Залізна леді «Звіробоя»

0
60

Третьому танковому батальйону 54-ї окремої механізованої бригади виповнилося п’ять років

Весь цей час разом з танкістами служить залізна леді батальйону капітан Тетяна Науменко з позивним «Білка». Вона перша жінка-офіцер ЗСУ, яка в танкові війська прийшла добровольцем. Кажуть, що кожен чоловік повинен посадити дерево, збудувати дім, народити сина. Пані Тетяна народила сина ще за 10 років до війни, а ось донька Софійка — це вже дитина війни.

Винищувачі завойовників-заброд

Чому танковий батальйон назвали «Звіробоєм», «Білка» точно сказати не може. Напевне, каже, тому, що під час Другої світової війни так називали танкістів, винищувачів ворожих танків, бо супротивник називав свої машини як звірів — «пантерами», «тиграми». У 2014 році український кордон порушили інші звірі — в овечих шкурах братів. Тож не дивно, що винищувачі цих нових завойовників-заброд взяли собі назву «Звіробій».

«Траплялося, що з кількох старих машин доводилося складати одну», — згадує нинішній комбат, а тоді, п’ять років тому, начальник штабу поспіхом сформованого батальйону підполковник Анатолій Самброс.

Було це важкої воєнної осені 2014 року в Десні, під Черніговом. Україна на той час мала всього дві танкові бригади і ще кілька танкових батальйонів у складі механізованих бригад. Такими силами ворога, озброєного до зубів російськими модернізованими Т-72 і новітніми Т-90, який знахабнів після Іловайська, важко було зупинити. Тоді Генштаб і взявся за формування окремих танкових батальйонів. Одним з перших став «Звіробій».

Із бази в Артемівську, яку ворог ледве не захопив улітку, знімали з консервації Т-64-Б двадцятирічної «витримки», відмивали від солідолу, відчищали від іржі жерла 125-міліметрових гармат і відправляли на обкатку, пристрілку й злагодження. Ворог напирав з різних боків, тож часу на підготовку було обмаль. Менш ніж за два місяці батальйон, сяк-так сформований, двома ешелонами відправили на війну. Деякі машини ще з гарячими дулами гармат вантажили на платформи не з ангарів, як буває зазвичай, а просто з полігона.

Із жовтня 2014-го й доти, доки у війну не втрутилися політики з мінськими домовленостями, «Звіробій» добре повоював — від Маріуполя до Авдіївки. Танки батальйону прикривали блокпости, дорогу Маріуполь — Слов’янськ, у складі невеликих підрозділів атакували Путилівський міст, звільняли шахту Бутівка, захищали донецький аеропорт, Золоте, Попасну, Мар’їнку. Потім їх вивели.

На війні як на війні

У цій війні танки не брали участі у проривах фронту, як у минулій, а виконували переважно допоміжні завдання: прикривали вогнем піхоту, додавали міцності бронею й гарматами опорним пунктам, заміщали артилерію, стріляючи у ворога із закритих позицій.

— Часто в таких боях екіпажам «Звіробоя» було нестерпно спекотно, особливо тоді, коли нам доводилося виходити проти російських танків, які застосовували випробувану в Чечні «карусель», — згадує колишній командир танка батько п’ятьох дітей (старшій доньці 42 роки, молодшій п’ять) Сергій Дубина з позивним «Скорпіон».

«Карусель» така: виїздять на позицію чотири російських Т-72 й стріляють у визначені цілі, запалюючи вогневий шквал, аж доки не витратять боєкомплект. Потім полишають позиції, а їхнє місце займають чотири свіжі танки з повними боєкомплектами. У такому протистоянні екіпажі «Звіробоя», бувало, витрачали по три повних боєкомплекти за день — 36 снарядів у кожному. За цей час батальйон втратив сімох воїнів: хтось згорів у танку, іншого вбили, коли він витягав з палаючої машини товариша.

