Нескорені

0
29

«Огонь запеклих не пече», — писав могутній велет духу Кобзар. В горнилі війни, котра, незважаючи на політичну риторику, живе своїми страшними законами, виковуються наша нація і держава, народжуються нові герої та символи. Жовтневими днями у столиці в Будинку письменників відбулася зустріч поєднаних війною українців, які мають честь сказати своє слово тим, кого захищають.

Волонтер

У війни, стверджувала лауреат Нобелівської премії Світлана Алексієвич, не жіноче обличчя, хоча це страшне слово якраз жіночого роду. Медик Тетяна Борисенко дістала позивний «Мама Таня» під час Революції гідності. З Майдану у складі батальйону «Айдар» пішла на війну 20 травня 2014-го. У ті пекельні часи мужня жінка дарувала бійцям друге життя, витягаючи поранених з-під шквального вогню, приймала на себе найтяжчі удари — забирати «двохсотих», чергувала на бойовому посту з автоматом, чистила зброю. Водночас вона була берегинею для хлопців — розраджувала у хвилини відчаю, як рідна ненька, підтримувала, вони навіть у бій ішли впевненіше, знаючи, що «Мама Таня» поруч і завжди допоможе.

Чорний день у календарі України — 5 вересня 2014 року. Група «Гризлі» (Андрій Юркевич, командир 2-го взводу 2-ї роти «Захід» батальйону «Айдар») потрапила в засідку і загинула. Бійців, котрі поїхали на допомогу, вороги зустрічали прапором України, наші повірили, а коли під’їхали ближче, по них відкрили шквальний вогонь… Стояла нестерпна спека. 38 пошматованих тіл лежали в полі. Переговори із «сепарами», аби їх забрати, зривалися. Тетяна не витримала і, одягнувши медичну куртку та взявши шмат білої тканини, пішла до ворожого блокпоста. Зустріли «кадирівці». Після розмови зателефонували в Луганськ, там начебто дали дозвіл забрати загиблих. Повернулася назад, знайшли машину, керівництво батальйону відправило її з капеланом Володимиром.

Але угода зірвалася. Їх узяли в полон. Знущалися по-звірячому — як уміють тільки «брати-росіяни». Місяць жінка разом із 12 полоненими бійцями провела в брудному підвалі. Тримали на світі надія, спогади про рідних, якими ділилися одне з одним. Бувало, коли охоронці відходили від підвалу, бралися за руки й тихенько співали Гімн України. Ставало легше, коли доходили до слів: «Згинуть наші воріженьки…»

Обміняли їх 7 жовтня. Жінка пролікувалась і повернулася на війну, на якій провела два роки.

— Я була російськомовною, але принципово перейшла на українську. І Росію ніколи не назву братом, — наголошує Тетяна. — Якщо пекло існує, то я його бачила. Хто каже, що нам потрібен мир, знайте: я ніколи не подарую ворогам того, що вони зробили і роблять. До останнього боротимусь за свою землю. Тільки перемога!

Кіборг

Федір Мисюра з Рівного — держслужбовець. Коли почалася війна, працював у військкоматі. Дехто, можливо, й заздрив — така «броня» від повісток та мобілізації… Однак чоловік пішов захищати рідну землю. Служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді. 10 січня 2015-го в їхній роті оголосили збір добровольців для зведеної групи з 20 бійців, яка мала забезпечити ротацію захисників Донецького аеропорту. Федір був одним із тих, хто погодився.

Куля знайшла його 15 січня — влучила під пластину бронежилета, пробила ребра, пошматувала внутрішні органи, зупинилась аж біля аорти. Лікар Ігор Зінич, побратими та капелан Андрій Полухін надали першу допомогу. А вороги лупили й лупили — поранених більшало… Десь за годину бій скінчився, організували евакуацію. У Дніпрі медики взялися рятувати Федора. Під час другої операції на вісім хвилин зупинилося серце… Лікар Руслан Степаненко всі ці моторошні хвилини робив прямий масаж. Федора вирвали з лап смерті. Згодом була третя операція — таки витягли з-під серця злощасну кулю.

