Iловайський хрест

0
46

На серпневі дні 2014 року припав пік Іловайської трагедії, коли українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення. Президент Росії Володимир Путін, граючи роль миротворця, 29 серпня запропонував нашим військовим вийти з котла «зеленим» коридором, який мали забезпечити проросійські бойовики. Насправді ж цей шлях став для наших воїнів дорогою смерті.

Точна цифра загиблих і досі не відома. Згідно з офіційними висновками Генпрокуратури, 366 українських воїнів загинуло, 429 зазнали поранень різного ступеня тяжкості, 300 потрапили у полон. Вцілілі учасники того пекла називають ще більшу кількість загиблих.

Днями у Харкові близько сотні бійців 92-ї ОМБр нагородили відзнакою «Іловайський Хрест», яку запровадили для учасників тих трагічних подій місцеві волонтери. На церемонію вручення прийшли не тільки бійці, а й дружини, матері, рідні загиблих в Іловайському котлі.

— Із 265 моїх підлеглих, які йшли на прорив до оточених під Іловайськом, загинуло дванадцятеро, ще четверо тих, хто опинився в котлі, полягли пізніше, багатьох було поранено, — розповідає генерал-майор Віктор Ніколюк (позивний «Вітер»), який тоді командував бригадою. — Іловайськ — це і трагедія, і подвиг…

Він згадує, як у серпні 2014 року бригада дістала наказ на деблокацію іловайських оточенців — добровольців, нац­гвардійців, підрозділів ЗСУ, які опинилися в котлі. В той час у бригаді налічувалося менш ніж 500 чоловік особового складу. Нашвидку сформували ротно-тактичну групу.

— Ядром її стали колишні військові, «афганці» та учасники локальних воєн, — каже «Вітер». — Сили були нерівні, адже нас переслідували дивізіони російських «градів», мінометні батареї й кадрові підрозділи ворога.

У тій ротно-тактичній групі, що пішла на прорив, був і розвідник, кулеметник «Воробей». Цей позивний він отримав давно, ще на початку дев’яностих, коли служив у групі міліцейського спецназу, яка визволяла заручників у висотних будівлях. Маленький на зріст, він міг «упурхнути» крізь кватирку… Він давно вже жив цивільним життям, але коли почалася війна, пішов на фронт добровольцем.

— Вісімдесят відсотків тих, хто тоді зголосився йти до Іловайська, були добровольцями, — стверджує розвідник. — На підготовку часу практично не було…

Техніка, на якій вони рушили, три десятиліття не виходила з ангарів. Не машини, а відра з болтами. Їхній механік водій Дмитро Гук перед походом не відпочивав, майже цілодобово копирсався в моторах «бетеерів». Кулемети на них встановлювали вже на марші.

— Коли ми виїхали в поле, я вирішив перевірити зброю, — згадує «Воробей», — натискаю на спуск, а кулемет не працює. Його заклинило.

Розвідники йшли, минаючи містечка і села Донбасу. Головна колона також петляла, але заходила в населені пункти.

— Хлопці, куди ви йдете? — застерігали їх місцеві. — Вас тут чекають, підготували засідки, закопали танки.

Люди розвідали, що військові в російській формі без розпізнавальних знаків, які з’явилися на шляху, де вони мали пройти, щось заміряли. Воронки обабіч дороги вказували на те, що мінометні батареї ворога вже пристріляли кожен кущ, кожен горбок. Потім з’ясується, що на їхню роту, нехай і посилену, чатувала ціла бригада псковських десантників.

«Воробей» стверджує — вже тоді зрозумів, що тут присутні російські війська. Строкову він служив у ПДВ і добре розбирається в їхній техніці. Каже, що на власні очі бачив три БМД (бойові машини десанту). В «трактористів» і «шахтарів» у принципі такого не могло було.

Уперше їх обстріляли біля Новокатеринівки з мінометів, після чого колона розділилася на дві групи. Одна вирішила сховатися в посадці. Там їх і застав артналіт. Спершу гатили з мінометів, потім з «градів». Ворог поціляв точно, адже добре підготувався до зустрічі наших хлопців. Дехто бачив, як над головами кружляли ворожі безпілотники, коректуючи вогонь. У нас тоді про дрони лише чули… З усього видно, працювали засоби радіоелектронної локації ворога: як тільки хтось із бійців намагався зателефонувати, щоб попросити про допомогу, на місце, де він знаходивсь, одразу прилітала міна.

У тій лісопосадці й на полі біля неї залишилося лежати 12 хлопців і багато згорілої, понівеченої техніки: САУ з відірваною баштою, «бетеери», автівки… Тих, хто загинув, шукали й розпізнавали, послуговуючись генетичною експертизою, й перепоховували кілька років. Останнього бійця з тієї колони знайшли й поховали в слобожанській землі нинішнього літа.

Тій частині колони, що не побігла до лісопосадки, а продовжила рухатись в напрямку Новокатеринівки, і в якій був «Воробей», також дісталося. На щастя, він уцілів: його не зачепило осколком, не поранило.

Потім вони вибиралися хто як міг: ховалися в соняшниках, переповзали спаленими хлібними полями, де ще вчора на повну йшли жнива й гуркотіли комбайни. Вдень було нестерпно жарко, а вночі холодно. Страшно мучила спрага. «Воробей» із побратимами зайшли у двір, аби напитися. Господарі були у льосі, бо саме відбувався обмін артилерійськими обстрілами: снаряди пролітали над головами. Проте родина вилізла з погреба, коли їх гукнули.

— Ой, хлопчики, які ви змучені,— сплеснула в долоні жіночка,— рвіть грушки, яблучка, для вас нічого не шкода.

Потім їх догнали на мопеді хлопець і дівчина, аби ще віддати пластикову флягу з водою. Щоправда, зустрічалися й інші люди, які ще вчора були «нашими», а тепер ненавиділи все українське. Один з таких, не помітивши, що українські воїни зайшли у двір, гукав іншому: «Дивись, як наші мочать укропів». У цю мить небо на сході й заході палало від канонади.

«Воробей» вижив у тому пеклі, а потім воював ще довгих п’ять років. Цього літа демобілізувавсь. Однак йому досі не дають спокою кілька запитань. Чому вони йшли через місце, де їх уже чекали три дні? Чому їхню БМП, яка впродовж усього маршруту постійно переміщалася, вживаючи протизасідкові заходи, перед тим як вони опинилися в пастці, поставили у хвіст колони? Випадковість це чи зрада? Едуард Золотухін («Воробей») не має відповідей…

Леонід ЛОГВИНЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here