Мрія Валентина Вигівського

0
31

Нині в російських колоніях суворого режиму перебувають  близько трьох тисяч українців.

“Когда меня привезли в Москву на самолете с мешком на голове, после многочасовых допросов отвезли в тюрьму в Лефортово,  — вот это была жесть. Двое суток я был один в камере на выходных, — показалось, что месяц прошел. Думал вначале, что крыша поедет, — психологически было очень, супертяжело. Чокнуться было элементарно. Но потом как-то удержал сознание на месте. Сначала не понимаешь вообще, что происходит и куда попал. Точнее, не то, что не понимаешь. Просто сознание не принимает реальность долго. Было такое чувство, что все про тебя забыли…” 

(З листа Валентина Вигівського, 30.11.2014)

…Весна 2019-го вступила у свої права, всі готувалися до Великодня. Мою увагу на Фейсбуці привернув допис Катерини Сердюк — молодої жінки, з якою нещодавно познайомилися на одному з художніх майстер-класів. Катя започаткувала флеш-моб #Писанкуймося, і мені подумалося: було б добре, аби вона це розповіла на сторінці нашої громадської ініціативи. Зраділа, побачивши, що Катя влаштовує майстер-класи з писанкарства. А наприкінці допису ніби обпеклася: прочитала, що жінка недавно створила оберегову писанку для свого 36-літнього брата, який уже кілька років не поруч, не вдома. Від того вересневого дня, коли киянин Валентин Вигівський опинився в лабетах російської ФСБ, минуло п’ять років…

“Ми з Валіком ровесники, — розповіла Катя. — Моя мама і його тато — рідні брат і сестра. Родина в нас дуже дружна, так ще з дитинства в батьків повелося. Вони народилися і виросли на Коростенщині, в селі Горщик.

Ми мали геройського діда, Степана Вигівського. Під час Другої світової, коли німці почали масово вивозити молодь до Німеччини, 17-річний хлопець втік у партизани, прихопивши  з собою гвинтівку, з якою охороняв місцевий лісопильний завод. Опинився у партизанському з’єднанні імені Малікова, потім воював у різних частинах І-го Білоруського фронту, а закінчив війну в Ідрицько-Берлінський дивізії і дійшов до Берліна. Після війни служив у радянській армії ще п’ять років і демобілізувався в липні 1950-го. А коли повернувся до рідного Горщика, його заарештували як ворога народу. Дали у 1951-му 25 років таборів Вятлагу (ГУЛАГу) за “зраду Батьківщини”. Таке звинувачення передбачало вищу міру покарання з конфіскацією майна. Покарання він відбував неподалік тих самих місць у Кіровський області Російської Федерації, де нині у в’язниці, в селищі Утробіно, перебуває його онук, Валентин Вигівський. Так доля розпорядилася моїми рідними. Між їхніми ув’язненнями — майже 60 років. І стали вони заручниками одного імперського монстра — Росії.

Ви спитали, який Валік? Він особливий, мабуть  тому, що з дитинства мав велике захоплення, навіть мрію, яка цілком визначила його життя  і, на жаль, стала причиною його арешту. Валентин з дитинства був закоханий в авіацію. Але дядько Петро вам усе докладніше розповість…”

Вже за кілька днів я зустрілася з Петром Степановичем, батьком Валентина Вигівського. На порозі однієї з кав’ярень на станції метро “Олімпійська” мене чекав літній чоловік — спокійний, врівноважений. У його погляді були водночас і надія, і глибоко приховане горе. Ми спілкувалися добрих дві години. Звісно, йшлося про його сина. Проте  не тільки…

— Петре Степановичу, який він, ваш Валентин?

— Він — “тєхнарь”, як кажуть, — світло всміхається пан Петро. — Це в нього з дитинства. Ще з перших класів він захопився технікою. А вже у старших класах читав багато про історію авіації, про видатних авіаторів, — ми йому навіть купували  фахові журнали з авіації. Після школи екзамени складав одночасно до двох київських вишів: КПІ та НАУ. Вступив в обидва. Але одразу вирішив, що навчатиметься в КПІ, — бо ж спеціально вступав на факультет  електроніки, який розміщується нині в тому корпусі, де свого часу навчався сам Сікорський.