Чоловік став на ноги, хоча й має ІІ групу інвалідності. Працює начальником управління інфра-структури ОДА, бореться з місцевими перевізниками, котрі, на жаль, часто принижують захисників. Вважає янголом-охоронцем маленьку доньку: дружина, споряджаючи на війну, поклала в рюкзак її маєчку як оберіг.

— Якщо вам дають один-два відсотки шансів на життя, за нього варто боротися. Заради своїх рідних, які вас чекають. Ми повинні жити заради дітей, навчити їх бути іншими. А ще — достукатися до тих, хто ще не зрозумів, що відбувається і що сьогодні головне.

Сапери

Дмитро Котов та Анатолій Фатєєв не мають жодної краплі української крові. Перший «чистий» росіянин із походження, хоча й виріс тут, другий народився в Казахстані, дитинство і юність провів у Молдові, а в нашу країну приїхав у дорослому віці. Та Батьківщиною для них стала Україна, котру пішли захищати від «братньої любові».

Обоє — сапери, а це, як відомо, найнебезпечніша військова професія. Виконуючи бойові завдання, підірвалися на мінах і втратили ноги. Дмитро добре пам’ятає той день — 28 грудня 2016 року. Він у складі 25-го батальйону «Київська Русь» воював на Світлодарській дузі. Їхній саперській групі потрібно було пройти в тил ворога, зробити прохід від мін для наступу та встановити свої міни. Завдання виконали, а коли поверталися назад, Дмитро виявив не помічену раніше протипіхотну міну. Побратим Сергій Кабанов почав її знешкоджувати, але щось пішло не так… Смертоносна знахідка розшматувала чоловіка, Дмитро та ще один боєць, Тарас, зазнали поранень, дивом уцілів четвертий — Зураб.

Далі — довгі місяці лікування, реабілітації в Україні й за кордоном, опановування нового життя — на протезах. Впорався, бо має вірного помічника і берегиню — дружину Тетяну, котра винесла на своїх тендітних плечах неймовірно багато. Дмитро веде активне життя. У складі української команди ветеранів АТО, які зазнали поранень, втретє брав участь у марафоні Морської піхоти США. Здійснив свою мрію — стрибнув із парашутом. Торік 14 червня підкорив Говерлу, за що внесений до Книги рекордів України, а нинішнього року піднявся на неї разом з Анатолієм Фатєєвим та двома іншими учасниками бойових дій з інвалідністю.

Чоловіки кажуть, що хотіли своїм прикладом підтримати побратимів, не дати їм впасти у відчай. А заодно достукатися й до співвітчизників, котрих оминула війна, вони цілком здорові й мають безліч можливостей, але всі п’ять років ниють, а почасти й відверто симпатизують ворогові та вигадують різні конспірологічні теорії про «поганих політиків», котрі «посварили братні народи».

— Люди повинні знати про війну! — наголошує Анатолій, котрий брав участь у ході «Ні капітуляції!» у День захисників України. — Навкруги повно «вати», нарікань, що втомилися… Втомилися боки відлежувати на дивані! У нас війна, й головне — відстояти свою державу.

Добровольці

Сергій Ульянов — із Криму, Олексій Трубілко — з Волині. Обох, цитуючи поетесу Тетяну Яровицину, «в бій покликала доба». Олексій воював у складі Добровольчого українського корпусу Правого сектору у Пісках. Коли проходив вишкіл на полігонах «Десни», майбутніх бійців готували морально до війни. «Пояснювали, що 70% із нас додому не повернуться… Але ніхто з хлопців не передумав», — підкреслив чоловік.

