галузі. Вчена рада історичного факультету вважала, що це має бути П. Михайлина. 1988 року він був удостоєний звання професора ЧДУ і, склавши обов’язки завідувача відділу академічного інституту, в квітні 1990 р. очолив новостворену кафедру. З 1994 по 2003 роки Павло Васильович був членом спеціалізованої вченої ради із захисту докторських і кандидатських дисертацій з історичних і політичних наук при ЧДУ (ЧНУ). Понад десять разів він очолював Державну екзаменаційну комісію історичного факультету.
Широко відома діяльність П. Михайлини в просвітницьких організаціях. Так, у 1966 р. він очолив оргкомітет із створення Чернівецької обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, декілька років керував нею, а потім упродовж двох десятиліть був заступником її голови. Водночас брав активну участь у діяльності обласної організації товариства “Знання” як член правління.
Наукова громадськість Чернівців вшанувала старійшину буковинських істориків присвоєнням йому в 2002 р. звання Почесного доктора ЧНУ ім. Ю. Федьковича та Почесного професора Чернівецького фінансово-юридичного інституту. Згодом звучали й пропозиції про присвоєння професору П. Михайлині з нагоди його 90-річчя звання Почесного громадянина Чернівців. Адже саме його перу належали статті про наше місто в українських енциклопедіях 60-70-х років і “Большой советской энциклопедии” (М., 1978, т. 29). На жаль, цю ідею не було реалізовано, тим паче, що 11 березня 2012 р. Павло Васильович полинув у вічність. Його було з почестями поховано на Руському кладовищі, поряд з дружиною Петриною Павлівною.
Втім, ще за життя провідного буковинського історика засяяла зоря Любомира Павловича Михайлини, який свій 60-річний ювілей відзначає на посаді генерального директора Національного Києво-Печерського історико культурного заповідника.
Любомир народився 17 червня 1953 р. і виростав в інтелігентній, творчій атмосфері, серед науковців-істориків та вчителів-філологів. Визначальний вплив на формування характеру і поглядів Любомира справляв батько – Павло Васильович, а на вибір майбутньої професії вплинув приклад батькового друга і колеги по музею та університету – Б.О. Тимощука.
Вже з першого курсу навчання на історичному факультеті ЧДУ, де курс “Археологія України” читав саме Борис Онисимович, Л. Михайлина почав серйозно займатися археологічними дослідженнями. Цьому сприяла та обставина, що у вихідні викладач на чолі групи студентів-добровольців проводив пошуки нових пам’яток археології і розвідкові розкопки тих з них, що належали до слов’яно-руської доби. В цих походах лісами й полями у пошуках відкриттів найактивнішу участь брав і Л. Михайлина, який одразу полюбив слов’яно-руські старожитності.
Йдеться про щорічні регіональні і всесоюзні археологічні студентські конференції, скорочено – РАСКи і ВАСКи. У регіональних брали участь студенти-археологи з України, Молдавії та південно-західних областей Росії.
Л. Михайлина був учасником усіх РАСКів і ВАСКів упродовж 1972-1975 рр., представляючи на них доповіді про слов’яно-руські старожитності, які досліджувала тоді археологічна експедиція ЧДУ. Це були Ревнянський комплекс поселень ІХ-Х ст., Добринівське городище ІХ ст. та ін., які розкопували студенти-історики під час літньої археологічної практики.
Закінчивши університет у 1975 р., Л. Михайлина вже мав чималий науково-практичний досвід у галузі археології і велике бажання розпочати самостійні дослідження. Ставши аспірантом ЧДУ, з 1977 р. він поновив розкопки Ревнянського комплексу поселень, звичайно, за участі Б. Тимощука. Матеріали досліджень цього комплексу та низки інших пам’яток лягли в основу кандидатської дисертації Л. Михайлини “Слов’яни Верхнього Попруття VIII-X ст.”, захищеної 1984 року. Дисертація виконувалася на кафедрі стародавнього світу і середніх віків ЧДУ, викладачем і старшим викладачем якої він працював після аспірантури.
