МИРОСЛАВА ЄЖЕЛЕНКО: «ЩЕ ДО ВИСТУПУ В ОСТАНКІНО «СМЕРІЧЦІ» УСІ ЗАЗДРИЛИ!»

0
174

40 років тому Назарій Яремчук і Мирослава Єжеленко у супроводі самодіяльного ВІА „Смерічка” під керуванням Левка Дутковського здобули приголомшливу перемогу на найпопулярнішому в ті часи телефестивалі „Пєсня года”.
Прототипом і героїнею казки про українську Попелюш¬ку, безперечно, могла би стати Мирослава Єжеленко — вродлива буковинка. Хоча вона менше року співала у ВІА ”Смерічка” під керівництвом Левка Дутковського (тоді ще самодіяльному, адже був він у складі Вижницького районного Будинку культури), проте її успіхові могла би по–доброму позаздрити будь–яка інша співачка: вона лауреат двох Всесоюзних телеконкурсів — ”Алло, мы ищем таланты!” і ”Песня–72”. Це та ча¬рівна білявка, яка в дуеті з Назарієм Яремчуком у супроводі ”Сме¬річки” виконувала в залі московського телецентру Останкіно шлягер Володимира Івасюка ”Водограй”. Єдиного показу в надзвичайно по¬пулярній передачі виявилося достатньо, щоб співачку не лише по¬бачили, а й запам’ятали та полюбили мільйони. Одна зворушена ка¬надійка надіслала 1972 року в Москву листа з проханням написати про Мирославу якомога більше, а найголовніше: що ж вона робить поза сценою. Спеціально для цього журнал ”Сов’єт вумен” відрядив у Вижницю журналіста і фотографа. Не лише стаття з’явилася у ви¬данні з величезним накладом 14 мовами світу, а й кольорове фото на першій сторінці обкладинки. Шкода, що між гамірною та неперед¬бачливою естрадною сценою і сімейним затишком талановита спі-вачка вибрала спокій і родинні клопоти, проте їй є що згадати з тих часів. Є про що помріяти і розповісти. Адже рік роботи у ”Смерічці” поруч з Левком Дутковським, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкеви¬чем, незабутні зустрічі та співпраця з Володимиром Івасюком були для неї щасливою казкою. У той час “Смерічку” легко можна було впізнати без оголошення по радіо і телебаченню. Ансамбль зі своєю оригінальною манерою виконання яскраво вирізнявся серед інших подібних колективів в Україні, які робили спроби копіювати буко¬винців. Після запису телепередачі “Песня–72” в Москві “Смерічку” Левка Дутковського разом з білоруськими “Пєснярами“ запросили дати сольний концерт у Колонному залі Будинку спілок. Ведучими були популярні диктори Центрального телебачення Анна Шилова та Ігор Кирилов. Концерт пройшов з величезним успіхом. Москвичі щиро вітали популярні ансамблі з України та Білорусії. Героїнею тих незабутніх виступів була й Мирослава Єжеленко, яка тепер мешкає в рідній Вижниці на вулиці імені Назарія Яремчука, неподалік меморі¬ального музею–садиби великого буковинця.
«Смерічка» Левка Дутковського – учасник програми Олександра Маслякова „Алло, мы ищем таланты!” 1972 року. (Крайня зліва – Мирослава Єжеленко)— Ще 1971 року, коли у Москві Назарій Яремчук, Володя Івасюк і Василь Зінкевич на ”Песне–71” співали ”Червону руту”, про вас, Мирославо, як співачку ще ніхто нічого не чув і не знав. Однак у фіналі конкурсу ”Песня–72” в Останкіно ви вже співали ”Водограй” разом з Назарієм Яремчуком у супроводі ВІА ”Смерічка”. Як так трапилося?
— 1971 року я закінчувала навчання в Росії: у Липецькому педінституті студіювала іноземні мови (у ті часи там було легше вступити у вуз, а поре¬комендувала і запросила в Липецьк моя викладачка французької мови, яка навчала у Вижниці). Ось там під час телепередачі ”Песня–71” уперше по телевізору побачила своїх земляків–буковинців, які співали на першому Всесоюзному телефестивалі ”Песня года” популярну ”Червону руту”. При¬гадую, що радощам тоді не було меж, і я була настільки окрилена їхнім успі¬хом, ніби сама брала участь у програмі. Уявити собі не могла, що вже через рік стоятиму на цій же сцені і буду співати пісню Володі Івасюка.
Того ж 1972–го була направлена на роботу в свою рідну Вижницю. Пра¬цювала у сільській школі, неподалік райцентру. Восени у Будинку культури проходив огляд художньої самодіяльності, де я також співала. Перед ви¬ступом прасувала у гримерці концертне плаття. В якусь мить відчинилися двері, і до мене підійшла директор Будинку культури Галина Михайлівна Лєвіна з двома легінями і сказала: ”Мирославо, ”Смерічці” потрібна соліст¬ка. Підеш? Знайомся: це — Левко Дутковський, а це — Назарій Яремчук”. ”Чому перед виступом сказала про це?” — подумалося мені. Справді, місце солістки у ”Смерічці” було вільним, адже тоді моя попередниця вокалістка Марія Ісак перебралася в івано-франківський ВІА ”Беркут”, який очолив її чоловік Остап Савко.
