МИР І ВІЙНА СОТНИКА «СОКОЛА»

0
249

Якось звичним уже стало зазначати в біографії українського борця, що він прожив бурхливе, сповнене різноманітних пригод і прикрощів життя. Але навіть серед цієї когорти людей життєвий шлях Костянтина Петера вражає своєю насиченістю і багатогранністю. Адже мало хто протягом 60 років життя зумів побувати на фронтах обох світових воєн, взяти активну участь в обох українських визвольних змаганнях, понад 10 років провести в підпіллі і до того ж одружитися, виростити дітей, звести будинок, висадити біля нього розкішний сад та провести велику просвітницько-культурну роботу серед населення. При всьому тому його ім’я наразі, окрім дослідників та односельців, залишається мало відомим для пересічної людини.
Народився Костянтин Петер на Вінниччині у с. Пилипи-Борівську в 1893 р. Його батько за походженням був німцем, а мати — із давнього козацького роду. У родині плекали дисципліну, пунктуальність, працьовитість й український патріотизм. Ще змалку Костя ознайомився з «Кобзарем» Т. Шевченка, який мав на нього вирішальний вплив, як і на більшість патріотів того покоління. Після закінчення сільської школи навчався в духовній, відтак — у вчительській семінарії, де познайомився з С. Петлюрою.
Першим його випробуванням стала Перша cвітова війна, у якій він брав участь як поручик царської армії. Та після проголошення УНР і початку організації українського війська, Петер переходить на службу в українські збройні сили. Деякий час він перебував при штабі С. Петлюри, а потім був направлений у чинну армію, де й служив у чині сотника. У липні 1919 р. у бою під Вапняркою на Вінниччині, де III Залізна дивізія армії УНР здобула перемогу над більшовиками, отримав важке поранення. В госпіталі Петер познайомився з поручиком cічових cтрільців УГА Миколою Луцьким. Дружба між ними тривала все життя.
Після закінчення війни та звільнення з польського табору для військовополонених Петер оселився в с. Грабовець Богородчанського району, яке стало йому відтоді другим домом. Там він одружився із сестрою дружини Луцького Михайлиною Волинською. Там же він спорудив хату на хуторі Копачівці, посадив великий сад. Учителював у сільській школі, розгорнув широку культурницьку роботу серед населення. Він був головним організатором «Просвіти», драмгуртка та хору в селі.
Водночас Костянтин підтримував контакти із колишніми старшинами української армії, з українськими партіями та організаціями, згодом став членом підпільної Української Військової Організації (УВО). Його активна діяльність та політична позиція не подобалися польській владі, яка почала утискати Петера, погрожуючи йому висланням за Збруч та змушуючи щомісяця відмічатися в поліції (ситуація ускладнювалася тим, що Петер не мав польського громадянства). Врешті його звільнили з роботи і задля заробітків Костянтин поїхав у польське місто Шлемськ, а згодом і взагалі перейшов на нелегальне становище.
Що робив Петер за часів т. зв. «перших совітів» у 1939—1941 рр., достеменно невідомо, але є припущення, що в цей час він переховувався на німецькій території, бо радянська влада добре знала про його службу в армії УНР. із приходом німців походження батька Костянтина відіграло дуже корисну роль і Петера призначили комендантом поліції спочатку в Богородчанах, пізніше — у Тисмениці. На новому посту він одразу ж зав’язав контакти з осередками ОУН, передавав їм велику кількість таємної зброї, боєприпасів, амуніції. Але гестапо поступово назбирувало на нього компромат, і в 1942 р. його арештували, звинувативши в співпраці з радянським підпіллям. Однак судді-австрійці, взявши до уваги участь Костянтина у війні з більшовиками у 20-ті рр., виправдали його і звільнили з-під варти.
