Якщо не ти, то хто ж?

0
66

Наталії Яковлевій вручено найпрестижнішу світову нагороду медичних сестер — медаль імені Флоренс Найтінгейл. В історії Луганщини це вдруге: понад 50 років тому медаллю, на реверсі якої напис «За справжнє милосердя і турботу, що викликають захоплення всього людства», було відзначено медсестру часів Другої світової війни Марію Сердюк.

Тепер, як ідеться в нагородних документах нашої сучасниці, медаль присуджено «за неабияку хоробрість в наданні допомоги під час збройних конфліктів та надзвичайних ситуацій». Про те, як у таких умовах не втратити людяності й милосердя, говоримо з головою Станично-Луганської районної організації Товариства Червоного Хреста України Наталією ЯКОВЛЕВОЮ.

Медсестра Наталія ЯКОВЛЕВА: «Багато горя, але й дуже багато добра я бачила за ці роки»

— Ви все життя прожили на Луганщині. Чи сподівалися, що вас знайде світова нагорода?

— Народилася і все життя живу у Станиці Луганській. За професією медсестра і вже скоро 20 років, як працюю в Червоному Хресті. Прийшла сюди за велінням серця, адже така робота мені була знайома зі шкільних років, коли ми допомагали малозабезпеченим та маломобільним людям. Стареньким і до початку бойових дій потрібні були турбота й увага, але особливо важким був 2014 рік, коли перелякані люди стали виїжджати якнайдалі від обстрілів. Більшість поспіхом покидала зону бойових дій, вони були впевнені, що конфлікт швидко закінчиться, а тому залишали фактично без нагляду житло. А часом і старих родичів.

За густотою населення наш район завжди був дуже великим, і в самій Станиці Луганській жило понад 15 тисяч осіб. Але в ті часи селище майже спорожніло: тут залишилася менш як половина жителів, і основна кількість — саме бабусі й дідусі. Аптеки було зачинено, магазинів, що працювали, одиниці, про гуманітарну допомогу ще навіть не говорили. Вона з’явилася тільки наприкінці 2014 року. Ані пенсій, ані зарплат улітку не було. Як діяти у таких обставинах?

Першими, хто приходив на допомогу людям похилого віку, були сусіди чи просто небайдужі люди. Але частіше бабусі й дідусі зверталися саме до нас, у Червоний Хрест. Цей період був складним для кожного, хто залишився у Станиці. Тривали активні бойові дії. Тим, хто ще працював, доводилося поспішати повертатися додому до другої години дня, бо після того починалися інтенсивні обстріли, і треба було встигнути сховатися.

Але найчастіше замість бігти додому ми поспішали до своїх підопічних. Люди похилого віку та одинокі, яких залишили родичі, були ще більш вразливими: їх треба було заспокоїти. А більша частина наших співробітників також поїхала, тож патронажних сестер на весь район залишилося тільки троє, і у Станиці Луганській — лише я.

Обходила будинки підопічних, надавала допомогу, як могла. Несла з дому картоплю, капусту — одне слово, все, що припасла в погребі. Бувало, пиріжків напечу на сім’ю, а частину несу бабусі чи дідусеві. Треба було вижити в цей надважкий час. Разом вистояти.

Наприкінці року у Станиці Луганській з’явилися різні гуманітарні місії. Із грудня 2014-го Міжнародний Комітет Червоного Хреста став привозити продуктові й гігієнічні набори, свічки і ковдри. Але потреби людей були настільки великі, що нам доводилося ділити продуктовий і гігієнічний набори на три рівні частини і так видавати.

— Що було найважчим у роботі в те пам’ятне літо?

— Переживання, про які просите згадати, більшість людей воліла б забути, бо то був час постійного стресу і тривоги. Те, що бачила на власні очі, іноді було настільки моторошним, що свідомість відмовлялася сприймати як реальність. Та думаю, що саме належність до Товариства Червоного Хреста України, усвідомлення того, що люди потребують допомоги, врятували мене саму від депресії або паніки.

Пам’ятних епізодів залишилося немало. Але найбільше запав у душу стан людей похилого віку, які пережили Другу світову війну. Бабусі й дідусі просто не могли зрозуміти, чому вони, люди, які, по суті, починали жити у воєнне лихоліття, тепер закінчують життєвий шлях у таких самих умовах? Це питання було особливо болісним, і я до сьогодні не знаю, як їм відповісти.

У мене є підопічна Галина Марченко. Нещодавно їй виповнився 101 рік. Вона пережила дві вій­ни й усе страшне літо 2014 року була у Станиці Луганській. У 2015 році онука забрала її до себе в Рубіжне. Але вже через кілька років бабуся повернулася. І хоч їй доводиться пересуватися за допомогою ходунків після перелому ноги, сказала, що жити треба на своїй землі і вмирати там, де чоловіка поховано.

— А як виживала ваша сім’я?

— У мене велика родина: чоловік, син, свекруха і мама. Ніхто з нас зі Станиці не виїжджав навіть у ті страшні часи. Ми тоді зібралися в одному вцілілому будинку: три пари кумів, діти — загалом десятеро людей у великому домі моєї свекрухи.

Біда об’єднувала людей. Багато хто, як і ми, жили по кілька людей або сімей разом. Так було легше. На той час, починаючи з травня, у Станиці Луганській не було електрики, газу, продуктів. Тому люди складали те, що в них було, і так харчувалися. Ті, хто жив у багатоквартирних будинках, готували їжу на вогнищах на подвір’ях у великих казанах, а потім сідали за спільний стіл. Люди стали тоді іншими: якщо бачили, що комусь погано, нічого їсти, допомагали, ділилися останнім.

