«У мені тече і російська кров, але проливаю її за Україну!»

0
42

Життєва історія військового Артема дуже нестандартна тим, що він має багато родичів у Росії, яка нині є країною агресором.

…Одне з найкоротших, але, мабуть, найважчих інтерв’ю. І річ не в тім, що за кілька хвилин по його початку розпочався ворожий обстріл нашої позиції із крупнокаліберного кулемета, — вперше довелось реально побачити, як плачуть наші Герої. Коли кожна сльозина кілком у серце…

…Артем. Високий, сором’язливий та широкоплечий хлопчака, наче бравий Котигорошко з українських казок. Тільки замість булави міцно притискає до грудей автомат. Він родом з Харківщини. До війни працював помічником бурильника нафтогазових свердловин. А ще затятий спортсмен — завдяки зросту став реальною зіркою баскетбольного майданчика.

— Нещодавно відбувся турнір пам’яті нашого тренера, пощастило взяти в ньому участь. Мабуть, саме тому наша команда перемогла, — ділиться враженнями військовий. — Побачив давніх друзів. Більшість із них також нині боронять Україну у різних бойових бригадах на сході.

Він на цій неоголошеній підступній гібридній війні вже четвертий рік. Пережив чимало, але старається про все говорити стримано, без особливих емоцій. Лише за останні півтора місяця два його побратими були вбиті ворожим снайпером.

— Одному 23, а іншому 22 роки. Діти, навіть не встигли толком розправити свої крила, а їх обрубали під саме коріння. Між іншим, відстань до позицій противника тут велика, тому це можна було зробити лише з дуже дорогої зброї, яку прості «шахтарі-ополченці», як брешуть рашистські ЗМІ, явно б не змогли придбати, — стверджує Артем. — Я вже не казатиму про унікальні безпілотні летальні апарати та решту військових ноу-хау.

Життєва історія самого Артема дуже нестандартна тим, що він має багато родичів у Росії, яка нині є країною агресором.

— І до цього я мешкав не у Західній Україні, проте нині я свідомо тут, на сході, в цьому окопі, і готовий проливати свою кров за синьо-жовтий прапор, якому присягав, — наголошує захисник, дивлячись прямісінько в очі.

— Знаєте, навіть у страшному сні не міг уявити, що ті, кого вважав з дитинства братами, друзями, за одну мить стануть ворогами та окупантами. Що ж… я свій вибір зробив і тисну на цей спусковий гачок без вагань.

Його перший бій був під Горлівкою. Пережив потужний обстріл із мінометів. 103 ворожі снаряди повністю знищили український опорний пункт. Але його бліндаж не постраждав. Перед атакою капелан освятив саме це місце та окоп.

А якось черговий безпілотник скинув вибухівку буквально за два метри від входу у їхню польову кухню. Ніхто знов не постраждав — хіба психологічно 17-річний хлопчина, який був неподалік. Він не оціпенів, встиг правильно зреагувати, але перше сиве волосся вкрило голову юнака.

…У свої молоді роки Артем усіх, навіть не значно молодших побратимів, називає «дітьми». Переймається долею кожного, старається по-батьківськи опікати. Вдома на нього чекають двоє власних діточок і дружина.

Тож пропонуємо записати до них відеовітання.

Спершу з усмішкою, але на словах: «…і моєму старенькому дідусеві» таки не втримується — підступні сльози котяться градом. Вибачається, на мить відвертає обличчя.

Чути, як вдалині противник знов починає стріляти…

…Дописую цей матеріал, і під очима теж волого. Але я не соромлюсь цього, а навпаки пишаюсь, чуєш, Артеме?! І байдуже на ту генетику — сьогодні ми з тобою однієї крові!

Тетяна Дубогрій