Майстрині чаклують над кроснами

0
20

Сьогодні побачити ткацький верстат не у музеї, а на чиємусь обійсті, та ще й в роботі, — велика рідкість.

Колись традиційні ремесла були частиною життя в селах. А сьогодні побачити ткацький верстат не у музеї, а на чиємусь обійсті, та ще й в роботі, — велика рідкість. Та все ж є ще умілиці, які бережуть традиції своїх матерів та бабусь і залюбки присвячують час улюбленому ремеслу.

А колись у кожній другій хаті

Однією з таких берегинь є 64-річна Марія Проданець з Новоселиці, що на Тячівщині. З юних літ майстриня тче килимові доріжки-верети. У невеличкій кімнаті жінка облаштувала майстерню, де на дозвіллі чаклує над сторічними кроснами-верстатом.

Цей верстат жінці дістався у спадок від бабусі й матері, які теж любили ткати і передали це захоплення молодшому поколінню по жіночій лінії. Матеріалом для верет слугує старе полотно або ж непотрібний ношений одяг, який у такий спосіб отримує друге життя.

«Колись кожна друга жінка в Новоселиці ткала — як тримали вівці і не було багато одягу, то ткали теплі ковдри-джерги. А нині шмаття повно — то нема проблем із матеріалом для верет», — каже Марія Іванівна.

Бердо, ничельниці, кросна, набивки, воротила, «баба», «дідо», «човник», «флудець», «лапки» — так називаються деталі верстата. Ремесло здається нехитрим: спочатку снують нитки основи — навивають на спеціальний вал.

Далі на кроснах між ниток наче вплітають кольорові смужки тканини — «цівки» зі старого натонко порізаного одягу. Та коли вперше сідаєш за кросна, то розумієш: не все так просто, як на перший погляд.

Старовинні строї — на сцену!

Тим часом учасниці фольклорного колективу новоселицького клубу, до складу якого входить і ткаля Марія Проданець, наче переносять у минуле, душевно виспівуючи місцеві мотиви. Пані Марія працює за верстатом і теж співає. Саме так колись новоселицькі ґаздині проводили дозвілля.

Нині майстриня тче верети переважно для дітей та знайомих. Її роботи експонуються на районних та обласних виставках народної творчості. «Іноді односельчанки просять виткати доріжки з їхнього матеріалу», — ділиться Марія Проданець.

«Шкода, що молодь не хоче переймати цю науку, — нарікають господині. — Хоча майстриня часто проводить майстер-класи для школярок».

Є у пані Марії ще одне захоплення, за яке її у фольклорному колективі називають костюмеркою. Жінка віднайшла, відбілила і дбайливо доглядає за старовинним народним жіночим убранням, знайденим на поді-горищі, в яке замолоду одягалися бабусі нинішніх ґаздинь. Сорочки і теплі бунди стали колоритними сценічними костюмами ансамблю.

«Таких давніх нарядів, як у нас, уже у жодному селі не знайдете. Пісні теж співаємо лише наші, новоселицькі. З ними виступаємо на фестивалях, відтворюємо народні обрядові дійства місцевою говіркою, сценарії для яких пише односельчанка Наталія Драгун… Наші жінки багаті на таланти», — каже завклубу Галина Кошілка.

161-річний агрегат

Живе у Новоселиці ще одна знана майстриня — 78-річна Василина Томишинець. Жінка охоче ділиться спогадами про улюблену справу і показує головне своє багатство — раритетну прядильну машину, якій 161 рік! На агрегаті напис виробника — «Theodor und Ernst Wiede sonst Gotze u. Co in Chemnitz. 1859». Цей виріб машинобудівної фабрики у 
м. Хемніц (Саксонія, Німеччина) досі працює! Хоча останні дев’ять років уже не використовується.

На обійсті Томишинців машина «прописалася» у 1991 році. До того часу жінка працювала на ньому у ткацькому цеху. Коли у 1990-х цех закрився, верстат віддали майстрині, і вона працювала на ньому вдома до 2010 року.

Машина слугувала жителям не тільки Новоселиці, а й сусідніх сіл та районів: з Хустського, Рахівського, Міжгірського привозили обробляти вовну. Проходячи крізь вали та барабани верстата, зі стриженої овечої вовни виходила оброблена тоненька пряжа, з якої вже виготовляли вовняні нитки або «валяли» джерги. Господиня залюбки показує, як колись чесали джерги, щоби були м’якшими й пухкими.

«Він ніколи не був прибутковим, бо багатим вовни не треба було, лише бідним, тому я грошей мало у людей брала. Але для нас, пенсіонерів, і це було вигідно», — згадує пані Василина. А з часом попит на ці послуги і зовсім згас.

— А не просили у вас цей апарат для якихось музеїв? — цікавимося у господині.

— Просили-просили, але на металобрухт, — ображається бабуся. — Та ми з дідом не дали. Шкода і гріх!..

Залишається сподіватися, що старовинним верстатом пані Василини зацікавляться й етнографічні музеї — і він ще розповість про давній промисел наступним поколінням…

Наталія МАДЖАРА, Василь НИТКА.

Тячів Закарпатської області

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here