Я прийшов перемагати!

0
17

Про Василя з Хмельниччини, який нині виконує бойові завдання на спостережному посту за кількасот метрів від ворога.

Розповідати про своє життя сторонній людині Василеві явно незвично і спершу дуже незручно. Простий хлопець з Хмельниччини ще з дитинства не цурався важкої фізичної праці. І якщо вовка ноги годують, то нашого героя — золоті руки.

Після Революції Гідності хлопець виявив щире бажання призватися на строкову службу. Але у військкоматі чомусь категорично відмовили. Почав активно штурмувати всі інстанції і кабінети.

Нарешті удача — в одному з коридорів зустрів поважного військового начальника, і той під час короткого діалогу прямо запитав: «Що, і тобі заробити кортить?».

— Я ледь не вдарив його у пику за таке припущення, — з усмішкою пригадує Василь. — Стримався і гнівно прямо в очі крикнув: «Моя Україна. І її незалежність ані продається, ані купується». Очевидно, дуже переконливо, бо одне слово тієї людини — і мене без проблем призвали на військову службу, а через рік я вже уклав контракт зі Збройними Силами.

Перша ротація військового була у підрозділ, якій ніс службу на другій лінії оборони. Йому здалось цього замало, тому вимагав, щоб направили «на нулі».

Зізнається, що було страшно, але внутрішній голос вперто переконував: «Там від тебе більше сенсу, не бійся, йди сміливо!».

Нині Василь виконує бойові завдання на спостережному посту за кількасот метрів від ворога. Констатує, що останнім часом ворожі безпілотники виявляють дуже велику активність. Працюють хитро. Провокують українських військових на певні дії щодо виявлення своїх місць укриття. А далі дуже майстерно і водночас підступно працюють снайпери противника.

— Стараємось не висовуватись, максимально контролюємо емоції, дотримуючись мудрої поради: помста — це страва, яка подається холодною, — пояснює Василь. — Це нині я так спокійно розмірковую, а коли вперше потрапив під мінометний обстріл, то справді колотило ще довго: і руки тряслись, і спати не міг, кожен звук насторожував. Це відбулось неподалік населеного пункту Красногорівка, вночі під час заїзду. Чомусь противник завжди, магічним чином, у курсі, коли в нас ротація. За три роки служби звик до всього, тому вони мене не зламають.

А нещодавно у армійця був день народження. Бойові побратими подарували йому ікону, а командир підрозділу організував невеличкий святковий стіл. Вдалось навіть приготувати «Олів’є» та насмажити котлет. Звичайно, був і торт.

— Без краплини алкоголю, але з душею, по-родинному, — зізнається військовослужбовець Василь. — Але найкращий подарунок зробили орки з того боку — за весь день не було жодного обстрілу. Тихо. Аж незвично і дико було. Я ж, у свою чергу, потайки загадав, щоб незабаром ми змусили замовкнути їх назавжди.

Тетяна Дубогрій

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here