БОГДАН ЛЕПКИЙ: „КРЕГУЛЕЦЬ — КАЗКА МОЙОГО ЖИТТЯ”

0
572

За кількістю написаного Богдан Лепкий поступається в українській літературі лише Іванові Франку. Його творча спадщина складає понад 80 книг, серед яких цикл романів „Мазепа”, повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках. Богдан Лепкий приятелював з найвідомішими митцями та письменниками свого часу, його твори перекладені різними мовами світу. Для мільйонів українських патріотів стало життєвим кредо, яке проголосив Лепкий: „Жав, не жав, а сіяти треба!” Вірш „Журавлі” Богдана Лепкого („Видиш (Чуєш), брате мій…”, 1910 рік) став народною піснею (музика Левка Лепкого). Такого ж успіху набув інший пісенний текст „Час рікою пливе” (музика народна). На жаль, а правди ніде діти — й досі більшість не лише поза межами Тернопілля, а й ми самі, вважає, що Богдан Лепкий нерозривно та найтісніше пов’язаний з Бережанщиною. І так справді є, адже свідомі роки письменник провів у Бережанах, Поручині та Жукові. Але вперше білий світ майбутній геній слова і думки побачив у Крогульці, саме в гусятинській землі закопана його пуповина: „Колисав мою колиску Вітер рідного Поділля І зливав на сонні вії Степового запах зілля. Колисав мою колиску Крик неволеного люду І — так в серце вколисався, Що до смерті не забуду…” Поет, прозаїк, критик, видавець, перекладач, історик літератури, літературознавець, громадсько–культурний діяч, художник, публіцист в одній особі прожив перших  шість років  у Крегульці  — саме так українською, а не сучасно, тобто зроблено на російський манер радянською владою „Крогулєц”, звучить назва його родинного села. Тут у сім’ї священика Сильвестра Лепкого народилося п’ятеро з восьми дітей. Правда, троє малолітніми померли від дифтерії і поховані на крогулецькому цвинтарі. А інших троє — брат Левко і дві сестри — народжені на Бережанщині.

Радянська влада не лише замовчувала ім’я та справи Богдана Лепкого, а й з Крегульця зробила під російський манер „Крогулєц”

З–поміж визначних постатей національного руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., імена котрих були під суворою забороною за часів радянського тоталітарного режиму, чи не найстаранніше й найпослідовніше викорінювали зі свідомості й пам’яті українців ім’я Богдана Лепкого. Після більш як півстолітнього замовчування воно повернуте українському народові. І його родинному селу.
Крогулець розкинувся на річці Нічлаві, на півдорозі між районним Гусятином і Копичинцями. У селі збереглася старенька дерев’яна церква Параскеви з дзвіницею (пам’ятка XVIII ст.). Саме в ній служив батько Богдана, Миколи та Левка Лепких — Сильвестр — священик, письменник і громадський діяч.
„Ренесанс почався з листа, який прийшов 1988 року на нашу шкільну адресу з Києва. Письменник та дослідник творчості Богдана Лепкого Федір Погребенник на листівочці (згодом вона стала першим експонатом шкільної кімнати–музею) написав, що Богдан Лепкий, відомий український письменник і громадський діяч є нашим односельцем, — згадує колишній директор Крогулецької школи Петро Чир. — Тоді я вперше почув незаслужено забуте українським народом і заборонене радянською владою ім’я Богдана Сильвестровича Лепкого. Починаючи з 1988 року Богдан Лепкий та його доробок як письменника привернули увагу українських літературознавців Федора Погребенника та Миколи Жулинського, статті яких про Лепкого з’явились на сторінках преси. Так, Погребенник у „Літературній Україні” присвятив цілу сторінку Лепкому, де, окрім його віршів, була й коротка біографічна довідка, тоді вперше офіційно прозвучав наш рідний Крогулець.
Нині пишуть, а головне — безпідставно перекручують і тиражують, що Лепкий народився на хуторі Кривенький, якого тепер нема, в інших джерелах, — у селі Кривеньке Чортківського району. Є така версія, що мати свого первістка Богдана народила у Кривенькому, повертаючись зі Станіславщини. Пологи її застали саме на хуторі, тобто у дорозі. Але це також крогулецька територія. Слава Богові, що збереглися документи, власноруч написані самим Лепким. Зокрема, його автобіографія, яку писав для вступу до Львівського університету. Ось там чітко записано: „Я, Богдан Теодор Нестор Лепкий, народився у селі Крегулець …”
„Правильніше треба казати „Крегулець”, як писав і говорив Богдан Лепкий, — вважає Ольга Пелешок, лепкознавець, а заодно й теперішній директор місцевої школи. — Наші сільські старожили неодмінно кажуть так. А радянська влада заокруглила назву, та й замість „е” написала „о”. Скоріш за все так сталося через те, що російською легше сказати „Крогулєц”. А нам було би мило та ніжно наше рідне — Крегулець. Гадаю, що варто би в день 140–річчя Богдана Сильвестровича звернутися з офіційним листом до Верховної Ради України і встановити істину. Нехай так і буде, як написано в Лепкого, як і було історично — Крегулець”.
А щодо дати народження поета, то їх пишуть дві: 4 та 9 листопада. Коли у Крогульці був доктор Роман Смик — племінник письменника по сестрі, який опікувався спадщиною Лепкого і мешкав у США (завдяки йому наш шкільний музей окрім оригінальних документів, має ксерокопії всіх творів), він дослівно сказав: „Вважати днем народження Богдана Лепкого 9 листопада 1872 року”. У Крогульці Смик був тричі. Навіть спеціально прилітав на відкриття погруддя письменника. Слова Богдана Лепкого про те, що „для України треба не тільки вмирати, але й жити”, були змістом цілого життя Смика (помер 25 грудня 2007 року). Тоді ж, у 1992–му, доктор Смик активно працював у комітеті, який займався перепохованням тлінних останків Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого до крипти в церкві Святого Юра. Кожне своє повернення він називав „прощею до моєї вужчої батьківщини”.
Роман Смик належав до тих, хто ніколи не декларував патріотизму, а утверджував це почуття своєю працею. Його подвижництво і меценацтво повернули Україні із забуття імена та творчість не лише братів Лепких, а й Патріарха Йосифа Сліпого, цілої плеяди постатей української літератури, культури, релігії. „Я просто роблю те, що повинен робити, і бажаю, щоб усі жили і працювали в злагоді з совістю і Богом, йшли в однім напрямі задля добра в Україні”, — казав невтомний Смик.