Я хоч і хвилювалася, проте зібралася з силами і вийшла на сцену. Левко і Назар послухали мій спів і запросили в кімнату, де займалася ”Смерічка”. Дутковський сів за фортепіано і зіграв перші акорди пісні. Це був ”Водо¬грай” Володі Івасюка. Левко запропонував мені заспівати її в дуеті з На¬зарієм. І ми заспівали.
Йшов жовтень 1972 року. До концерту в Москві залишався якийсь мі¬сяць. Щоденно після шкільних уроків мене забирав автобус і привозив на репетиції. До ”Смерічки” мала рівненький голос, а в ансамблі Левко Дут¬ковський день у день учив мене вокальних вібрацій, правильного дихання. Він — великий учитель, таке дається від Бога. Дутковський завжди був і залишився фанатом своєї справи, він мав рідкісний ”нюх” на таланти, вмів об’єднати їх у колектив. Усі разом були сильні духом, монолітом.
Тоді, за місяць репетицій перед московським виступом, якщо Левко спав годинку–дві щодня, це було для нього за щастя. Коли горло не витримува¬ло, Дутковський посилав когось в аптеку, і нам приносили настоянку ка¬лендули. Коли ми, вже знесилені, не могли співати, Левко дозволяв це ро¬бити сидячи. Пісню записували на магнітофон, щоб самим послухати і оці¬нити себе…
А вночі чи навіть уранці після репетицій мене відвозили на роботу.
Мирослава Єжеленко— Тоді ви вже були заміжньою?
— Так, але чоловік мене відпускав на репетиції. Правда, коли його після інституту забирали служити до війська, то Левко Дутковський, Василь Зін¬кевич і Назарій Яремчук запросили до ресторану і сказали: ”Мирослава співатиме у ”Смерічці” й надалі. Ми знаємо, що таке сім’я. Тому гарантуємо, що все буде добре, вона чекатиме тебе”.
Ось так рік, доки чоловік служив, я гастролювала зі ”Смерічкою”. Хлопці мене опікували, ніколи не залишали одну. Повсюдно з нами була й Алла Дутковська. В готелях ми завжди мешкали в одному номері.
— Де ”показали” ”Водограй” перед Москвою?
— Пробні ”іспити” складали у чернівецьких вузах: спочатку в медін¬ституті, де навчався Володя Івасюк, потім — в університеті. Третій раз ми співали у Москві на генеральній репетиції. Після нашого співу всі почали питати, звідкіля ми. Ось тоді всі відчули гордість, зрозуміли, що ми най¬кращі. Ще до виступу нам усі заздрили. Там, в Останкіно, я дебютувала на великій сцені.
— Хто вам готував концертне вбрання для виступу в Москві?
— Для поїздки у Москву нам пошили нові костюми за ескізами Алли Дут¬ковської і Василя Зінкевича. У дівчат — бек–вокалісток були білі плаття і червоні накидки, а в мене — червоне плаття з червоною накидкою і буко¬винським узором. Назарієві також пошили новий костюм.
— Усі знали дует Зінкевич–Яремчук, а в Москві ви несподівано з’явилися з Назарієм. Що в цей час робив Василь? Чи не образився?
— У Москву ми поїхали всі разом. Окрім ”Песни года”, ”Смерічка” мала заплановані концерти в Колонному залі Будинку спілок (там ми виступали разом з білоруськими ”Пєснярами”) і в театрі Радянської Армії. Ось там Василь з Назарієм співали ”Червону руту” Володимира Івасюка і ”Горян¬ку” Левка Дутковського. ”Залишені квіти” (музика Валерія Громцева, вірш Володі Івасюка) Василь сам співав, натомість Назарій виконував ”Незрів¬нянний світ краси” з музикою Левка Дутковського на вірш Анатолія Фар¬тушняка.
Повсюдно мали аншлаги і успіх. Ніяких ревнощів з боку Василя тоді не відчувала. З Назарчиком Зінкевич був, як з братом, любив його. Не раз, коли приїжджав на Хмельниччину, то матуся Василя постійно запитувала, чому не взяв з собою молодшого брата. Не знаю, які стосунки були в них пізніше, адже професійна сцена має зовсім інші закони, аніж художня са¬модіяльність.
— Чого не бачив і не чув глядач під час зйомок ”Песни–72”?
— Мешкали ми в готелі на ВДНГ, автобусом нас возили до телецентру. Пригадую, як очі розбігалися від побачених знаменитостей: Муслім Маго¬маєв і Тамара Синявська, Кола Бєльди і Віктор Вуячич, Едуард Хіль і Едіта П’єха, Йосип Кобзон і ВІА ”Пєсняри”, Олександра Пахмутова…