Хоча йому довелося обрати спеціальність, далеку від авіації, син продовжував поглиблювати свої знання в цій галузі. З роками став справжнім  авіа-фаном, навіть певною мірою — “авіа-спецом”-любителем: вишукував, виписував і читав усі новинки спеціальної літератури, тож зібрав одну найкращих бібліотек у галузі. Спілкувався з такими ж  фанами, серед яких були й досвідчені фахівці, відвідував авіа-виставки й різноманітні авіа-шоу. 

Поступово Валентин став своєю людиною в авіа-спільноті. Брав участь у проектуванні і розробці літальних апаратів “малої авіації”. Він був близько знайомий з багатьма російськими  спецами  в цій галузі, які працювали в конструкторських бюро, на авіапідприємствах, були причетними до створення літальних апаратів. Там авіаційна та космічна галузі розвинені значно  краще,  ніж в Україні!З деким зустрічався тільки на авіаційних подіях в Україні, з іншими спілкувався через Інтернет. Велика авіація, мала авіація, двигуни для літальних апаратів, практично, стали сенсом його життя.

— Пане Петре, можна назвати вашого сина мрійником?

— І так, і ні. Справді, він із дитинства мав велику красиву мрію — авіа-мрію, можна сказати. Проте, наприклад, працювати на українські авіапідприємства не пішов. Знав, у якому занедбаному стані в Україні ця галузь.

Після інституту вирішив працювати на себе, був малим  підприємцем, очолював невелику бригаду з ремонту автомобілів. Планував згодом  організувати власне виробництво, можливо  в малій авіації. А поки що мусив заробляти гроші на життя. Бо у 23 роки женився, і скоро в молодій сім’ї з’явився син. Проте захоплення авіацією залишалося у Валентинина завжди, тому весь вільний від заробляння грошей час він був занурений у цю тему. 

А останнім часом у нього з’явилася ще одна, цього разу цілком благодійна мрія, — він загорівся побудувати для хворих дітей сучасну онкоклініку: підбирав обладнання, міркував, яких лікарів можна запросити до неї. Ще під час навчання його зацікавила тема електроніки в медичному обладнанні, тож захотів те, що вивчав, втілити у практику — допомогти хворим дітям.

— Як сталося, що Валентин опинився в російському полоні? 

— Схопили його в Криму, у Сімферополі, 18 вересня 2014 року. Туди він поїхав на запрошення людини, котрій  цілком довіряв. Це була знайома йому дівчина з їхньої  авіа-тусовки, росіянка. Вони багато років були знайомі, часто спілкувалися. Цього разу вона звернулася по допомогу: хворів  її дід, вона збирала кошти на його операцію. Валентин зібрав через знайомих потрібну чималу суму в доларах, і вони вирішували, як її передати в Росію.

Оскільки це сталося  вже  після Майдану, приїхати до Києва дівчина не змогла, — так вона пояснила синові. Тому запропонувала зустрітися в Криму. Хоча була вже осінь 2014-го, на жаль, повного розуміння того, що коїться у Криму, ми ще не мали. Зустрічався він із тією знайомою в одній із сімферопольських кав’ярень. Коли він там з’явився, вже все було підготовлено згідно зі сценарієм “упіймання українського шпійона” — група захоплення, камери, свідки. А дівчина, як з’ясувалося пізніше, вже давно співпрацювала з російською  ФСБ. Її завданням було витягти Валентина з України. Із завданням вона успішно впоралася…

Валік виїхав з Києва 17 вересня 2014 року. Дізнався  я про його від’їзд надто пізно, коли він уже показав мені взяті квитки на дорогу туди й назад. Якесь недобре передчуття в мене було. Якби він порадився зі мною перед від’їздом, я б його відмовив. 18—19 вересня перестав  відповідати його мобільний, і ми з дружиною Галиною запідозрили лихе. Звернулися до міліції, там написали заяву про зникнення сина, та й по всьому. Далі зрозуміли, що потрібно шукати самостійно. Підключили всі зв’язки, які на той час ще мали. Шукали ми його через знайомих і в Криму. Як не дивно, нам навіть кримська “самооборона” допомагала. Люди відгукувалися на нашу біду, ніхто навіть грошей не просив. Але, на жаль, мало чим могли зарадити.

— Як же ви дізналися, де він? Коли він вийшов на зв’язок?