П’ятирічний Богданчик ледь вижив, а від дифтериту в Крегульці померли дві його молодші сестрички і братик…

У Крогульці, в дерев’яній церкві, в якій Сильвестр Лепкий був парохом, зберігся запис про хрещення малесенького Богданчика. Поруч з церквою стояв будинок, де мешкала родина священика. На жаль, колишнє церковне проборство не збереглося. Тепер на цьому місці будівля Крогулецької сільської ради (колишня контора колгоспу імені 30–річчя радянської України за радянських часів), на барельєфі якої із теребовлянського каменю викарбовано слова: „Тут стояв будинок, в якому провів дитячі роки видатний український письменник і громадський діяч Богдан Лепкий”. А на невеличкому подвір’ї у квітах стоїть погруддя найзнаменитішого крогульчанина.     
У книзі „Казка мойого життя” у першому розділі „Крегулець” письменник з теплом і любов’ю описав дитячі спогади про рідне село — зі ставом, лебедями, дорогами на Гусятин і Копичинці. Усе це добре проглядалося з його крегулецького подвір’я.
Крегулець, як і вся Галичина, 1872 року входив до складу Австро–Угорщини. Батько Богдана, високоосвічена людина Сильвестр Лепкий (31 грудня 1845 — 5 червня 1901), закінчивши Бережанську гімназію, вивчав теологію, філософію та класичну філологію в Чернівецькому університеті. Ще студентом брав участь у редагуванні „Кобзаря”, а з 1867 року — також і шкільних підручників. Як поет і прозаїк виступав під псевдонімом Марко Мурава. Любив музику. Тихими зимовими вечорами грав удома на скрипці сам або разом у спільних родинних концертах. Мати Богдана Домна прекрасно грала на гітарі, її сестра Дарія Глібовицька — віртуозно володіла майстерністю гри на фортеп’яно. Знавець театрального мистецтва, Cильвестр не тільки запрошував до свого села мандрівні театральні трупи, але й сам організовував сільські драматичні гуртки, які ставили вистави на релігійні теми, наприклад, на Святого Миколая, а також популярні тоді і не надто складні для виконання п’єси відомих українських драматургів. Компонував церковні пісні, музику, зокрема, воскресні, до прикладу: „Радуймося щиро нині”. Доки не було в Крегульці Народного Дому, шевченківські концерти проводились у великій залі (салоні) проборства, на які сходилося багато прихожан. Завжди піклувався про піднесення свідомості і поліпшення добробуту селян. Парафіяни дуже поважали свого священика за освіченість і гуманність
Коли Богданові було п’ять рочків, раптово, за одну ніч, померли від дифтериту дві його молодші сестрички і братик. Це жахіття дуже вплинуло на вразливу натуру хлопчика, який і сам ледве вижив.
 „Якщо Богдан був первістком і мав тоді п’ять рочків, то померлі троє молодших від нього діточок були зовсім малолітніми, а то й грудними, — каже Ольга Пелешок. — Ні імен померлих, ні де вони поховані, на жаль, не вдалося встановити. Скоріш за все могилки мали би бути на крогулецькому цвинтарі”.
У Сильвестра та Домни Лепких було восьмеро дітей. Найстарший Богдан і троє померлих — дві сестрички і братик — та Микола (21 листопада 1878 — 1 січня 1945) — народжені у Крегульці. Раннє дитинство Миколи пройшло вже в Поручині, що за дві милі від Бережан, куди батьки переїхали 1880 року. Там народилися ще дві сестрички — Ольга (18 серпня 1881 року), Олена (25 липня 1885 року) та наймолодший брат — Льончик (Левко) (7 грудня 1888  — 28 жовтня 1971).
В родині Лепких панував культ книги, витав дух любові до історії рідного краю, до знедоленого народу. Богдан ще малим опанував гру на скрипці, чудово співав, знав безліч народних пісень. Але перевагу віддав малярству, де також проявляв неабиякі здібності. Перші знання майбутній письменник одержав у батьківському домі. Швидко — за одну зиму — навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому і про пригоди Робінзона Крузо, і про письменників, художників, портрети яких висіли на стінах; старенька нянька, родом з Наддніпрянської України, співала чумацьких пісень, а від діда по матері Михайла Глібовицького, який замолоду був знайомий з Маркіяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дізнався про давні часи, історичні події в Україні. Саме дід у 1878 році забрав шестирічного Богданчика з Крегульця до Бережан, де був віце–маршалком Бережанського повіту (а по–простому — заступником повітового голови).
У Бережанах Богданко пішов „гризти граніт науки” до так званої „нормальної” школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу).
Коли ж Лепкі перебралися з „цивілізованого” Крегульця до глухого Поручина, Богданко навідувався в родинне село на Поділлі 1929 року і підмітив у „Казці мойого життя”, що „там, де була наша пасіка, колію пустили…”
У кольорових снах та ностальгійних дитячих спогадах у книзі „Казка мойого життя” (1936 рік, Львів), в якій зробив чудовий опис життя та звичаїв Галичини того часу, Богдан Лепкий знову линув у рідний Крегулець, який справді для нього був „казкою життя”.