На ”Пєсню–72” було відправлено більше ста тисяч поштових листівок, в кожній було названо три пісні: громадянського звучання, естрадну і в на¬родному стилі. Перші фестивалі ”Песня года” дещо наївні, в чомусь стро¬гі, навіть офіційні. В залі концертної студії Останкіно стрункими рядами сиділи моряки, льотчики, впізнавалися обличчя космонавтів, окремо си¬діли однаково вдягнуті робітниці якогось передового підприємства. Нія¬ких викриків, аплодували стримано, рідко в такт пісні. Всі співали наживо, переважно в супроводі естрадно–симфонічного оркестру ”Центрального телевидения и Всесоюзного радио”, диригент Юрій Силантьєв, який з осо¬бливим трепетом ставився до Володі Івасюка. Якщо комусь не вдавалося щось, робили другий дубль. Едіта П’єха, до прикладу, з пневмонією втекла з лікарні і під час співу забула слова другого куплета…
Глядацька зала усе сприймала спокійно і стримано. У ”Водограї” вступ виконував наш юний трубач (Володя Івасюк майже годину з ним індивіду¬ально займався), якого не могли знайти перед самим виступом. Урятував Едуард Хіль, який випадково знав, де знаходився в той час сарака. Пере¬хвилювався, щось загуркотіло в животі, ледь встиг на вихід.
Неодмінний атрибут — акуратні зачіски як у виконавців, так і в глядачів. Хлопцям зі ”Смерічки” довге волосся маскували жіночими ”невидимками” і обприскували лаком. А ось Володю Івасюка, який був автором тексту і музики і який отримував диплом лауреата у глядацькій залі, треба було під¬стригти. На це йому вказали. Він забіг в гримерку до нас і запитав: ”Дівки! Хто вміє стригти?” Я вміла це робити. Коли підстригала, то жартома ска-зала йому: ”Володю, подивись, які красиві у тебе пасма. Шкода, що немає конверта, я б їх заховала туди. Коли ти станеш знаменитим композитором, я б ці локони продавала за шалені гроші чи віддала б у найзнаменитіший світовий музей…” Аж мурашки пробігають по тілу, коли згадую ті слова, сказані тоді. На що Володя спокійно відповів: ”Скоріше підстригай, часу обмаль, мушу бігти…”
— Як виглядав телевізійний запис?
— Ведучими були популярні радянські диктори Анна Шилова та Ігор Кирилов. У журі сиділи представники теле– і радіопрограм: ”Голубой ого¬нек” (Ангеліна Вовк), ”Музыкальный киоск” (Елеонора Бєляєва), ”С добрым утром” (Ера Куденко), ”Артлото”, ”Встреча с песней”, ”Музыкальные встре¬чи”, радіостанції ”Юность” та інші. Насамперед прозвучали пісні з мину¬лого фестивалю. Поруч з ”Балладой о красках”, ”Журавлями”, ”Свадьбой” і ”Не плачь, девчонка” всі почули нев’янучу ”Червону руту” (в цьому пере¬ліку вона була другою).
Ми виступали у першому відділенні передостанніми. Перед нами Майя Кристалінська виконувала ”Полынь”, а після ”Смерічки” виступали ”Пєс¬няри”, і перше відділення завершував Муслім Магомаєв піснею ”Благодарю тебя”. Після нашого виступу Володі Івасюку вдруге вручили диплом лау¬реата. Йшов йому лише 23–ій рік. Назарчику — 21, мені — 24. Усі молоді, красиві, емоційні. Правда, Володя завжди виділявся серед нас своєю со¬лідністю та інтелігентністю в поведінці.
На завершення концерту спочатку ми разом з Едітою П’єхою співали ”Пес¬ня остается с человеком”, а потім усі учасники виконали ”Марш веселых ребят”.
Усе це для мене — як казка…. На жаль, пробула я в ”Смерічці” лише рік (мені на зміну прийшла Людмила Артеменко). Згодом ансамбль перейшов на професійну роботу в Чернівецьку обласну філармонію. А я обрала тихе сімейне життя та педагогічну ниву…
***
Висловлюю вдячність за допомогу в написанні матеріалу народному артистові України Левкові Дутковському та Дарині Яремчук.

Михайло МАСЛІЙ
Фото автора і з архіву автора

ДОСЬЄ

Єжеленко Мирослава Олександрівна (22. 05. 1948, м. Вижниця Чернівецької обл.) — українська естрадна співачка, педагог. 1972–1973 — солістка ВІА ”Смеріч¬ка” Вижницького районного Будинку культури, лауреат Всесоюзного конкурсу ”Алло, мы ищем таланты!” (1972), Всесоюзного телеконкурсу ”Песня –72”. Закінчила Ли¬пецький (нині РФ) педінститут (факультет іноземних мов), від 1973 року — на педа¬гогічній роботі. Живе і працює у м. Вижниці Чернівецької області.