— Майже місяць ми не знали, де наш син  і чи він живий. Це був найстрашніший час. Коли отримали інформацію, що його немає в Криму, я подав перший запит в українське МЗС. Через місяць, 20 жовтня 2014 року, від нього надійшов перший лист. Так ми довідалися, що він уже в Москві. Після того МЗС відразу дало запит до Москви. Затим ми почали отримувати листи від адвоката, призначеного йому, за законами Росії: в них були відскановані записки, начебто написані Валентином. Але записки ці були досить підозрілими й суперечливими. Наприклад, в одній ішлося, що Валентин просить передати йому чорний чай, а ми в родині, взагалі,  не п’ємо чорного чаю. Ще були  проколи. Також адвокат настирливо пропонував мені  з середульшим сином їхати до Москви на побачення з Валентином. Коли я отримав змогу порадитися зі слідчим, який вів справу сина, він коротко сказав: “Телефонуй краще мені, а не адвокату”. В   Росію їхати відрадив. Поступово я зрозумів, що той адвокат, по суті, є провокатором. Слідство тривало далі. Як ми потім дізналися, весь цей час із Валентина “вибивали показання”. Сам Бог знає, що з ним робили — як примушували це зробити…

“Тут даже ночью свет горит. Короче, все в лучших традициях КГБ. Силу воли в таких заведениях нужно иметь, как у Терминатора. Периодически вызывали на допросы. “Весело” в этой психушке. Очень похоже на это заведение — объект психушка. Только не колят, и белых халатов с длинными рукавами нету. Кровати узкие, металлические — все болит от них. Вначале вообще, как били, было чувство после такого сна. Одеял нормальных нету — укрываемся телогрейкой!” (З листа Валентина Вигівського, 16.12. 2014)

З адреси на листі стало зрозуміло, що його утримують у Москві, у в’язниці в Лефортово. І там нам довелося його шукати з допомогою добрих людей. У Києві я звернувся до організації “Євромайдан SOS”, де мені порадили правозахисницю Марію Томак. А вже вона направила до Зої Свєтової — російської правозахисниці, голови російського громадсько-наглядового комітету Москви та Московської області, яка змогла відшукати серед 300 ув’язнених Лефортово нашого сина. До її обов’язків входило і побачення з ним: уперше вона побачила його побитого, заляканого, збитого з толку. Він боявся з нею говорити, бо знав, що час від часу йому підсаджують провокаторів. Аж згодом, почувши від неї наш “пароль” — відоме  синові “секретне слово”, він заусміхався і зрозумів, що їй можна довіряти.

Загалом, слідство тривало майже півтора року — з вересня 2014-го по грудень 2015-го. Спочатку Валентин не визнавав нічого з того, що йому “шили”. Але йому без натяків прямо сказали: “Або тебе тут зроблять калікою, і ти сядеш на 20 років, або визнаєш свою провину, і термін може бути меншим”. Без визнання вини до нього не допускали консула України і не дозволяли побачення з мамою. Видно, рішення про визнання себе винним далося синові нелегко: коли в Лефортово його вперше побачила мама, моя дружина, він, маючи зріст 187 сантиметрів, важив ледве 60 кілограмів. Тіла свого показувати не хотів, мабуть  на ньому були сліди побоїв, тепер уже знаємо, що він тоді був увесь обкиданий гнійними фурункулами… 

До речі, синові кілька разів пропонували залишитися в Росії: обіцяли, що він зможе працювати в авіаційній галузі — в одному з конструкторських бюро, пропонували певний напрям  роботи. Востаннє це було вже під час оголошення вироку, коли обвинувач  йому зауважив: “Какая разница, какой родине служить”. Але Валентин категорично відмовився, а нам у листі написав: “Краще бути невизнаним і бідним в рідній Україні, аніж відомим і багатим у Росії”.

— Пане Петре, чи допомагала вам чимось українська влада в ситуації такої біди у вашій родині? І, взагалі, що мають робити люди, коли, не дай Боже, станеться зникнення  рідної людини?

— Влада нам трохи допомагала, але саме трохи. Всі ці роки ми, родичі українських політв’язнів, вимагаємо від керівництва держави  призначити хоч   одну окрему людину з вагомими повноваженнями, яка б опікувалася  долями політв’язнів. Такої людини і посади такої в Україні досі нема. Немає  й жодної державної структури, яка б займалася справами політв’язнів: так, усі потроху — МЗС, СБУ, омбудсмен. Досі не прийняли закон про політв’язнів, хоча проект його вже давно лежить у Верховній Раді. За цей час політв’язнів стало  набагато більше і, судячи з усього, менше не буде.