„…і яснів, і страждав, і трудився для України”

Нелегким шляхом, як усі видатні люди, прийшов до визнання і слави Богдан Лепкий. Передусім його гнітила суспільно–політична дійсність австрійського панування, безцеремонне втручання властей у життя і творчість українських діячів культури та літератури, свавілля цензури, безліч рогаток будь–якому прояву національної свідомості. Особливо безпардонно поводилися польські екстремісти, які вважали Галичину територією Польщі. Саме те й послужило причиною переїзду Лепкого до Кракова. Як не парадоксально, але для творчого розвитку письменника Краків був корисним. Крім того, що місто лежало осторонь від розгнузданого шовінізму, тут для праці склалася сприятлива атмосфера, на досить високому рівні стояли наука, література, мистецтво. І хоч у Кракові не бракувало противників і весь час доводилося боронитись від їх нападків, Лепкому вдалося у всій повноті проявити свій літературний талант: яскраво змалювати красу подільського краю, звичаї і традиції простих людей, їх внутрішнє психологічне сприйняття соціальної дійсності. Доля розпорядилася так, що Богдан Лепкий у Польщі навчався, працював, друкував власні твори, брав участь у громадському житті. Помер 21 липня 1941–го на 69–му році. Похований великий українець з подільського Крегульця на Раковецькому цвинтарі у Кракові.
Аналізуючи сучасний стан історичної науки в Україні, маємо визнати, що, незважаючи на певні досягнення, лепкознавство та його складова —дослідження місця й ролі Богдана Лепкого в духовній історії України — тільки вийшли поза початкову стадію. Досі немає фундаментальних науково–історичних праць узагальнюючого характеру, в яких було б здійснено спеціальне комплексне дослідження життя та діяльності Богдана Сильвестровича у контексті українського національного відродження кінця ХІХ — початку ХХ століть.
Богдан Лепкий як письменник, історик, зрештою, патріот, у своїй творчості намагався сказати сущу правду про Івана Мазепу. Гетьман — непересічна особистість, адже про нього писали Байрон, Гюго, Словацький, Рилєєв, Пушкін, Тарас Шевченко, Степан Руданський… Лепкий написав сім книг про Мазепу, остання з яких була опублікована через 14 років після смерті автора його братом поетом і композитором Левком Лепким у Нью–Йорку.
Любов мільйонів українців Богдан Лепкий заслужив своєю щирістю, своєю відданістю, своєю працею. І тим, хто не знайомий з його творчістю, настав час відкрити для себе самобутнього письменника, перекладача, літературознавця, видавця і громадського діяча, ім’я якого було викреслене радянською владою з літератури. Доля щедро обдарувала Богдана Лепкого талантом, і він його не змарнував, а, мовлячи словами Івана  Франка, „все, що він віддав для одної ідеї — і яснів, і страждав, і трудився для неї”… Невтомна діяльність Лепкого, його твори варті того, щоб належно оцінити їх.
1992 року в Крогульці встановили погруддя Богдана Лепкого (скульптор Василь Садовник). Від 1988–го функціонує музей–кімната у сільській школі завдяки наполегливості та ентузіазмові голови колгоспу Степана Пелешка (відкриття відбулося 1991–го). Здається, ніби все й добре та традиційно: є і пам’ятник, і музей. Проте музей існує на вчительському фанатизмі, він неначе аматорський, тобто немає належного статусу, державного фінансування. Хочеться вірити у розум і далекоглядність української влади, яка мусить зробити в родинному селі Богдана Лепкого державний літературно–меморіальний музей його імені. Він вартує цього вже давно.
Михайло МАСЛІЙ
Фото автора та з архіву автора