— Лінія розмежування між українською Луганщиною та рештою території області сформувалася не одразу. Ви пам’ятаєте той момент, коли міст через Сіверський Донець підірвали?

— Так, підрив мосту через Сіверський Донець у березні 2015 року став важким ударом для всіх жителів Станиці. Єдиний шлях, що з’єднував селище з обласним центром, було зруйновано. Але ж там, на другому березі річки у багатьох залишилися близькі, яким треба було допомагати, лікувати, доглядати. Тому після вибуху, коли шматок мосту просто провис над безоднею, люди дерлися вгору по понівеченому вибухом асфальту. І все це під постійною загрозою обстрілів.

Пізніше було споруджено тимчасовий дерев’яний міст — так звані східці. Потік людей, які намагалися перетнути лінію розмежування, тільки наростав. Нарешті було облаштовано конт­рольно-пропускний пункт. Стали працювати два пункти обігріву Державної служби з надзвичайних ситуацій. Там чергували співробітники ДСНС і працювали ми, представники Червоного Хреста.

5 грудня 2016 року розпочато спільний проєкт МКЧХ і Товариства Червоного Хреста України, який передбачав встановлення пунктів допомоги Червоного Хреста. Один — біля входу на КПВВ з боку Луганська, а інший — в зоні між пунктами паспортного контролю. У березні 2017 року запрацював ще й наш медпункт. Це дало змогу істотно полегшити умови перетину лінії розмежування: тепер люди могли відпочити, випити чаю чи води, отримати консультацію, зв’язатися з родичами, а ми та фельдшери ДСНС надавали першу допомогу.

— Чи змінилось щось відтоді? Чи допомога Червоного Хреста досі актуальна? Яких зусиль це вимагає від волонтерів, які щоденно працюють на КПВВ «Станиця Луганська»?

— На сьогодні до проєкту Міжнародного Комітету Червоного Хреста на КПВВ «Станиця Луганська» залучено 18 волонтерів обласного товариства. Допомога, яку ми надаємо, фактично незмінна від самого початку, бо контрольно-пропускний пункт пішохідний. Це передовсім транспортування тих, хто має труднощі в пересуванні (люди з обмеженими можливостями або ті, кому стало зле під час переходу). Плюс надання першої допомоги, можливість відпочити, зігрітися взимку і сховатися від спеки влітку, зарядити мобільний телефон, отримати корисну інформацію у волонтерів. На перший погляд, це потребує не так уже й багато зусиль. Але якщо згадати, що через КПВВ щодня проходить майже 12 тисяч осіб, то розумієш, що це зовсім не так.

Понад пів мільйону людей 2018 року й майже 400 тисячам людей 2019-го наші волонтери надали різні послуги. І це без урахування першої допомоги, яку було надано приблизно 20 000 осіб протягом останніх двох років. Тільки за 2019 рік близько 50 осіб було передано службі швидкої допомоги й відправлено до лікарень.

Загалом останні зміни, пов’язані з розведенням сил у нашій зоні, надали нам більший доступ, і тепер від нашого пункту до середи­ни КПВВ курсує мобільна група волонтерів, які можуть надати першу допомогу і транспортувати людину до карети швидкої допомоги. Вони мають при собі все необхідне для цього.

— Наталіє Миколаївно, що надає вам сили, адже п’ятий рік працюєте в надзвичайних умовах?

— Життя показало, що більшість людей у таких надзвичайних обставинах усе-таки знайшли в собі сили й допомагали тим, хто слабший і беззахисніший. Та й ті, хто побачив, що відбувається з усіма нами, теж виявили милосердя і людяність. Це й додає сил. А ще підтримка рідних та близьких. Адже всі ми розуміємо: якщо не ти, то хто ж? І з’ясувалося, що найтяжчі умови викликають у людей прагнення перебороти обставини. Так, багато горя, але й так багато добра, як за ці роки, я не бачила протягом усього свого життя. Це нас, напевно, і врятувало.

Іванка МІЩЕНКО

Досьє

Наталія ЯКОВЛЕВА.  Народилася 1971 року в Станиці Луганській Луганської області. Після закінчення 1988-го Стахановського медичного училища працювала у Станично-Луганській районній лікарні. З 2000 року працює в Луганській обласній організації Товариства Червоного Хреста України.

Довідка

Медаль імені Флоренс Найтінгейл — жіноча нагорода, заснована Міжнародним Комітетом Червоного Хреста в 1912 році для відзначення медичних сестер і добровільних санітарок. Нею нагороджують жінок, які відзначилися під час війни й у мирний час хоробрістю й винятковою відданістю пораненим, хворим, людям з інвалідністю або тим, чиє здоров’я було під загрозою.

На медалі зображено Флоренс Найтінгейл — британську реформаторку сестринської справи, засновницю першої школи медичних сестер, письменницю, громадську діячку, організаторку і керівницю загону санітарок під час кримської війни 1853–1856 років, зі світильником у руці — визнаним символом милосердя.

В Україні найпрестижнішою світовою відзнакою було нагороджено 24 медичні сестри за виняткове милосердя у повоєнний і мирний час. У 2019 році за допомогу постраждалим під час війни на Донбасі відзнаку отримали Валентина Басова із Запорізької області та Наталія Яковлева з Луганщини.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here