Гаська Шиян: «Я дуже захотіла дати голос жінкам, чиї чоловіки воюють»

0
64

Нещодавно у Брюсселі відбулася церемонія вручення Літературної премії ЄС за 2019 рік. Уперше за 11 років її існування лауреаткою стала українська письменниця зі Львова Гаська Шиян, авторка роману «За спиною». Окрім неї, премію здобули ще 13 авторів із європейських країн, серед яких Австрія, Польща, Словаччина, Греція, Італія та інші. Письменники від України та Грузії брали участь у конкурсі на здобуття цієї премії вперше. Переможці отримали грошову винагороду розміром п’ять тисяч євро. Крім цього, їхні твори буде перекладено на європейські мови, їх просуватимуть на книжковому ринку ЄС за підтримки рамкової програми Єврокомісії «Креативна Європа».

Кореспондентка поспіл­кувалася з Гаською Шиян у Брюсселі, розпитала про роботу над романом і про те, що стало приводом для його написання.

— Пані Гасько, то про що ваш роман?

— Передусім моя книжка про пошук безпеки в сучасному світі, пошук місця ідеальної гармонії та комфортного безпечного життя, про нове покоління українських емансипованих жінок. Моїй героїні Марті 27 років, вона селфмейд, працює в галузі ІТ, добре заробляє. Події в книжці розвиваються на тлі російсько-української війни. Мартин коханий іде в армію. І ми бачимо її внутрішні переживання, зумовлені соціальним тиском: якою має бути дівчина героя, дружина героя, вдова героя, якої поведінки від неї очікує суспільство. Моя книжка про всі ці кліше, які накладає війна не лише на жінок, а й на чоловіків, вимагаючи від них надмірної маскулінності, і про внутрішній конфлікт, пов’язаний із цим. Про те, як молода жінка переживає цю ситуацію і намагається знайти з неї вихід.

— Як ви збирали матеріал для свого роману?

— Почала писати книжку 2016 року, коли все ще сприймали дуже боляче й гостро, коли була чергова хвиля часткової мобілізації і непоодинокі уникнення від повісток. Тоді не треба було збирати матеріал, він сам збирався. Я брала інформацію із соціальних мереж, дізнавалася багато завдяки знайомствам — особистим і епізодичним. У якийсь момент дуже захотіла дати голос жінкам, чиї чоловіки воюють.

У цій книжці немає жодного прямого прототипу, лише збірні образи. Я дізналася багато розмаїтих історій про жінок, які залишалися в тилу, і про тих, які для себе робили вибір і йшли самі воювати, були справжніми героями, про яких завжди цілком заслужено багато писали і говорили. А деякі жінки не хотіли так жити, але через тиск суспільної думки не могли про це прямо висловлюватися. І було очевидно, що вони болісно і тяжко все переживають.

— Ваша героїня Марта не може змиритися з тим, що її коханий пішов воювати. Вона не хоче сприймати аргументів про патріотизм і національну ідею, а прагне жити простим повсякденням, насиченим маленькими радощами та насолодами разом з коханою людиною. Наскільки поширена така позиція серед молоді?

— Важко сказати, бо соціологічних досліджень спеціально не робили. Насправді досить промовистою стала реакція на роман: коли його видали, я очікувала гострішої критики від старшого покоління, але вийшло навпаки. Трохи старші за мене люди сприймали дії й емоції головної героїні зі співчуттям і розумінням, а серед молодших було кілька реакцій не те щоб критичних, а радше ідеалістичних: «Як вона так могла?!» — казали про головну героїню. Дуже цікаво за цим спостерігати. Але нині суспільство дуже розмаїте й динамічне, тож важко судити за думками чи вчинками окремих людей про все покоління. Навіть серед тих, кому зараз двадцять і тридцять, є різні погляди.

— У романі ви пишете, що «людські жертви на революціях і вій­нах завжди марні. Насамперед на індивідуальному рівні тих, хто міг ще побути тут і потішити своєю присутністю інших». Чи не могли б ви пояснити, що мали на увазі?

— Цю цитату згадано чи не в єдиному негативному огляді на мою книжку. Справді, до революції, війни можна по-різному ставитися. Те, що ми пережили за останні п’ять років, стало дуже цікавим досвідом на індивідуальному гуманістичному рівні. Наші уявлення про героїв Другої світової чи революції були міфологізовані, в кожного свої герої: у когось бійці УПА, у когось — Че Гевара. Ці уявлення сформувалися вже через два-три покоління, тому набули рис ідеалістичного образу. Ми не знаємо, що ці люди, наприклад, любили їсти, які мали стосунки зі своїми дітьми, чи були ці діти травмовані через таку життєву позицію батьків, — а найімовірніше були, якщо бачили, що для їхніх батьків є важливіші речі, ніж комфорт і затишок власних дітей. Ми мали лише образи про те, як люди зобов’язані чинити в таких обставинах.

