Письменник Олександер Шугай: «Пошук, дослідження — це стан моєї душі, ідея «сродної праці»

0
37

Коли йдеться про серйозних і глибоких дослідників творчості того чи того письменника, неодмінно називають прізвище Олександера Шугая. Упродовж останніх більш як двох десятиліть він видрукував багато блискучих видань, які зайняли  вагоме місце на книжкових полицях бібліотек та шанувальників української літератури.

Сьогодні Олександер Шугай — гість редакції.

— Олександере Володимировичу, після двох поетичних збірок та прозової книжки «По стерні босоніж» ви буквально вибухнули   серйозним дослідженням життя і творчості Івана Багряного. Ваш двотомник «Іван Багряний: нове й маловідоме» та «Фундація імені Івана Багряного»  двічі висували на здобуття Шевченківської премії. І  тепер, згадуючи цього майстра художнього слова, непохитного борця за незалежну Україну, неодмінно називають  і ваше прізвище. Чому об’єктом  дослідження став саме Багряний?

— Пошук, дослідження — це стан моєї душі, ідея «сродної праці» за Григорієм Сковородою, це те, що завжди наснажує в роботі й веде вперед аж до осягнення поставленої мети. Допомагає бути самим собою. Без намагання вивчити, осмислити, проникнути в суть подій і явищ, які відбуваються навколо, не уявляю свого  життя.   І тут доля подарувала щасливу нагоду пізнати  Великого українця мого земляка Івана Багряного, про якого в Україні аж до так званої перебудови ми, на превеликий жаль, нічого не знали. Як міг стояти осторонь?

Щойно з’явилися перші, не зовсім точні дані про місце і рік народження письменника, із власного бажання (ніхто не посилав!) одразу ж вирушив до Охтирки, думаючи: «А може, хтось ще живий із рідні письменника чи хоч би давніх його знайомих?»

Надій було небагато. Що ж тут дивуватися після такої нещадної масакри? Уявіть: зайшов у краєзнавчий музей, а там цього імені навіть не чули. Поїхав у село Куземин, де, як писали в діаспорних довідниках, нібито народився Іван Багряний.

З’ясувалося, звідси, з Куземина, родом мати письменника — сільські старожили все-таки пам’ятливі. І це вже була ниточка, яка знову привела до Охтирки, де насправді й коренився рід Лозов’яг (зросійщене прізвище Лозов’ягіни).  Отак усе й почалося.

Коли ж прочитав твори Івана Багряного, його полум’яну публіцистику, відчув, що він  не тільки земляк, а й однодумець. Перша моя публікація про знахідки і відкриття в галузі багрянознавства з’явилася в «Літературній Україні» 6 вересня 1990 року, тобто ще до проголошення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.

Меморіальну дошку на  будинку видатному письменнику-землякові виготовили і встановили члени місцевого осередку Народного Руху  України 29 вересня 1991 року.  На цих урочистостях було багато гостей:  зі США та ФРН, соратники Івана Багряного, дружина Галина Трегуб і донька Роксоляна,  письменники. Це яскраво засвідчують світлини, вміщені у двотомнику. Можете уявити мою радість.

— Чим керуєтеся, коли беретеся за вивчення життя і творчості  тієї чи тієї особистості?

— Пізнання життєвої правди — ось мій головний критерій. Усупереч усьому бути сумлінним у роботі. Намагатися поставити себе в умови, в яких перебував мій герой. Докопуватися до істини, до суті.  Цю рису мого характеру колись помітив академік порошкової металургії Зот Некрасов, про якого я написав нарис «Чарівник доменних плавок», і порадив від журналістики перейти в галузь літературних досліджень. Так і сталося.

Насамперед зважився перейти на редакторську роботу, на яку мене запрошували й раніше, але боявся, що не впораюся. Люблю працювати з архівними документами, за радянського тоталітарного часу такої  змоги, звісно, не мав. Тоді все було під замком.

— Які епізоди, факти, події під час роботи над книжками-дослідженнями запам’яталися особливо?