Доки батальйон воював, Тетяна Науменко  разом з іншими волонтерами годувала, одягала і взувала хлопців, діставала все необхідне для війни і життя, коли довкола панує смерть.

Пані Тетяна

Познайомився з пані Тетяною років зо три чи чотири тому в одному із закутків війни, в лісі, де між соснами й дубами у в’язкий, як глей, чорнозем аж по башти закопався танковий батальйон «Звіробій». У бліндажі, де їдкий сморід просяклої соляркою землі змішався з ароматом дубового коріння, від якого до туалету потрібно йти, топчучи багнюку, а митися в холоднечу в збитій із дощок душовій з баком і саморобним пристроєм для підігрівання води, найменше сподіваєшся зустріти жінку. А вона стояла переді мною — тоді ще пані старший лейтенант.

До війни Тетяна була цивільною людиною, співчутливою до страждань усього живого. Із цієї причини вона по закінченні сільгоспакадемії через місяць роботи звільнилася із м’ясокомбінату. Не змогла, каже, дивитися, як плаче худоба, коли її звозять на бійню. Потім займалася туризмом — українським і міжнародним. У Держтуризмі зробила кар’єру, стала чиновником високого рангу.

А тут війна. Хтось пішов на фронт, вона ж — у волонтери, коли за чоловіками перші жіночі каравани вирушили на передову. Їхній гурт «Маскувальна сітка руками волонтерів» не лише плів сітки та «кікімори» для снайперів, а й оснащував армію всім необхідним. Коли волонтери почули про те, що створюється танковий батальйон «Звіробій», то взялися за його оснащення. Тоді вона й сіла за важелі танка і почула ревіння його мотора.

— Ви в танку за важелями ходили? —  запитує «Білка». — Якби ви сіли в танк, то ні на що інше його не проміняли. Я за кермом дуже давно. Однак куди тому авто, його тихому голосу до ревіння «мишка». Для танкістів ці машини — живі істоти, кожна має ім’я. Закохалась я в танки чи наприкінці жовтня чи на початку листопада 2014 року, коли перший комбат «Звіробоя» дозволив виїхати на «мишкові». Думали прокататися, а потрапили під обстріл, встрягли в бій. У цю мить я зрозуміла, що цей батальйон не залишу, нізащо. Тоді й виникло бажання стати військовою.

Ніхто з рідних і знайомих не здивувався її вчинку: знали її характер.

— Було розуміння: є ворог, потрібно всім разом ставати й долати його, — продовжує «Білка». — Мама моя українка, батько литовець. У литовців питання не постає: сумніватися, обирати, шукати. Якщо ворог топче твою землю, потрібно ставати всім разом і виганяти його. Тоді можна будувати економіку, країну, піднімати аграріїв, шахтарів, важку й легку промисловість. Перед цим потрібно закінчити війну, щоб ніхто не списував на неї негаразди. Ми не зможемо побудувати країну, коли в нас кровоточитиме рана. Головне, щоб давали воювати, щоб броня не простоювала.

Жінка-воїн

Робота у замполіта така сама важка, як і в танкіста, в долоні якого в’ївся мазут, чи комбата, який посилає людей на смерть. Спробуйте підтримувати належний морально-психологічний стан батальйону, цю величезну масу чоловіків, які бачать, що піхоту розриває на шматки, а танкісти стоять, бо ми дотримуємося мінських домовленостей. Хіба раз вона клала через цю кляту політику на стіл командуванню рапорт про звільнення? Однак хлопці, знаючи її слабке місце, втихомирювали: «Павлівно, заспокойтеся, краще підімо на «танчик». І о, диво: 15 хвилин за важелями — і нерви знову складаються назад, у внутрішню коробочку.

У батальйоні служать різні чоловіки: в одних освіта 8 класів, в інших за плечима кілька вишів, хтось спокійно ставиться до того, що жінок дедалі більше в армії, інші вважають, що їм там не місце. Уявляєте, на війні, мабуть, половина таких, котрі командували вдома дружинами, часто з матом, а тут «баба командує». Як таке стерпіти!