Службу несли разом із бійцями Збройних сил (ДУК від входження до складу регулярних військ відмовився). Невимовно важким був перший рік війни — старші побратими розповідали, що артилерійський вогонь росіян був потужніший, ніж під час Другої світової. Та «правосеки» відзначалися сміливістю, надзвичайною мотивованістю та незламністю — недарма в росіян така істерія при згадуванні абревіатури ПС.

Повернувся додому в передінсультному стані — далися взнаки численні контузії. Його дочекалися дружина й двоє малих дітей. Сергій — людина надзвичайна: принципово відмовився від статусу УБД, а з ним і всіх належних пільг.

— Доброволець — це свідомий вибір, — пояснює чоловік. — У мене руки-ноги є, тож мушу працювати й забезпечувати сім’ю. «Убедешників» уже кількасот тисяч, а де держава візьме на всіх гроші? Я сьогодні в змозі заплатити за світло і газ… Уболіваю за нашу країну, за молоде покоління, щоб воно виросло патріотичним і щоб його майбутнє не скалічила війна.

Пішов на війну, каже Сергій, аби ви не знали, що це таке. Події 2013-2014 років застали його в Білорусі. У тамтешніх ЗМІ бойові дії на Донбасі подавали як локальні зіткнення. Але чоловік, звичайно, здогадувався, що відбувається. Війну відчув у розмові з батьком, котрий сказав сім’ї, що поїхав у відрядження. Одного разу, говорячи з ним по телефону, Сергій почув на фоні слова: «Колона вийшла». І все зрозумів… Пішов добровольцем восени 2014 року, потім був зарахований до 73-го морського центру спецпризначення.

Нинішніх хаотичних процесів у державі, як і багато його побратимів та активна частина суспільства, не розуміє.

— Звідусюди чути лемент про «примирення». Ситуація нагнітається, таке враження, що все навмисне зводиться до громадянської конфронтації, — вважає Сергій. — При цьому найбільше кричать про мир ті, хто на війні не був. Раджу відвідати військовий госпіталь. Там якнайкраще видно наслідки кількасотрічної «дружби» з Росією. Вона ніколи не зупиниться, бо так влаштована імперія — може існувати, лише якщо захоплює території. Наш ворог нахабний, нахрапистий, безчесний. Із росіянами не можна домовитись, вони завжди вгородять ніж у спину. Нині відводяться війська з укріплених позицій… Це ж не просто територія — кожен клаптик землі политий кров’ю. Там, де гинули наші бійці, часто можна побачити облаштовані побратимами пам’ятні місця. Яке плюндрування їх чекає, коли туди зайдуть «сепари»?.. Та й чому ми маємо кудись іти — це наша земля! А війна закінчиться тоді, коли буде відновлена територіальна цілісність України і коли в Криму замайорить наш прапор!

Тил

Часто військові, повернувшись, відзначають, що там, на «передку», було легше: ворог один, наша мета — перемога, і ми єдині у її наближенні. Одначе тут, у тилу, «все не так однозначно», суспільство розхристане, ба навіть розідране, особливо нині. Так не повинно бути, переконаний поет Олександр Кучеренко. «Кожен із нас відповідальний за тил — аби було що захищати хлопцям», — певен він.

Та історія довела, що українці мають міцний стрижень. Імен таких сильних духом не злічити, але варто виокремити голову ГО «Українська асоціація інвалідів АТО», важкопораненого «афганця» Сергія Тріскача, котрий вишукує кошти та налагоджує контакти, щоб закуповувати ліки для бійців, допомагати з протезами, реабілітацією, психологічною підтримкою. Неоціненна праця інформаційного фронту — дослідників, письменників, митців, журналістів, котрі формують літопис нашої буремної доби. Серед них і Валентина Розуменко, що зібрала ветеранів, аби вони могли розповісти свої історії і передати їх майбутнім поколінням.

Зрештою, це всі ми — хто допомагає державі бути, війську — триматися.

Марина ТІШКОВА

На фото Анатолія Кізлова: «Мама Таня», Сергій Тріскач, Валентина Розуменко і Тетяна Фольварочна

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here