Пам’ятаю, як подруга сказала: «Чоловіки мусять іти на вій­ну». Це штамп. Бо коли це стосується тебе особисто чи когось дуже близького, то розумієш, що все не так однозначно. Пригадую, в одному з творів чоловік пише своєму братові лист: мовляв, удома рутина, жінка народила п’яту дитину, корова теж скоро отелиться, тож я пішов у армію. Бо де ще чоловік спочине, як не на війні? Тобто цей аспект теж є: для чоловіків війна — це адреналін, динаміка, романтична втеча від нудного щоденного побуту. Для мене важлива гуманізація історії, перенесення її на індивідуальний особистий рівень. Навіть якщо не брати до уваги, на чиєму боці були загиблі чи жертви, у будь-якому разі це стосується їхніх близьких. Це історії сімейних драм, травм, трагедій, зруйнованих доль. Це те, про що важливо не забувати.

 — Останнім часом серед митців набула популярності участь у флешмобах на кшталт «Усім мир». Певна, що у світі не знайдеться жодної людини, яка заперечила б подібні гасла. Але в Україні в умовах війни воно стає двозначним. Бо з вуст росіян, які розпочали війну на нашій землі, воно звучить цинічно, а з вуст українців — як готовність здатися ворогові. Що ви думаєте про такі флешмоби?

— Справді, є люди, які не вважають, що мир важливий. Під одним з оглядів до моєї книжки поважний пан написав, що війна — це класно, це очищення, і війни мають бути у нас час від часу. Такі слова для мене не зрозумілі, бо за натурою я пацифістка: не люблю зброю та насильство. Але є люди, які бачать у цьому магію, важливі соціальні процеси і не сприймають війну різко негативно. Тому у світі і є війни.

Я цього не розумію, потреба воювати дуже дивна. Скільки часу ми літаємо в космос, а тут якісь первісні інстинкти беруть гору. Щодо флешмобів про примирення, то це дуже складне й болісне питання. Звичайно, показувати слабкість і готовність здатися неправильно. З іншого боку, коли говоримо про окуповані території Донбасу, Крим, теж мусимо розуміти чинник місцевого населення. Ми так само маємо оцінювати жертви, на які українці нині йдуть, щоб утримувати ситуацію такою, якою вона є. А це і військові, і їхні сім’ї. У мене немає однозначної відповіді. Зрозуміло, що кидатися пафосними пацифістськими гаслами — це не дуже ефективно.

Натомість, є романтичний образ рок-концертів. Наприклад, коли впав Берлінський мур наприкінці вісімдесятих, пригадуєте, була хвиля рок-концертів за участі гуртів із Заходу і Сходу. Більшість митців пацифісти, тому ця ініціатива на емоційному рівні зрозуміла, але наскільки вона правильна на політичному рівні й наскільки маніпуляційна, сказати складно. Тому не можу дати однозначної відповіді. Безперечно, я за мир, і не тільки між Україною та Росією, а взагалі. У моїй книжці йдеться про те, як вирішити це питання.

— За останні п’ять років війна стала частиною нашого повсякдення. Як вона вплинула на ваше життя?

— Загалом у нас особлива ситуація, адже це гібридна війна. Як я казала, війна як така досі в нас асоціювалася з образами фільмів про Другу світову: це глобальна катастрофа, у якій всі стають жертвами. Для мене найбільша абсурдність і шоковість ситуації полягає у контрасті. Ти живеш у Києві, Львові, навіть Харкові, який недалеко від зони бойових дій, ходиш у хіпстерські кафе, в кіно, попри те, що в країні війна. Спочатку особливо гостро постало питання, чи можна це робити. Нібито можна, адже саме заради цього і захищають мирне життя, щоб люди отримували від нього задоволення. Ось ти гортаєш стрічку новин: тут у тебе котики, діти, а тут — фото загиблих. Усе сплітається в дуже специфічний клубок. Це найскладніше. Абсурдність, дисонанс, незрозумілість, як правильно жити, — найбільша особливість того, з чим ми всі зіткнулися, до чого не були готові і що кожен переживає у власний спосіб. 

Вікторія ВЛАСЕНКО

Досьє

Галина (Гаська) ШИЯН.  Народилася 1980 року у Львові. Українська перекладачка, письменниця, підприємець. Закінчила Львівський національний університет за спеціальністю «класичний філолог». Заснувала книгарню іноземної літератури «ГалІнБоок». 2012 року у видавництві «Ліга Прес» видала переклад роману букерівського лауреата Ді-Бі-Сі П’єра «Світло згасло в Країні Див». 2014 року у «Видавництві Старого Лева» вийшов її дебютний роман Hunt, doctor, Hunt!. 2014 року як співвласниця книгарні почала активну діяльність, спрямовану на боротьбу з корупційними схемами в закупівлі підручників. Брала участь у літературних фестивалях в Единбурзі, Києві, Львові, Запоріжжі.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here