При президентові Порошенку нас приймала й вислуховувала пані Ірина Геращенко — мабуть, єдина  з чиновників такого високого рівня. Треба віддати належне, вона намагалася вникати у наші справи, проте нічим суттєвим допомогти не могла. Правда, один раз матеріально організувала поїздку до сина в Лефортово. Відвідування в’язниці нам коштує  1500 доларів щоразу. Було й таке, що пані Ірина виступила ініціаторкою зустрічей родичів політв’язнів із відповідальними особами різних урядових відомств.

Нині функції спілкування з родинами бранців Кремля покладені на омбудсмена Людмилу Денісову. Вона теж реагує на наші звернення, проте так само особливо не може вплинути на ситуацію. На жаль, переговори щодо звільнення політв’язнів часто проводяться не на належному кваліфікаційному рівні. Вважаю, що останній обмін полоненими Росії та України був проведений наспіх  і не був ретельно продуманий. По-перше, 24 моряки Росія мала звільнити за рішенням Міжнародного морського трибуналу. По-друге, на мою думку, в обмін на міжнародного злочинця Цемаха можна було виміняти всіх українських полонених політв’язнів, — він був надто важливою для Росії особою, або й не віддавати його взагалі, оскільки це цінний свідок для міжнародної спільноти у протистоянні між Україною і Росією. Але  що вже казати, — це відбулося…

Тепер нам обіцяють, що до Нового року має відбутися черговий обмін полоненими. У вересні, через тиждень після останнього обміну полоненими, відбулася зустріч пані Денісової з родичами політв’язнів. Тоді омбудсмен показала мені список, у якому наш син, Валентин Вигівський, — один серед перших. Проте жодних гарантій, звісно, ми не маємо, і на якій стадії перебувають  нині переговори про звільнення наших заручників, не знаємо. Зараз спостерігаємо чергове загострення відносин  України з агресором через так зване невиконання Мінських домовленостей, тому як воно обернеться для нас, побачимо.

— А що тепер, пане Петре? Який стан Валентина нині? Де він, що пише?

— Зараз Валентин відбуває покарання в колонії №11 селища Утробіно Кіровської області. Його засуджено до 11 років колонії суворого режиму за “залучення через Інтернет працівників організацій російського оборонно-промислового комплексу авіаційно-космічного профілю до збирання та надання йому за грошову винагороду закритої технічної документації щодо поточних перспективних розробок”. Судовий розгляд був закритий, — усі матеріали засекречені, адвокат підписав документ про нерозголошення. Валентинові інкримінували 183 статтю Кримінального кодексу Російської Федерації — збір комерційної інформації. Пізніше обвинувачення перекваліфікували на 276 статтю — шпигунство. Того дня, коли був винесений вирок Валентинові, російський телеведучий Дмітрій Кісєльов у “Новостях-24” повідомив: “Он обвиняется в том, что хотел разрушить воздушно-космические силы России”. Отака маячня…

Лефортово він захопився вивченням книжок із психології людини. Він, взагалі, давно мріяв про це, але не мав часу. А тут час з’явився… Тоді, ще під час першого побачення, він говорив матері, що психіка в нього нібито поки що в нормальному стані, але лікування б уже не завадило.

За ці роки він чотири рази бачився з мамою, Галиною Василівною,їздила до нього на побачення дружина. Я всі ці роки його не бачив, лише єдиний раз говорив із ним по телефону, коли йому дозволили зателефонувати, ще в Лефортово. Пише нам листи, а ми йому — російською мовою. Всі листи з України він отримує. Йому пишуть багато людей і родичів. Отримує він листи і з-за кордону. Бували такі періоди, коли 90% усіх листів у колонії адресувалися  Валентинові. Не видають йому лише прислані книжки. У нас віруюча сім’я, — думаю, його дуже  підтримує також віра в Бога. Він має  Святе Письмо, молитовники, дотримується постів, хоча там і без того, як розумієте, його не дуже  добре годують.

Син планує своє подальше життя: одного разу  зробив креслення заводу, який мріє збудувати, коли повернеться в Україну. То ті креслення в нього відібрала охорона,   коли його з камери вивели на прогулянку. Страшенно Валік розлютився тоді  — ледь двері в камері не виніс. Тобто тримається син!