Після звільнення Петер перейшов у підпілля і приєднався до збройної боротьби УПА, яка саме тоді почала розгортатися на Прикарпатті. Взяв собі псевдо «Сокіл». Восени 1943 р. був одним із викладачів школи розвідників служби безпеки, яка діяла у
с. Старому Угринові. На вишкіл прибували підпільники із Львівщини, Волині, Житомирщини. Усі з повагою ставилися до цього вже немолодого і досвідченого чоловіка. Після закінчення вишколу сотник «Сокіл» за розпорядженням Головного штабу очолив військову розвідку IV Воєнної округи «Говерля». Також декілька місяців він очолював одну із сотень УПА в Чорному лісі через брак досвідчених командирів. Роботи вистачало: Петер приділяв багато уваги створенню військової розвідки в Станиславівській, Коломийській та Чернівецькій округах. Його стараннями було організовано відділи розвідників при сотнях УПА, а також розвідувальну мережу на теренах карпатського краю. Переборюючи труднощі повстанського життя, сотник «Сокіл» організовував зустрічі з розвідниками, з великою увагою ставився до їхніх потреб, дбав про їхній зовнішній вигляд, про озброєння, але був дуже вимогливим до них.
Однак після повернення радянського режиму провадити підпільну діяльність з кожним роком було дедалі важче. Чимраз більше повстанців гинуло і потрапляло в табори, чимраз менше сил залишалось для боротьби. Наприкінці 1947 року дружину Петера — Михайлину, доньку Ліду і зятя Василя вивезли в Казахстан, а 17-літній син Зиновій зумів втекти та перейти в підпілля до батька, взявши псевдо «Тиміш». Два роки батько із сином пліч-о-пліч воювали з ворогом. Одного разу в грудні 1949 р. Костянтин, повертаючись у с. Зелену Надвірнянського району, почув автоматні постріли над присілком Максимець, де була криївка, в якій перебували його син і ще двоє стрільців. Сталося непоправне: криївку викрили, а батько, перебуваючи на другій горі, навіть не міг збройно допомогти синові. Можемо лишень уявити собі почуття батька, який втратив у боротьбі з ворогом власну дитину.
В 1950 році більшовики через своїх агентів почали інтенсивно розшукувати «Сокола», але він був невловимий: несподівано з’являвся то під Богородчанами, то під Свалявою і знову зникав у Чорному лісі. Але так увесь час тривати не могло. Все менше бойовиків залишалось в його охороні. Зрештою, у Страсну п’ятницю 1953 р. емгебісти виявили його неподалік власної оселі на хуторі Копачівці (очевидно, напередодні Великодня Петер захотів повернутися на місце, де жив тривалий час, виростив дітей, де його пам’ятали односельці). Його оточили, хотіли взяти живим. Та він добре знав, що його чекає. Тому, підпустивши якомога ближче ворогів, дав по них чергу з автомата, а останньою кулею обірвав собі життя.
Навіть мертвим хоробрий борець був небезпечним для радянського режиму та його посіпак. Тому в 60-х рр. сільський голова Грабовця наказав зруйнувати родинне обійстя та викорчувати сад Петера, яким той гордився (Костянтин завжди дуже дбав про свій сад, навіть восени 1944 р., коли в області вже встановилася радянська влада, він ще пригощав своїх бойових побратимів садовиною).
Однак пам’ять про мужнього борця не стерлася. із відновленням незалежності України на місцях загибелі та оселі сотника було встановлено та освячено хрести. У 2001 р. відновлено сад Петера та відкрито музей у с. Грабовці. Через два роки встановлено пам’ятний знак та освячено каплицю. Таким чином, утворився меморіальний комплекс родини Петера. Отож відновлення доброго імені й увіковічення пам’яті славного уродженця Вінниччини і жителя Прикарпаття триває. і наша публікація покликана теж сприяти цьому.
Назар РОЗЛУЦЬКИЙ
На фото: Ліс на околиці села Грабовець. Пам’ятний знак на місці,
де загинув Петер Костянтин Савелійович — Ґонта, Сокіл.