—  Їх чимало. Ось одна з них. Після розпитувань у жителів Охтирки ще до проголошення Декларації про державний суверенітет України із трепетом підійшов до батьківського будинку Івана Багряного, щоб  зустрітися й поговорити з його старшим братом Федором Павловичем. А  там, побачив крізь вікна,  повно людей. Що таке?

З’ясувалося, Федора Павловича щойно поховали і поминають. Який жаль! Приїхати мені хоч би  на кілька днів раніше… Не встиг поговорити з важливим свідком.  Скільки б він міг розповісти!

Того самого вечора розшукав помешкання  сестри Івана Багряного Єлизавети Павлівни. Вона сиділа пригнічена, ще не встигла зняти з голови чорний креп, коли я показав їй портрет Івана Багряного.

— Ваню! — сплеснула вона руками, обличчям припавши до портрета. — Ой, Боже мій, Ваню! — І заплакала.— Одного поховала, а другого знайшла. 48 років не бачила твого образу… Ваню, як ти хотів, щоб я вийшла в люди!

А зустріч із першою дружиною Івана Багряного Антоніною Дмитрівною (друга його дружина Галина Трегуб на той час жила в Новому Ульмі, ФРН); зустрічі в Охтирці із сином Борисом Івановичем та донькою Наталкою Іванівною… Це хвилюючі, навіть драматичні епізоди, які й досі стоять переді мною.

Мій перший візит до Бориса Івановича навіть налякав його, бо він, переживши багато незаслужених кривд і знущань у минулому, раптом сприйняв мене як зовсім іншу людину. Тобто з відповідних спецорганів.

Коли з’явилася перша публікація в газеті «Літературна Україна», Фундація імені Івана Багряного (США), на щастя, вчасно помітила мої зусилля й старання в пошуках та вивченні життєвого шляху великого сина України. Саме вона й надала мені не тільки моральну, а й практичну допомогу. Завдяки фундації  зміг  побувати у США, Канаді та ФРН, зібрати нові  матеріали про життя й діяльність видатного письменника й політика.

Про перші мої пошуки докладно йдеться в  романі-дослідженні «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду».

Відтоді Охтирка стала для мене рідним містом. Не перебільшую, книжка, видана по гарячих слідах, 1996 року, читалася як бестселер.  Тепер вона стала бібліографічною рідкістю. Варто перевидати її.

В Охтирці з моєї ініціативи та за підтримки фундації встановлено пам’ятник Іванові Багряному.

— Ви ініціювали антологію давньої української поезії «Аполлонова лютня». Явище справді унікальне, епохальне. Як це сталося в тодішні застійні брежнєвсько-сусловські часи та ще в комсомольському видавництві «Молодь»? Невже для цього не було інших видавництв, скажімо «Радянський письменник», «Мистецтво», «Наукова думка» тощо?

— А знаєте, що у  день презентації у спілці письменників на примірнику «Аполлонової лютні» написав один з її упорядників  Валерій Шевчук?  «Олександру Шугаю — ініціатору та редактору цього видання із вдячністю. 22.XII.1982». А другий упорядник Василь Яременко додав: «та побажанням дальшої співпраці біля нових видань».

А взявся за це знову-таки, щоб шукати, досліджувати, народжувати ідеї. Навіть, на перший погляд, неймовірні. Валерій Шевчук, з яким  підтримував дружні зв’язки ще з 1960-х років,  з ідеєю видання давньої української поезії звертався до різних видавництв, зокрема й тих, що ви назвали. Проте всі відмовили. Мабуть, боялися незвичного. А я  подумав: «Наближається 1500-річчя Києва. Чому б нам не видати таку антологію?» Щоправда, неабияка складність була в тому, що видавництво ЦК ЛКСМУ! Це ж зовсім не його тематика.

А якщо спробувати? Здається, Наполеон казав: головне — устрягнути в бій! І ми з Валерієм Шевчуком та Василем Яременком, автором передмови до антології, таки встрягли. І виграли цей бій.