— Що, на вашу думку, потрібно зараз робити вам, державі, нам, українцям, для швидшого визволення бранців Кремля?

— Передусім  потрібен розголос: кожен громадянин України має знати, що сусідня країна Російська Федерація незаконно утримує наших громадян. Українці мають знати їх точну кількість, їхні імена, де вони перебувають. На жаль, переважна більшість громадян України залишаються далекими від цієї проблеми, їх ця біда оминула. Тому мають активно працювати державні структури — прес-центри МЗС та СБУ. Звісно, весь час про це мають говорити ЗМІ. Потрібне створення якогось комітету, комісії чи іншого державного органу, який опікуватиметься лише політв’язнями.

Ми, їхні рідні, робимо все, що нам під силу: розшукуємо самотужки  наших братів, дітей і чоловіків, які потрапили в російський полон, весь час смикаємо державних відповідальних осіб, нагадуючи, що там — наші рідні, влаштовуємо самотужки акції на захист наших політв’язнів. Вони проходили у Вінниці й Чернігові. Недавно навіть у Берліні виходили люди, щоб протестувати проти полону мого сина Валентина Вигівського. Дещо роблять громадські організації, такі  як “Save Oleg Sentsov”. Ця організація опікувалася визволенням Олега Сенцова, а нині продовжує працювати над поверненням додому інших бранців. Працюють над визволенням політв’язнів правозахисні організації “Центр громадянських свобод”, “LetMyPeopleGo”, “Євромайдан SOS” та інші.

Ми маємо вимагати від наших політичних лідерів, щоб питання визволення українських політв’язнів повсякчас було присутнім у діалогах із закордонними політичними діячами та лідерами. 

Недавно Олег Сенцов на особистій зустрічі з президентом Франції Еммануелем Макроном передав йому список, у якому зазначені 86 бранців Кремля. Насправді ж  їх набагато більше. (У списку омбудсмена Людмили Денісової — 113 політвязнів. — Авт.) Тож весь час ми маємо нагадувати Європі та всьому світові про нашу біду.

Ще я б хотів, щоб держава оприлюднила інформацію про тих росіян, які внаслідок  українсько-російського конфлікту утримуються в українських в’язницях. Їх теж чимало. Важливо, щоб і громадяни України, і громадяни Росії знали про них. Бо ці росіяни теж рано чи пізно мають повернутися додому. З них 22 полонених написали заяви на ім’я Путіна з проханням обміняти  їх на українців. Жаль, що заяви писали не всі, — інші впевнені, що Путін їх не залишить і поміняє. На мою думку, це важлива інформація, яка зовсім не має розголосу в суспільстві.

Як батько політичного в’язня особисто звертаюся до українців, особливо до українських чоловіків, і переконливо прошу їх під жодними приводами не їздити до Росії та Білорусі. Кожен українець, який перетинає кордон із цими країнами, ризикує бути арештованим і кинутим до російської в’язниці, затим опинитися в колонії суворого режиму з терміном 15—20 років ув’язнення. Це поки що абсолютно реально!

Крім уже відомих політв’язнів зі списку, нині в російських колоніях суворого режиму перебувають  близько трьох тисяч українців, які приїхали в Росію, попрацювали по кілька тижнів, були затримані і звинувачені як “наркокур’єри”, — при затриманні в них “несподівано” знаходили наркотики. Дають термін, як правило, 15—20 років. Родини в Україні часто  взагалі  не знають, де перебувають їхні рідні: була людина, поїхала в Росію  й раптом зникла. 

Сьогодні українське МЗС ідентифікувало 600 таких осіб, а, за перевіреними даними правозахисників, таких “кур’єрів” у російських колоніях перебуває не менше трьох тисяч! 

Допомогти в поширенні інформації про долю Валентина Вигівського може кожен. Найпростіший і найдоступніший спосіб — соціальні мережі. У мережі Фейсбук є сторінка Free Vyhivskyi, де можна докладно  ознайомитися з активною боротьбою за звільнення Валентина і поділитися цим зі своїми друзями, просто зробивши репост одного  з дописів, або поділитися своїми враженнями від прочитаного, додавши до допису хештег #freeVyhivskyi.

Анна Земко

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here