БРАЗИЛЬСЬКА «КНЯГИНЯ» УКРАЇНСЬКОГО РОДУ-КОРЕНЯ

0
78

12 жовтня у календарі бразильського народу — знаменна дата. Процитую її офіційне визначення: «Сторіччя від дня народження видатного класика бразильської поезії Олени Колодій». Утім, є хороший привід згадати її й у нас, адже ця жінка — нашого, українського, роду-кореня…
Олена Колодій — дочка селян-емігрантів зі Східної Галичини Михайла Колодія та Вікторії Шандаровської, яких погнали на чужину горе і злидні. Свого часу і він, і вона виїхали до Бразилії в пошуках заробітку і кращого життя. У штаті Парана, де сьогодні проживає найчисельніша українська діаспора, познайомились та побралися. Там же народилася перша дитина, якій судилося стати «княгинею бразильської поезії» і чиє ім’я в пантеоні бразильської літератури сьогодні стоїть врівні з іменами славетних Цецилії Мейреллес та Сідонії Муралі.
На Американському континенті Олена зростала в хаті, де звучала лише українська мова та свято шанувалися звичаї далекої батьківщини. Українську, як і португальську, в усіх автобіографіях вказувала рідною мовою. І гордо писала про себе «бразилійка українського походження». Все життя мріяла побачити Україну, про яку тільки чула розповіді з уст батьків та їхніх земляків-емігрантів. Однак у радянські часи таким вихідцям із «ідеологічно ненадійних» родин, як її, годі було й мріяти про візит на прабатьківщину, де на той час усі іноземці були «розсадниками» шкідливих буржуазних ідей та «емігрантських настроїв». Отож Олена линула в Україну подумки. І ті думки часто виливалися поетичними рядками, а віршувати дівчина почала ще в 13-річному віці.
«Страждає і плаче в мені моїх предків душа», — так написала в одній із поезій, уболіваючи за «люд терплячий України, що відчуває брак свободи». А уява про українські краєвиди: «степи розквітлого вересу», оспіваний Великим Кобзарем Дніпро, — наповнювали серце письменниці щемливою радістю. До речі, Олена Колодій широко пропагувала творчість Тараса Шевченка на бразильській землі. 1940 року зробила поетичний переклад португальською кількох його віршів, серед яких «Думи мої» та «Чого мені тяжко». А в 1950-х роках редагувала поетичні стилізації португаломовних перекладів українських поезій, що ввійшли до «Антології української літератури» під редакцією професора Віри Вовк-Селянської у двох виданнях — 1959-го та 1977 років…
Поетеса була удостоєна багатьох почесних відзнак у себе на батьківщині в Бразилії. А в Україні її нагородили почесною грамотою Міністерства культури і мистецтв аж 2004-го — вже посмертно. «За вагомий внесок у розвиток, збереження і популяризацію української культури в Бразилії», — говориться в офіційному записі. Хочеться вірити, що її найвідоміші збірки («Затомлена музика», «Подорож у дзеркалі», «Симфонія життя», «Час» та «Нескінченне світло»), які на сьогодні перекладено багатьма мовами, колись усе-таки побачать світ і в українському перекладі. Щоб і наші шанувальники поетичного слова знали Олену Колодій та прилучилися до світу її мрій і дум. Адже вона увесь свій вік прожила з Україною в серці і гордо почувалася дочкою й українського народу.
«Україна не загине, поки є молодь, яка танцює народні танці, співає фольклорні пісні та підтримує свої традиції як святиню. Українські цінності повинні передаватись від покоління до покоління до кінця віків». (Із книжки Олени Колодій «Нескінченне світло», виданої 1997 року Музеєм-бібліотекою української імміграції в місті Курітіба).
Олена КОЩЕНКО