Але що мені, редакторові, довелося пережити! Це вже тоді, коли дійшло до верстки, до кінцевої стадії. Коли видавниче та цеківське начальство, раптом похопившись, ознайомилося з тематикою антології та біографіями поетів-архімандритів, ігуменів, настоятелів, митрополитів тощо. Одне слово, хоч і філософи, але ж богослови. Уявляєте?   Як це поєднати з комсомолом?

А коли вже «Аполлонова лютня» з’явилася друком і всі побачили, оцінили не тільки у нас, в Україні, а й за її межами, яке це справді  унікальне й потрібне видання, тоді й начальство запишалося, вдарило в переможні дзвони і на черговій нараді запропонувало відзначити мене як кращого редактора, ніби перед цим не було нагінок, дорікань та обговорення на закритих партійних зборах. Про все це в мене збереглися щоденникові записи.

— Які рукописи чи нові книжки сьогодні на вашому робочому столі?

— О, задумів і планів маю чимало! Чи встигну здійснити їх? Редакторська доля за десять саможертовних років праці у видавництві «Молодь» звела мене з видатними особистостями. Серед них Дмитро Павличко, Іван Драч, Юрій Щербак, Григір Тютюнник, Василь Мисик, ще раніше Іван Дзюба, Валерій Шевчук та особливо Ліна Костенко, творчості якої був я завжди відданий до кінця. Я не з тих людей, котрі набивалися б до кожного з названих тут у друзі та приятелі. Не згадую багатьох інших авторів, так само нині поважних, лауреатів престижної Шевченківської премії. Навпаки, суспільна обстановка складалася так, що треба було почуватися незалежним самітником. Але ж специфіка редакторської праці в умовах нищівної комуністичної цензури постійно штовхала до  того, щоб допомагати, сприяти, ризикувати, часом викликаючи навіть подив чи підозру самих авторів. Мовляв, чого старається? Навіщо це йому? І дехто справді ловився на цей гачок.

Отож радію, що тепер, у незалежній Україні, ніхто з перелічених і не перелічених авторів не зможе кинути в мене каменем. Адже для цього немає  підстав. Але варто замислитися: чого все це коштувало мені? Ось тепер, відчуваю, настав час підбити підсумки.

Як наслідок, народилася книжка, писана впродовж хоч і не цілого життя, проте найхарактернішого і найдраматичнішого мого періоду, що, сподіваюся,  віддзеркалює не тільки особисте, а й частину суспільного з того, вже минулого макабричного часу. Проте всупереч усім випробуванням назва цієї книжки оптимістична, радісна: «Ліна Костенко: я все, що я люблю…» Це моя сповідь, коли я був редактором збірки її віршів та поем  «Неповторність», 1980 рік (і не тільки) на основі тих щоденників, яким я тоді довірявся щиро, сповна, не маючи іншого духівника. Крім сказаного вже, нічого більше не конкретизуватиму. Вийде книжка — читайте!

Олександр ВЕРТІЛЬ

Досьє

Олександер ШУГАЙ.  Народився 15 вересня 1940 року в місті  Ромни на Сумщині. Закінчив факультет журналістики КДУ ім. Тараса Шевченка та міжнародні курси славістів — Studia Academica Slovaka (Братислава), 1982— 1983 рр.

Автор поетичних та прозових книжок, зокрема «Ромен-цвіт», «Неподільність», «По стерні босоніж», «Притча про хату, або Сорок святих», роману-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду»; книжок-есеїв про Аркадія Казку, Василя Мисика, спогадів про Максима Рильського, Бориса Тена, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Руденка та інших письменників. Ініціатор і видавничий редактор першої у XX  сторіччі антології давньої української поезії «Аполлонова лютня», наступних за нею збірників «Пісні Купідона», «Чари кохання»; перекладач книги народних ремесел, звичаїв та побуту  в Україні «Золоте чересло», писаної Климентієм Зіновієвим, поетом кінця XVII — поч. XVIII ст., та інших.

Живе і працює в Києві.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here