Робота з аватарами, тобто пияками, — її безпосередній обов’язок. Тут потрібно розуміти: у когось на війні нерви не витримали, і він випив, для іншого це спосіб існування. Не лікаря, а саме її обов’язок доставити аватара до лікарні, освідчити його, повернути в підрозділ, охороняти, а коли він протверезіє наступного дня, покарати. До речі, помічник у боротьбі з аватарами — розумна вівчарка Муха, яка вже два роки на війні. Та, щойно відчує запах спиртного, з докором дивиться винуватцеві в очі.

Після того як армія стала контрактною, пияків там поменшало. Але й без цього у замполіта вистачає роботи. Ось молоді, вважай, безвусі контрактники, які не те що не нюхали пороху, а не служили в армії, заступили на варту, стоять і слухають по радіо рокмузику. «Та війна ж далеко», — кажуть. Як далеко: 20 кілометрів до фронту, 30 — до активних бойових дій. Дивуються, беруться за розум.

До речі, в батальйоні є кому показувати приклад — 40% складу вже більш як два роки на війні, їхній «дід», командир танка, — 60-річний бородань.

У «Білки» багато рутинної роботи: вчасно оформити бійцям статус учасників бойових дій, вигризти в командування все потрібне для бійців, подбати про те, щоб танкісти були взуті-одягнені, нагодовані.

Нині не 2014 рік, на щастя, хлопці вже не голодні й не голі. Не сама вона про це клопочеться, а разом із комбатом, заступником його по тилу, іншими офіцерами. На війні кожен бере на плечі тягар, який може нести, а не лише те, що належить виконувати за посадовими обов’язками.

Дійти до кордону

Звісно, жінка залишається жінкою, якій потрібно й очі підфарбувати, і губи. Однак війна також наклала відбиток на її світогляд, серцевина якого — мрія про те, щоб дійти до українсько-російського кордону.

— Потрібно надавати ворогам так, щоб на століття відбити їм охоту нападати на Україну, — каже «Білка».

Але щоб це сталося, потрібно на кожен ворожий постріл з автомата відповідати трьома залпами гармат. Щоб чоловіки не ховалися за жінками, не сиділи у ресторанах, коли країна воює.

Нині  батальйон стоїть у другій лінії оборони. Нині він на ротації, тобто відпочиває, проходить бойове злагодження. Річ у тім, що, згідно із законом, коли бригада йде на ротацію, то повинна базуватися поза зоною ООС. А оскільки місце дислокації батальйону — в містечку на Донеччині, то доводиться відпочивати по чужих кутках. А це не найкращий варіант для відновлення сил, ремонту техніки. З формою та їжею в батальйоні все гаразд. Хотілося б більшого різноманіття. Та й цю проблему розв’язують завдяки волонтерам. Скажімо, село Бугаївка на Ізюмщині періодично постачає в підрозділ молоко, молочнокислі продукти, твердий сир, бринзу, рибу.

Викручуються із запчастинами для танків та іншої техніки, хоч за останній час постачання трохи погіршилось, а модернізовані танки востаннє отримували ще в 2016 році. Можливо, у високих штабах думають, що мінські домовленості, а не танки захистять Україну. Утім, відомо, що домовленості з Росією, як казав Бісмарк, не варті паперу, на якому їх написано.

Однак, за словами Тетяни Науменко, найбільше особовий склад тривожить те, що стоїть він у другій лінії оборони і не діє, коли ворог атакує нашу піхоту важкою технікою.

— Погано, що коли ворог обстрілює «нуль» з артилерії й танкових гармат, нам не дають змоги виїжджати й давати гідну відсіч російським терористам, — каже пані капітан. — Ворог повинен знати, що ми готові до бою.

Справді, наші хлопці добре підготовлені професійно, фізично й морально, щоб воювати, визволяти українську землю.

Леонід ЛОГВИНЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here