Боєць із твердим характером

0
118

Першим позивним Тетяни був «Лісовик», тобто персонаж із української міфології, який володарює над усіма лісовими створіннями. Пригадуєте «Лісову пісню» Лесі Українки?

Сумна історія

Однак історія цього, першого, позивного не романтична, а сумна. Почалася вона в селі Івашки, що під Золочевом на Слобожанщині, на кордоні з Росією, де Таня народилася. Життя і від народження у неї не було солодким, а коли мати покинула батька й вийшла заміж за його друга, то й зовсім стало нестерпним. Не раз рідна ненька її лупцювала, траплялося, що й виганяла на вулицю. Тоді Таня йшла до лісу, де якось натрапила на землянку часів війни. Бувало, проводила там по кілька днів. Харчувалася ягодами, грибами. Тепер зрозуміло, чому її звали «Лісовиком», тобто духом лісу.

— Мене іноді запитують, чи не важко, мені, жінці, жити в бліндажі, — говорить вона. — Відповідаю, що той, хто в дитинстві мав таку долю, як я, того бліндажем не злякаєш.

Усе тривало доти, поки батько не забрав Таню до себе. Жили з батьком душа в душу. А господарство яке тримали! Загинайте пальці: шість кіз, шість свиней, 10 курей, 20 качок, 50 кролів. Тато навчив її навіть косу тримати, бо трави для кролів потрібно ого-го.

Батько багато вмів, працював будівельником. Усі навички передав доньці разом з характером. Він у неї твердий, чоловічий, розбишакуватий. Коли дівчина летіла по Івашках, мов парубок, на батьковому мотоциклі, поважні сусідки хитали головами вслід: дивись, що виробляє ця шибайголова.

Не дивно, що, маючи такий характер, після закінчення восьмирічки вона пішла вчитися в ПТУ на електрогазозварника. У групі з 30 чоловік з дівчат була одна. Бо професія, справді, не зовсім жіноча, але до душі саме таким, як вона. Половиною хлопців Таня, звісно, верховодила, а друга половина похвалялася вижити її. Тож часом доводилося постояти за себе.

Кому яка доля

Після закінчення училища Тетяна влаштувалася на завод. Працювала зварником, машиністом крана. Майстер дуже її поважав не лише за роботящі руки, а й за правдиву вдачу. Коли вона звільнялась із заводу, аби переїхати на Донеччину, то не хотів підписувати її заяву про звільнення. Побачивши, що його зусилля марні, махнув рукою. «Якщо передумаєш,— сказав,— буду радий твоєму поверненню».

Та щоб передумати, часу не залишилось — почалася війна. Таня продала свою стару дерев’яну хату, мотоцикл, взяла доньку й поїхала на Донбас, аби допомагати військовим. Більшу частину грошей за хату віддала хлопцям на амуніцію, бо тоді цього добра нашим ой як не вистачало. Працювала на двох роботах: у фермерів збирала ягоди й доглядала саджанці, в містечку зварювала каруселі для дитячих майданчиків… Гроші, що заробляла, потрібні були, аби ставити доньку на ноги та допомагати нашому війську.

Тетяна дуже хотіла на фронт, але донька, яку виховувала без чоловіка, ще вчилася в школі, її не можна була залишити без материнської опіки. Коли ж Валерія закінчила школу й професійний ліцей, Тетяна вирушила до військкомату.

— Не хочу, аби над моєю домівкою майорів триколор, — коротко пояснила вона воєнкому, коли той запитав про мотивацію. — Нехай я народилася в «совку», але моя дитина повинна рости вільною.

Новий позивний

Ось уже рік Тетяна на війні. Точніше, спочатку був навчальний центр «Десна». Хлопці, побачивши худеньку жінку в касці на два розміри більшій, побилися об заклад, що від «броника» вона переламається. Не переламалася. І коли стріляла, клала мішені, а каска насувалася на очі, й коли бігла крос… А як побачили, що на одне з занять вона тягне на собі три бронежилети, які важать разом 42 кілограми, а зверху ще й три автомати, при тому, що її власна вага не перевищує 50 кілограмів, то хтось мовив: «Наче тобі зомбі…» Відтоді до неї пристав новий позивний: із «Лісовика» вона перетворилася на «Зомбі».

Її бойовий побратим з позивним «Морячок» уважає, що, в принципі, воювати мають чоловіки, а жінки дітей виховувати, за господарством наглядати. Але що вдієш, коли такі часи настали: чоловіки бабіють, жінки мужніють. Дійшло до того, що кожний третій зв’язківець у ЗСУ сьогодні жінка. Служать вони тепер кулеметниками, снайперами і навіть танкістами, при тому що доводиться мати справу з танковими акумуляторами вагою кілограмів 75.

Таня — помічник гранатометника. Станковий протитанковий гранатомет СПГ-9, який бійці називають «сапог», річ важка, однак дуже потрібна на війні. Відтоді, коли згідно з мінськими домовленостями відвели важку артилерію на 30 кілометрів від лінії розмежування, ця зброя — основна дозволена «артилерія» на передовій. Коли росіяни можуть собі дозволити підступно і з танків постріляти, й важкою артилерією накрити наші позиції, ми маємо право відповідати лише «сапогом».

«Зомбі», як помічник гранатометника, поки що подає реактивні гранати та заряджає їх у «трубу». Однак, запевняє «Морячок», Таня може й сама наводити СПГ точно в ціль. За потреби вона готова замінити побратима. А ще Тетяна вміє стріляти з автоматичного гранатомета АГС, з кулемета ПКМ, якого ласкаво називають іменем героя мультика — «покемон».

— Вони, жінки, для мене насамперед військовослужбовці, — каже «Морячок». — На війні немає чоловіків і жінок. З пом’якшень для дівчат хіба що окремий бліндаж та те, що хлопці намагаються краще утеплити плівкою для них землянку. Оце і все.

І чоловіки, й жінки — вони тут усі побратими. На війні їй усміхнулася доля, адже тут вона знайшла свою другу половинку — мінометника Володю, справжнього чоловіка, якого її донька Валерія називає батьком.

А от із родичами не склалося. Нещодавно, коли приїхала у своє село у відпустку, один із них зустрів її словами: «О, вбивця приїхала».

Їй стало боляче. «Після таких слів я вас знати не хочу, — лиш і мовила. — Якщо вам так хочеться до Путіна, допоможу зібрати валізи».

І повернулася на передок, де сантиметр за сантиметром вони відтісняли окупантів до кордону з Росією, окопувалися, будували бліндажі. А тепер їм наказують миритися з ворогом…

Олексій ЯРОВИЙ,

Луганська область

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here