Як свого часу в Павла Васильовича, так і в Любомира Павловича проявився неабиякий організаторський хист. У 80-х-90-х роках він ініціював проведення в ЧДУ ряду міжнародних археологічних семінарів і конференцій, виступив співзасновником спільної Українсько-Румунської комісії з історії, археології, етнології та фольклористики при НАН України і став заступником голови цієї комісії, а нині очолює її. Одна з її перших конференцій відбулася у Чернівцях у квітні 1995 р. Визначним досягненням доцента Л. Михайлини і його вихованців було створення Буковинського центру археологічних досліджень (БЦАД) при ЧДУ (згідно з розпорядженням голови ЧОДА від 19 лютого 1996 р.), який став головним координатором археологічних досліджень на території області та базовою установою для створення охоронної археологічної служби.
Упродовж 1996-1998 рр. Л. Михайлина обіймав посаду начальника відділу науки і вищої школи ОДА, проте паралельно продовжував науково-дослідну діяльність. Зокрема, 1997 року він видав монографію “Населення Верхнього Попруття VIII-X століть”.
Повернувшись на рідну кафедру етнології, античної і середньовічної історії (так вона називалася з 1998 р.), доцент Л. Михайлина розгорнув активну видавничу діяльність на базі БЦАДу. Йшлося про солідні збірники, зокрема, “Археологічні студії”, засновані 2000 року спільно з Інститутом археології НАН України. Відповідно, головним редактором став директор інституту академік П. Толочко, а його заступником – Л. Михайлина. Другий випуск “Археологічних студій” побачив світ 2003 року.
Той рік чимало змінив у житті й діяльності Л. Михайлини, адже його було призначено керівником департаменту в Міністерстві праці і соціальної політики України (міністром тоді був нинішній голова ОДА М. Папієв). З того часу життя і діяльність Любомира Павловича пов’язані переважно з Києвом. Адже, коли відбулися урядові пертурбації і змінилися міністерські “команди”, він без вагань перейшов в Інститут археології НАН України, до колишніх вчителів і колег, з якими співпрацював з часу аспірантури. (Так, керівником його дисертації був відомий археолог В. Баран, який ще в 70-ті роки займав посаду заступника директора Інституту археології, а розкопки проводив щоліта в Рашкові Хотинського району).
Повернення до конкретної наукової діяльності дозволило Л. Михайлині порівняно швидко написати докторську дисертацію “Слов’яни VIII-X ст. між Дніпром і Карпатами”, яку він захистив 2008 року, видавши за рік до цього солідну монографію під такою ж назвою.
Втім, коли виникли проблеми з Державним історико-архітектурним заповідником “Хотинська фортеця”, а йшлося про комплекс пам’яток національного значення, то 2010 року в Києві було прийнято рішення призначити його директором саме Л. Михайлину.
(У 2011 р. вийшла друком цікава і гарно ілюстрована книга Л. Михайлини і С. Пивоварова “Нариси з історії Хотинської фортеці. Факти, легенди, гіпотези”). А у вересні 2012 р. на рівні уряду було прийнято рішення призначити Л. Михайлину генеральним директором Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
Як писав поет, “нелегкая йому дісталась доля…”, втім, хто знає Любомира Павловича, то навряд чи сумнівається у тому, що він з гідністю здолає всі труднощі й створить нову якість у дорученій йому справі. Бо він – Михайлина, спокійно-діяльний, врівноважено-творчий, спрямований не на втрати, а лише на здобутки, що неспростовно підтверджують шість десятків років його невтомної праці і на малій батьківщині, і на Великій Україні.
Олександр МАСАН,
доцент ЧНУ ім. Ю. Федьковича

Фотофакт

27 червня 1964 року у Вашингтоні відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку (автори – скульптор Лео Мол та архітектор Радослав Жук).