Письменник і філософ Олег Гринів: Якби читали Юрія Липу, не було б сепаратизму

0
27

Письменник, доктор філософських наук Олег Гринів зі Львова розповідає про видання, які довелося читати у повоєнні роки, а також аналізує ринок сучасної літератури.

— Пане Олеже, яке місце книга посідає у вашому житті? Як вона прийшла до вас?

— У моїй родині завше шанували книгу. Повернувшись iз німецького полону, батько привіз Шевченків «Кобзар». Здається, книга була видана у Варшаві за часів німецької окупації. Приблизно в третьому класі я захопився примітками до творів, що допомогли мені переглянути ставлення до деяких історичних осіб.

Під час навчання в технікумі я придбав за стипендію перший том «Історії української літератури» і читав його впродовж літа. Попри тенденційність викладу можна було чимало дізнатись про творчість дореволюційних майстрів художнього слова.

Згодом дістав невеликий том «Кобзаря», виданий у Києві в період «відлиги», де були ті твори, яких пізніше уникали друкувати (приміром, «Розрита могила») під тиском українофоба Маланчука (Мільмана). Коли я навчався в сьомому класі, батько приніс «Історію України» Дмитра Дорошенка воєнного часу. Там були світлини діячів національної революції. Нарешті, мій шкільний товариш дав мені книжечку «Вождь стотисячної армії» про генерала Мирона Тарнавського, яку при гасовій лампі читав цілу ніч. Отак формувався мій світогляд.

Тепер щодня присвячую не менше години читанню художньої літератури, хоч кілька годин відводжу на ознайомлення з матеріалами в інтернеті. Не уявляю життя без книги! З останніх прочитаних книг особливо запам’яталася трилогія видатного письменника, нашого краянина Левка Різника про Івана Франка. Зараз чекаю публікації другого тому його роману про січового батька Кирила Трильовського, щоб написати розлогу рецензію.

— Яка найбільш пам’ятна (чи найдорожча) для вас книжка (чи твір?) Чому? (чи чим?)

— Моє дитинство припало на повоєнні роки повстанської боротьби. До речі, запам’ятався останній бій наших трьох повстанців проти кількох енкаведистських груп на Великдень 1950 року. Отож я прагнув дізнатися про боротьбу не тільки нашого, а й інших народів за національне визволення. Згадані книги закарбувалися в пам’яті. Наприкінці п’ятдесятих років, після закінчення нафтового технікуму, мені довелося працювати в нафторозвідці.

У вільний час я відвідував книгарню (мешкали ми в гуртожитку в Самборі), де знаходив цікаві книжки. Запам’яталися твори Андрія Чайковського «За сестрою», історичні романи Юліяна Опільського, роман Івана Франка «Перехресні стежки» залишив глибокий слід у серці. В університетські роки новинки художньої літератури особливо зацікавлювали тодішню студентську молодь.

У бібліотеці можна було прочитати твори тих, кого згодом назвали дисидентами. Признаюся, мене не вразили ні поезія Є. Євтушенка й А. Вознесенського, ні повісті А. Солженіцина «Один день Ивана Денисовича», І. Еренбурга «Оттепель», В. Аксьонова «Апельсины из Марокко», які так хвалили критики режиму. Зате запам’яталися «Мій Дагестан» Р. Гамзатова, «Гранослов» Д. Павличка, історичні повісті С. Плачинди та Ю. Колесніченка в книзі «Неопалима купина», а пізніше — роман Олеся Гончара «Собор», в якому порушені проблеми духовного оновлення нації, рукопис І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». 

На початку 90-х років особливе враження справили на мене праці соціолога Микити Шаповала, книги Юрія Липи «Призначення України», Ольгерда Іпполіта Бочковського

«Вступ до націології», Степана Бандери «Перспективи української революції». Вони вселили надію в майбутньому України як європейської держави. 

— Як сприймаєте сучасне вiтчизняне книговидання? На що слід звернути, на ваш погляд, увагу видавцям? 

— Моя відповідь може сприйматися як упереджена, бо накладає відбиток фах. Мені доводилось відвідувати форуми видавців у Львові й Києві, де я викладав сім з половиною років у одному з університетів. З одного боку, радію, що попри панування в нашій державі олігархів українське книговидання не занепадає, а з іншого, — бачу, що воно тримається на патріотичному ентузіазмі фанатиків, які долають різні перепони, шукають виходу. 

Кому не впало у вічі, що найбільше місця на львівському форумі постійно займає відоме харківське видавництво? Не буду знецінювати його роботи, особливо видання перекладів світової класики, унікальних наукових праць. Водночас серія під тенденційною назвою «Проєкт «Україна» вже ставить під сумнів нашу національну справу, видає її за штучну. Чи не так підходять до нашого державотворення в Москві? Може, когось здивує, але автор цих рядків виступає на підтримку державного контролю (не цензури!) за книговидавництвом, щоб не допустити в цій справі українофобської бузини. Треба задіяти державні важелі! Водночас має бути державна турбота про українську книгу!

— Видавництво «Каменяр» і його книжки: яка дорога привела вас до них?

— Немає сумніву, що працівники видавництва працюють на ентузіазмі. Позитивно, що видавництво відкриває призабуті імена тих, хто працював на наших землях до Другої світової війни. Звісно, для мене особливу цінність мають книги з проблем національно-духовного й національно-державного відродження. Видавництво дарує читачеві творчу спадщину визначного ідеолога національного визволення Юрія Липи.

Гадаю, що його праця «Призначення України» має надихати кожного українця. Тоді не буде підстав для якогось сепаратизму. Підтримуючи зв’язок з ректором університету в Полтаві професором Миколою Степаненком, маю підстави стверджувати, що на батьківщині Ю. Липи живе пам’ять про славного сина України. Як на мене, його книга «Призначення України» має бути в українській хаті разом iз «Кобзарем». Вважаю, що моя співпраця з видавництвом має користь для національної справи, але про це вже судити насамперед читачеві.

— Чи актуальнi загалом паперовi книги?

— Державнi органи мають піклуватися про книговидавничу справу. Постійно читаю матеріали інтернету і бачу, що Україна не має підстав для розслаблення. Перед нами не просто ворог, а ординець, який понад три століття веде «гібридну війну» проти України. Московські імперські ідеологи твердять, що Третя світова війна — це війна ідей. Чи можуть утверджуватися ідеї без книги? Сумніваюся, попри те, що книгу витісняє оперативний інтернет. Книга приносить нашу ПРАВДУ — і вона переможе облудні ідеї прихильників «Третього Риму», бо він — насправді «Третій Сарай» модернізованої Орди. Прочитані книги сприяють формуванню світогляду попри протидію книгофобів.

— Чому ви пропагуєте постать Юрiя Липи?

— Живу надією, що зможу побачити на площі Соборності пам’ятник Юрієві Липі, який iще недооцінений нашою громадою. Він — символ Соборної України: народився на Полтавщині, навчався в Одесі, воював у Кам’янці на Поділлі, лікував повстанців у Галичині, де зустрівся з наглою смертю на Яворівщині. Сподіваюся, що міська та обласна влада докладе зусиль, щоб неподалік пам’ятника засновникові нашого міста королеві Данилу постав на повен зріст ідеолог новітньої України Юрій Липа! Це буде символ національного, соборного утвердження України в осерді Галичини. 

Остап КОНОНЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here